В пошуках співочої качки: рецензія на фільм “Мої думки тихі “
Українська комедія “Мої тихі думки” уже тиждень в прокаті й встигла зібрати масу позитивних відгуків, як від професійних кінокритиків, так і звичайних глядачів.
Кінооглядач PRM.UA дібрався до показу фільму і готовий розказати, чому родинне роуд-муві підкорює серця українських глядачів.
Сюжет фільму крутиться навколо тандему мама та син. Син — звукорежисер Вадим, який отримує замовлення від канадської компанії записати звуки українських тварин для відеогри про Ноїв ковчег. Виконує роль Андрій Лідаговський, який не є професійним актором. Його Вадим — це субтильний флегматик і типовий міленіал, який займається абстрактною “творчістю” і тепер загорівся мрією звалити з “цієї країни”, для чого й пускається мандрами рідним Закарпаттям в пошуку голосу “рахівського крижня” — єдиної співочої качки у світі.
Його супутницею у подорожі є його мама, в яку перевтілилась Ірма Вітовська-Ванца. Така типова “українська жіночка”, яка працює в таксі, триває все під контролем, знає як все треба робити правильно, але в кінці виявляється слабкою і самотньою.
Фільм — дебютна робота Антоніо Лукіча. Уже так склалось історично, що при словосполученні “українська комедія” виникає стійка асоціація з повнометражний телевізійним мюзиклом повним шоуменів та “туалетного гумору” на теми гаражних анекдотів про еректильну дисфункцію, погану тещу чи політиків-хабарників. “Мої тихі думки” – це абсолютна протилежність цьому стереотипу. Жанр фільму можна варіювати від вигаданої грузинським режисером Георгієм Данелією “ліричної комедії”, до “вуддіаленівського” поняття “інтелектуальна комедія”. На мою думку, кінострічка все ж більше тяжіє до “ліричної комедії”, як от “Осінній марафон” чи “Афоня”, але без радянського нафталіну.
Читайте також “Захищай своє Дике поле”: в кінотеатрах України з’явився перший вітчизняний істерн
Фільм межує між комедією, де заливається гомеричним реготом зал до мелодрами, де особливо чутливих глядачів пробиває на сльозу. У фільмі порушується вічна проблема батьків та дітей, але з іншої точки зору. Лукіч намагається підіймати глибоку екзистенційну проблему — чи мають право батьки на життя дитини? Чи повинні батьки змиритись з тим, що їхня дитина індивідуальність, яка живе своїм життя з яким треба рахуватись? Чи нормально наявність дитини — не гарантія на те, що тобі подадуть склянку з водою перед смертю. З іншого боку режисер розглядає також проблему сучасних поколінь: коли “покоління Instagram” не може зрозуміти “покоління Facebook”. Те що старше покоління вважає нормальним — молодше вважає безглуздим, і навпаки. Однак, у фіналі все ж перемагає любов. Любов матері до сина і сина до матері.
Взагалі, важко щось говорити про таланти режисера за дебютом, однак з Лукічем все стає зрозуміло, якщо враховувати факт, що він також є співсценаристом стрічки. У фільм багато “фірмового” гумору. Лукіч акцентує увагу на абсурдності української буденності. Режисер екранізує ті епізоди з української життя, які соромно пережити, але потім смішно згадати. Гумор у фільм не барокальний і пафосний, а розмитий, в напівтонах, який не завжди вловлюється всім залом. Але в цьому і полягає чарівність картини.
У фільмі якісна операторська робота, особливого в плані пейзажності зйомок. Само собою, що Закарпаття — це край, де не дуже важко знімати красиві пейзажі, однак, Ілля Єгоров зумів сфокусуватись на пейзажах, зробивши їх не фотографіями з листівок “Відпочинок у Сваляві” чи “Чарівний Ужгород”, а передати цю буденність краси регіону. В кадрі природа неохайна, місцями з бур’яном, місцями з колючим дротом, але від цього вона виглядає лише більш виграшно.
Читайте також Магічний реалізм українського степу: рецензія на “Вулкан” Романа Бондарчука
Окремо варто звернути увагу на деталях, які є в цьому фільмі. Частина з них вставленні в сюжет грамотно. Як от наприклад лимонад тархун, який обожнює головний герой. Дволітровий слоїк стоїть у поїзді “Київ-Ужгород”, літровий в його звуколабораторії й півлітровий в його кишені під час мандрів, який врешті-решт виконує свою роль “чехівської рушниці”. Схожа історія і з ватиканським перснем, який спершу дарують, потім відбирають, потім знову повертають, а потім він “вистрелив”. А от щодо гігієнічної помади, то тут є певна незрозумілість. Сцена де чоловіки мастять губи дійсно комічна, однак подальша роль помади тут явно притягнута.
Іншою сильною стороною фільму звісно є звукова складова (герой же звукорежисер!). Тут і рандомно набраний з SoundCloud Лукічем сінтвейв, який слугує фоном для кіно (музика, що грає у відеоіграх), і грамотно вклинене радіо з угорською мовою і типова закарпатська говірка, яка відома багатьом по інтернет-мему “Сімпсони з Чинадієва”. Все це створює унікальну атмосферу закарпатського роуд-муві з міленіалом на чолі.
В сухому залишку – “Мої тихі думки” – це перша комедія, яка позбавлена телевізійного жлобства. Це фільм, на який можна зводити маму в кіно. Стрічка від якої одночасно смішно та ніяково. Саме такі картини й повинні створювати образ про український кінематограф закордоном.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.