Війна – це психопатологічний стан: режисер фільму “Донбас” Сергій Лозниця

Україна висунула військову трагікомедію українського режисера Сергія Лозниці “Донбас” на здобуття премії “Оскар”. Фільм заснований на документальних матеріалах про окупацію українського регіону, у створенні фільму брали участь компанії з кількох європейських країн.

“Донбас” відкрив конкурсну програму “Особливий погляд” Каннського кінофестивалю 2018 року і зібрав численні позитивні відгуки кінокритиків.

Фільм про події на окупованих територіях України викликав різко негативну реакцію російських ЗМІ, які назвали стрічку “брехливою”.

Про те, як і де знімалася трагікомедія розповів режисер фільму Сергій Лозниця в програмі “Інтерв’ю Юлії Литвиненко” на телеканалі “Прямий”.

– Пане режисере, ви особисто відбирали акторів, чи у вас була спеціальна людина, яка займалася кастингом?

Звичайно, я працюю з великою командою. У мене кастинг-директор і цілий департамент. І у мене ще є людина, яка спеціально відбирає акторів масових сцен, і робить це досить довго і дуже детально. І у нас знімалося 100 акторів: 40 професійних, 60 непрофесійних. Це жителі Кривого Рогу, люди дуже талановиті.

В Україні, в принципі, дуже багато талановитих людей. Українці, як італійці, дуже легко і швидко починають співати і грати. Все миттєво, не треба довго пояснювати. Відкриті.

– Чому саме мешканців Кривого Рогу запросили? Тому що є ще й Дніпропетровщина, зрештою Донбас.

А ми знімали в Кривому Розі. Кривий Ріг трошки схожий …

– Терикони, Шахтарське місто.

Так-так. І тип людський, і спосіб життя – дуже близько. І я шукав велике місто. Оскільки 2 тисячи акторів масових сцен – уявляєте. Місто повинно бути 350-400, півмільйона приблизно. А там немає великих міст. Дніпропетровськ? Але він інший вже. Дніпро вже трошки інший. І Запоріжжя вже інше. Миколаїв – вже ні. Це все інше. Одеса – ні.

А там є така особливість – це ж межа Польщі колись була, прикордонне місто, і там дуже багато польської крові, до речі. І це відчувається.

– На вашу думку, чи міг наш сучасник, з огляду на всі історичні події, які ми пережили, бути іншим? Герой нового часу – хто це для вас сьогодні?

Якщо ми говоримо про картину, то картина складається з 13 епізодів. І в кожному з епізодів є свої герої. Там немає головного героя. А в принципі, герой картини – це ситуація, це війна і розпад, це корупція в усіх її проявах. Це те, що приносить війна в життя людей. І кожен епізод говорить про один з аспектів, про технології і про те, як це все проявляється і чому це все проявляється, наштовхує на таке міркування. Так що, герої – люди.

– Як цю стрічку і цю історію, і ці новели сприйняв європейський глядач? Тому що ви стали тріумфатором в Каннах. Чи я помиляюсь? Як ви пояснюєте успіх цієї стрічки? Мені здається, що ви уособлюєте аристократизм, який сьогодні не в тренді. Як вам живеться в цей час і як ви відчуваєте цей час?

Мені складно взагалі відповісти на це питання. Тому що я собі це питання не задаю: як мені сьогодні живеться. Так само, як і вчора, так само, як і позавчора. Просто робимо свою справу. Фільм складається з епізодів, які зроблені на підставі роликів, які були поміщені в 2014-2015 році в YouTube, зняті там, жителями там, і поміщені в YouTube. І я їх там бачив. І коли я побачив, мене настільки це вразило. І найбільш шокуючий ролик – це сцена, коли українського добровольця причепили в Зугресі до стовпа і потім потихеньку починається істерика, і люди практично доходять до лінчування вже. Вони спочатку знущаються, потім починають бити і так далі, і тому подібне.

Але наскільки люди можуть … наскільки ця втрата людського стрімко, прямо на очах може відбуватися. І це мене, звичайно, вразило до глибини душі. Я записав спочатку цей епізод, а потім вже вибудував, потім почав збирати і зробив картину з цього всього.

І це не може не вражати. Тому що в людині ж все знаходиться. Адже від нього все залежить. Ми, коли знімали, коли репетирували цей епізод в Кривому Розі, це була велика вулиця. Ми не перекривали дорогу. Стовп. Біля стовпа актор, який грає українського волонтера. Навколо людей 70, в тому числі хлопці з автоматами, всі в костюмах, в плямистої формі. І ми репетируємо. Раптом перетинає дорогу машина, зупиняється різко біля стовпа. Вискакує чоловік і кидається захищати. 70 осіб. Розумієте? І йому не страшно. Він сердитий, і він кричить: “Що ви тут робите? Припиніть”.

І я настільки вдячний йому. Звичайно, ми його зупинили, почали пояснювати. І коли він почув, що це фільм знімається … “А якого біса ви знімаєте все це? Навіщо це потрібно?” У мене є на це відповідь.

Навіщо люди так себе поводять? Тому що кіно – це в якійсь мірі дзеркало. І ми повинні над цим подумати: що в людях є таке, що дозволяє їм в якийсь момент поводитись ось саме так?

