1070 днів у полоні та повернення у журналістику: велике інтерв’ю Романа Сущенка “Прямому”
Звільнений з російської в’язниці український журналіст Роман Сущенко планує повернутися до журналістики і вдячний всім, хто підтримував його протягом перебування у полоні, який був жахом.
Про це та інше він розповів у ефірі “Прямого”.
Ви пробули у полоні більше тисячі днів. Скільки ви були у полоні?
– Я перебував у полоні 1070 діб.
Так склалося, що все ж таки звільнили. Я навіть не дуже розумію, що мені у вас питати. Може, ви самі щось скажете, звертаючись до глядачів? 1070 днів ви сиділи там?
– Так. Цей кошмар, цей жах вже минув. Я ще досі намагаюся усвідомити, як це сталося, що я потрапив у цю халепу і як вдалося Україні мене висмикнути з цих пазурів. Я досі ще не можу собі дати раду повністю і бачити всю цю картину. Але я хотів би подякувати за увагу до моєї історії, до моєї справи всіх українців, і, звісна річ, за солідарність і увагу журналістів, які опікувалися цією темою прискіпливо, і з великим болем в серці це відчувалося на відстані навіть.
І, я знаю, мені навіть Марк [Фейгін] розповідав багато, що особисто ви, пане Матвію, постійно в мейнстрім запускали цю історію й інших політв’язнів. Тому я би хотів і вам подякувати, і всім небайдужим людям, які хворіли цією темою, які писали мені листи, які зверталися, збиралися на флешмоби і дихали фактично моїм ритмом.
Ви приїхали. Як ви сприймаєте те, що тут навколо вас?
– Відверто кажучи, досить контрастно все. Тому що було одне середовище, кольори одні, чорно-білі фактичні – а тут все різнокольорове: повітря, інша земля, інше… І багато людей, багато очей, багато думок, багато слів. Але все ще за інерцією свідомість рухається. Ще повних якихось яскравих вражень і висновків немає. Я щасливий і радий, що повернувся додому. Але ще досі до кінця не усвідомлюю, що сталося.
Хто вас дома чекав?
– Мене вдома чекала моя родина: дружина, донька Юля, син Максим.
Ви їх бачили, поки були там?
– Я бачив тільки доньку з дружиною. Вони приїздили до мене в “Лефортово” на побачення – це було чотири побачення за два роки – через скло. І розмова через слухавку тільки. Жодного дотику – тільки візуальний контакт і кілька речень, слів через слухавку. І коли я вже потрапив до колонії, там пощастило двічі по три доби спілкуватися. І то, в перший раз було скорочено на 17 годин, оскільки адміністрація сказала, що це три доби, а не сказала, з якого по яке число. Відповідно, там було непорозуміння.
А сина ви не бачили?
– Сина я так і не бачив. Тільки на фотографіях я бачив.
Скільки йому?
– Йому виповнилося 12 цього року. Але коли сталося затримання, йому тільки дев’ять було. Фактично три роки. Йому перед моїм етапуванням з “Лефортово” рідні запропонували, він погодився, але в останню мить він сказав: “Мама, я не витримаю цього емоційно”.
Як він вас зустрів?
– Надзвичайно зворушливо. Тобто спочатку, якщо ви пам’ятаєте, з літака вийшли наші герої-моряки, а потім по черзі йшли бранці. І я десь в останніх рядах ішов. І через ілюмінатор спостерігав всі ці рухи. Це надзвичайно емоційно. І побачив, як Максим з дружиною проштовхувалися крізь наших співвітчизників. А потім, коли я спустився, ми обнялися всі. Максим, звісна річ, не витримав – сльози на очах. І він все це так про себе… А я, як і планував, збагнув, згадав запах його тімені. Це колосальна емоція.
Тепер буде суворий батько дома? Вони ж без батька були. Буде суворий батько чи добрий батько?
– Батько буде справедливий.
Де ви сиділи?
