“Захищай своє Дике поле”: в кінотеатрах України з’явився перший вітчизняний істерн
В неділю, 11 листопада, в столичному кінотеатрі Жовтень відбувся показ фільму “Дике Поле” та творча зустріч з командою фільму.
“Прямий” дивився фільм та спілкувався з творчою групою.
Фільм розповідає про маленьку заправку десь на півночі ще не окупованого Донбасу, яку від рейдерського захоплення захищають люди, що мають до цієї заправки побічне відношення. Це дебютний фільм режисера Ярослава Лодигіна.
Фільм знятий за мотивами роману уже культового українського письменника Сергія Жадана “Ворошиловград”. Але фільм не є екранізацією книги. Це скоріше режисерська інтерпретація “Ворошиловграда”. Лодигін лишає центральну лінію і головних персонажів Жадана, редукуючи решту.
У принципі, на зустрічі з глядачами режисер пояснив, що знімав саме “Дике поле”, а не “Ворошиловград”, а враховуючи, що його прізвище не Бортко, а Лодигін, то цілком логічно, що фільм – це окрема історія, пов’язана тонкою сюжетною лінією з романом Жадана.
Фільм позбавлений жаданівської метафізики, але не позбавлений тих сенсів, що їх вкладав автор роману. Подібно мантрі у фільмі повторюється: “Не можна здавати своїх”, “Не можна легко віддавати те, що тобі належить”, “Потрібно рівно стояти на землі”. Така собі стоїчна медитація на фоні рейдерських баталій та пейзажів Донбасу.
Щодо пейзажів. У фільм багато планів української природи. При чому це не майже лубочні зображення західноукраїнських хутірців з їх автентикою, що наче “потьомкінські села” розкинулися вздовж карпатських курортів. Це справжня, “дика” природа – безкраї соняшникові та кукурудзяні поля, зарослі бур’яном пустирі та пагорби, між якими протікають замулені річки. А поруч стоять обшарпані автозаправки, ще колгоспні елеватори та інші зразки радянського футуризму, які лишилися нам у спадщину. Фільм знімався у Старобільську та Сватівському районі – це прифронтова Луганщина, але будь-хто з не туристичних районів України може впізнати свою малу батьківщину. Особисто я впізнав.
Не менш сильною стороною фільму є його акторський склад. Головного героя фільму Германа грає Олег Москаленко. Його Герман – це Герман “Дикого поля”. Він напівзагадковий і малозрозумілий персонаж, якому в один момент довелося “рішати” все і за всіх. В Жадана чи не півтори глави йде на те, щоб пояснити, хто такий Герман. Лодигін цього не потребує – його Герман схований за розмитим поняттям “незалежний експерт”. Москаленко чудово впорався зі своєю дебютною роллю.
Травма і Коча у виконанні Георгія Поволоцького та Володимира Ямненка відповідно вийшли майже жаданівські. А по факту такі, яких бачив кожен з нас у житті. Звичайні чоловіки – суворі й у своїй суворості трохи смішні. Надійні й у своїй надійності справжні, сіль землі так би мовити.
Пастор у виконанні Олексія Горбунова взагалі поза межами критики. Актор тепер має у своєму і так чисельному запасі ще один прекрасний образ.
Руслані Хазіповій вдалося перевтілитися в бухгалтерку Олю – сильну і від того раниму жінку на пошарпаній “Веспі”. А Євгенія Муц талановито зіграла школярку Катю, коротке життя якої – це безмежні пустирі “Дикого поля” і мрії жити в Одесі.
Взагалі типажі акторів підібрані настільки реалістично, що в певний момент забуваєш, що дивишся не фільм, а слідкуєш просто за перебігом історії звичайних людей.
Окрім акторського складу атмосферу реальності дійства складають і якісно пророблені діалоги та деталізація картин.
Над діалогами працювали режисер Ярослав Лодигін, автор “Ворошиловграда” Сергій Жадан та відома уже за “Кіборгами” сценаристка Наталія Ворожбит. Варто відзначити мову фільму. Вона жива. Багато сучасних українських фільмів нехтують важливістю мови кожного персонажа. На виході можна чути діалоги, написані завдяки академічному словнику української мови та списку матюків. Персонажі, а то пак жителі “Дикого поля”. говорять живою розмовною мовою, тієї мовою, якою розмовляють люди на кухнях, в магазинах, громадському транспорті. Вони “шокають”, “гекають” часто вживають росіянізми, матюки в їхній розмові органічні. Російськомовні персонажі також вплетені абсолютно органічно в канву діалогів. Вони здаються тут чужими, тими, хто припхався на чуже “Дике поле”.
Інший не менш важливий момент – це деталізація фільму, яка створює цей антураж проживання на межі – з одного боку уже мертвий і неприємно пахнучий “совок” з його дратівливим гудінням іржавих холодильників “Донбас” і розмитими зеленкувато-синюватими наколками “Нюра”, з іншого наша сучасність – з протестантськими церквами й “братками”, перекваліфікованими в рейдери.
Багато деталей режисер створює настільки професійно, що не віриться, що це його дебютний фільм. Наприклад, навушники Германа. Вони з’являються з другої картини фільму, де хлопець їде автобусом зі сплячим водієм, їх ділить навпіл (один тобі, один мені) з Кочею під час вживання наркотиків, вони стають предметом обміну при зустрічі з пенсіонером республіканського значення. Навушники у фільмі зіграли не меншу роль, ніж актори.
Як на мене, фільм вийшов водночас динамічним та реалістичним. В ньому поєднались ерос і танатос українських реалій в одну захопливу картину. На фільм варто йти з багатьох причин – від бажання підтримати український кінематограф до бажання насолодитись якісно скомпонованою і продуманою до дрібниць кінокартиною. Не варто, хіба що, йти на картину тим, хто хоче побачити екранізацію роману Жадана, тому що “Дике Поле” – це твір Ярослава Лодигіна.
Дивився і записував Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.