– Те, про что ви кажете, ситуація, яку ви описуєте, – це називається інстинкт натовпу. Так?

Не тільки. Я згадую, наприклад, інсталяцію Марини Абрамович. Там не було натовпу. Там інтелектуали. Вона оголилася і запропонувала людям робити все, що вони захочуть, з нею. Дійшло до крові. Вони почали її різати навіть потихеньку. Не відразу. Це прояв агресії, це прояв тваринного в людині.

– Яку ціль перед собою, яку мету ставив режисер, знімаючи цей фільм?

Справа в тому, що потрібно розуміти, що відбувається війна, і потрібно розуміти витоки і що там відбувається. Необхідно про це подумати. Я хотів би запропонувати роздуми. Я хотів би запропонувати глядачеві можливість спробувати хоча б розібратися. Це маленька частина. Я просто один фільм зробив, хтось зробить інший, хтось – третій. Так це все працює. Тому що мене це все турбує. І мені здається, що це найбільша проблема в Європі, хоча в більшій частині Європи так не вважають.

– Скажіть відверто, як сприймали стрічку. Чи правда, что є ваші колеги, скажімо, в країнах Балтії, які не всі знали, что така проблема існує, що війна на Донбасі?

Я не знаю. У Литві прекрасно всі знають і стежать за тим, що відбувається. У Польщі, в Латвії. Я не думаю, що ніхто не знає. Звичайно, якщо туди далі, наприклад, у Франції це не топ-новина, звичайно ж. Наприклад, журналістка з Австралії сказала, що у мене дуже хороша фантазія, такий містичний трилер, вам це все наснилося. На що я їй відповів, що люди, в принципі, так і живуть, у цього є документальний референс. Вона мені не повірила просто. Але це Австралія – ​​вони живуть своїми проблемами.

В Америці, десь в центрі, в Індіанаполісі я показував картину, і у мене взагалі запитали: “Донбас – це що, це де?” Розумієте. Їх хвилюють свої проблеми. Тому що, в принципі, мені здається, що якась частина світу вже пішла з війни в нашому розумінні, і що це взагалі може бути частина людської діяльності. Це вже безглуздо абсолютно. Давно. Тобто так проблеми не вирішуються. І намагаються все-таки втриматися… Частина країн і культур намагаються втриматися взагалі від способу вирішення конфліктів таким чином – хтось когось позбавляє життя.

Війна – в принципі, це паранормальне. Це психопатологічний стан, це ненормальний стан для життя і для людини. Тому що це офіційно визнане, оголошене право на вбивство. Я вам перекладу одним реченням, що таке війна: чи можемо ми дозволити… і як ми далі з усіма нашими моральними критеріями, з усіма нашими поглядами на те, яким чином людина повинна існувати в суспільстві, можемо змиритися з тим, що ми комусь дозволяємо це робити?

– Які були враження глядачів від перегляду вашого фільму? І вони були різним, скажімо, в Україні і в Європі?

Справа в тому, що по-різному сприймають картину. Оскільки це залежить від того, наскільки близько чи далеко, наскільки ви знаєте контекст. Іноді сміються там, де це дивно. Іноді плачуть там, де десь сміються. Тому що по-іншому сприймається. Ця картина зачіпає почуття, які дуже болючі зараз. Ось ці епізоди, які там є, зачіпають емоції, які болючі. Це дуже складно, взагалі-то, робити фільм про те, що вчора або навіть сьогодні. Це дуже складно.

– Чи ви знімали акторів, які брали участь у бойових діях?

Так.

– Ви навмисно це зробили?

Перш за все, я шукаю актора, який підходить під роль, а потім я вже впізнаю. Був актор з театру імені Шевченка, з Дніпропетровська, Ігор Кірільчатенко. Він був в Іловайську, він був поранений. Його винесли, він виніс когось. І він грає в картині. Я запрошував людей, які втекли звідти, які на лінії фронту були. І я весь час запитував про їхні враження, про те, що вони думають про те, що вони прочитали в сценарії, і взагалі як ми це ставимо. Це дуже важливо було. Автентичність того, що відбувається, для мене дуже важливо.

– Ви змінювали сценарій з огляду на те, что вони розповідали вам?

У нас не було розбіжностей великих. Є маленькі нюанси: як на блокпосту зустрічають машину, де стоять солдати, які там служать, як це правильно робиться. Я ж в цьому сенсі профан, а ось Ігор, наприклад, він професіонал, і він мені пояснив.

– Є проекти, над якими ви працюєте тепер? Чи ви будете повертатися до тими Донбасу, чи ця тема війни вас цікавить?

Ми зараз готуємо наступну картину. Цей сценарій я написав давно. Він називається “Бабин Яр”. Це історія дуже важлива, і не осмислена до сих пір. І я дуже сподіваюся, що через рік ми почнемо її знімати.

Нагадаймо, стрічка “Донбас” Сергія Лозниці, яка представлятиме Україну на премії “Оскар”, отримала від членів українського оскарівського комітету 9 балів, найближчі суперники – лише 4.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.