– По-перше, це слідчий ізолятор міста Москва. Два роки і тиждень. Потім п’ять діб перебування в транзитному ізоляторі, де формуються етапи, – це “Матроська тиша”. І потім 28 годин – Столипін, вагон, плацкарт на 6 осіб і 8 ув’язнених. І через 28 годин ми вийшли в місті Кіров. Там 10 діб в різних камерах. А потім етапування за 40 кілометрів на захід, під місто Кірово-Чепецьк, селище Утробіно. Там і знаходилась виправна колонія №11 сурового режиму пенітенціарної системи Російської Федерації. Саме там мені довелося бути 11 місяців і 16 діб.
Суворого режиму?
– Суворого режиму.
Що це таке, колонія суворого режиму?
– Це об’єкт особливого значення в системі самої пенітенціарної…
Ваше життя в колонії суворого режиму – що це означає?
– Це пекло. Йдеться про обмеження фізичні і психологічні. Фізичні – я маю на увазі рухи. Ваші рухи обмежені камерою. Різні вони були: від 2 на 3 метри з відповідним місцем для того, щоб скористатися, зробити якісь речі там, помити руки, інше… і ліжко, яке займає фактично третину цієї камери. І до більшої трошки – 4,5 на 6. І 20 годин на добу ти перебуваєш у такому приміщенні. Невеличке віконце – 40 на 40 – з гратами з одного та іншого боку. Ти ледь можеш дотягнутися, щоб відчинити кватирку чи зачинити. І більше нічого. І навіть не у всі ці клітинки рука змогла поміститися. І, відповідно, режим. О п’ятій був підйом…
А для чого о п’ятій підйом? Щоб просто сісти?
– Ні-ні. Справа в тому, що я перебував у штрафному ізоляторі ці всі 11 місяців. Розмістили там не за якісь правопорушення чи ще щось, бо ж іншого місця не було для статусу людей, яким було оголошено, що вони перебуватимуть за рішенням адміністрації на безпечному місці. Це окремі місця. Вони передбачені для тих, кому загрожує смерть або якісь покарання, або якісь люди, які дають свідчення в межах колонії на інших, або вони скоїли злочин, або вони є свідками, і їх зразу ізолюють в такі місця на три місяці. І потім з’ясовується інформація, підтверджується чи ні, і згідно чинного законодавства їхнього мають відправляти. Якщо загроза залишається, то етапують в іншу колонію.
В моєму випадку це відбувалося тричі, тобто подовжувався цей термін. Запрошували на відповідну комісію щотримісяці. І адміністрація обґрунтовувала пролонгування цього терміну ще на три місяці. І, відповідно, в таких умовах там свій є розпорядок дня, порядок денний. О п’ятій ранку – підйом, о дев’ятій – відбій. У світлий час доби є певні речі, якими дозволено займатися. А решта все під забороною.
А чим дозволено займатися?
– Є так кілька годин особистого часу, по годині десь. Можна читати. Але, враховуючи мій статус, дозволено було читати літературу художню, мати при собі у спеціальному місці не більше десяти книг або журналістів. Можна було писати листи, можна було малювати, можна було фізичними вправами займатися. Триразове харчування, прогулянок година з гаком по обіді.
А як ви дізнавались про те, що навколо вас у світі робиться?
– Це надзвичайно складне було завдання, якось дізнаватися. Оскільки джерел інформації взагалі ніяких не було.
Радіо хоча б?
– Радіо включали. Але, коли я перебував у приміщеннях саме штрафного ізолятору, то там радіо постійно грало. А коли мене перемістили вище на поверх, де розміщувалися приміщення камерного типу, а це те ж саме, що і штрафний ізолятор, але там люди відбувають покарання і, відповідно, мають санкції перебування в цих камерах за рішенням адміністрації на більш довгий термін, ніж в штрафному ізоляторі. Якщо там 15-30 діб, то тут місяцями все триває.
І, відповідно, в них інші обмеження. Але у них домовленість з адміністрацією. І за їхнім проханням вимикалося це радіо. Тобто, коли ти звертаєшся, що хочеш послухати – добре, в залежності від зміни: одні вмикали, але частіше вимикали це радіо. Але якість цього радіо… Це радіо Росії, тобто там ведучі, пропаганда і так далі. І ще інколи вмикали місцеве радіо – це тільки одна музика. І новин ніяких. Причому музика штибу шансон, ще років з 20 тому. І вони, мабуть, самі там на радіо і виконували всі ці пісні. І деякі свіжі були речі, зокрема і хіти нашої KAZKA, які їх надзвичайно тішили. Єдине, що довго доводилося прислухатися до мови і до слів.
В чому вас звинуватили?
– Мене звинуватили у шпигунстві. За версією слідства і свідків цього слідства та обвинувачення, я збирав якусь таємну інформацію на території Росії.
Вирок?
– Вирок – 12 років суворого режиму у відповідній колонії.
Що зараз будете робити? До Парижу чи тут?
– До Парижу ще не так швидко думки линуть. Оскільки є справи тут в Україні і в Києві. По-перше, це до кінця пройти обстеження. І, звісна річ, я збираюся повернутися до журналістики.
Туди ж?
– До Франції?
Де ви працювали…
– Так-так, йдеться про “Укрінформ”. Я вже написав заяву, оскільки був виведений за штат.
Вони не відмовились від вас?
– Поки ні. І всі ці роки вони підтримували і діяли. Той же банер, флешмоби, постійно матеріали, сторінку відкрили, яку вела моя донька. Тобто там максимальне сприяння, співчуття, участь. Тому в мене жодних нарікань чи якихось думок, чи якихось там натяків ніколи не було, не є і не буде з приводу моїх колег. Тобто все солідарно. Я сьогодні, точніше, вчора і сьогодні бачив ці очі, і все це було щиро, і насправді читалися всі ці речі – що переживав не один я, а й люди, наші колеги.
Тому я збираюся повернутися назад в журналістику, в “Укрінформ” зокрема. Я не виключаю, що буде якийсь поступ і вперед у цій царині. От такі наміри з приводу роботи.
А що ви вже тут побачили? Ви тут кілька днів, і тут таке життя вирує… Таке тут діється, коїться. Що воно таке тут?
– Ви знаєте, мені ще важко говорити про якісь справжні картини, оскільки все це невеличкі пікселі. Одразу після злітної смуги ми поїхали до “Феофанії”. Я дякую лікарям, що пішли назустріч після діагностики. Немає там великих якихось проблем зі здоров’ям. Тому ми домовилися, що на цьому тижні ми на амбулаторному лікуванні будемо. І тому вони мене відпускають додому ночувати, а вранці я знову туди. Тобто ця дорога така десь.
А відчуття живої країни?
– Безумовно, живої країни, людей, рух, ритм. Тобто я сьогодні тільки почав дихати цим ритмом, тільки відчув його. Але поїздки, як правило, в авто і метро відбуваються – то видно, що навколо світ не стоїть на місці, йде розвиток. Навіть те ж радіо, вся ця українська музика, нова, така драйвова… І я навіть десь там підтанцьовував в цих таксі, кивав головою і десь ловив ці ритми, насолоджувався. Тобто це кайф справжній, у порівнянні з попереднім досвідом.
З прекрасними людьми познайомився в “Феофанії”. Трошки вдалося поспілкуватися після літака й автобуса з братами по нещастю. Звісна річ, що це обмежено, вони з родинами – “привіт-привіт”, “як справи”… Кілька якихось таких підтримуючих слів. Оскільки я знаю, що є проблеми зі здоров’ям у багатьох. Хтось до операції готується, у когось там продовжуються дослідження. Але, одним словом, якось підтримуємо один одного. Намагаємося принаймні.
Я дуже задоволений, що ви тут. І давайте скажемо якісь фінальні слова. Тобто скажіть глядачам щось.
– Я надзвичайно вдячний і вам за цю співучасть, участь.
І всім.
– І всім також, хто писав, хто вболівав, хто підтримував і хто навіть мав іншу думку конкретно в моїй історії. Завдяки цьому вдалося зробити диво, свідками якого ми стали. Я надзвичайно сподіваюся, що на цьому прогрес не зупиниться, і ми далі будемо щось робити, в голові усвідомлюючи, які ми безсилі…
Нагадаємо, 7 вересня відбувся обмін утримуваними особами між РФ і Україною в форматі 35 на 35. В Україну повернулися 35 звільнених в’язнів Кремля. Серед них – Олег Сенцов, Роман Сущенко, Олександр Кольченко, Павло Гриб, Володимир Балух та інші.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.