Війна з пам’ятниками чи імперією? Чому в Британії зносять монументи видатним історичним діячам
Уже місяць в США тривають громадські протести, які починались, як протидія поліцейському насиллю, а переросли у світову антирасистську акцію. Одним з проявів цієї акції стала так звана “боротьба з пам’ятниками”, коли протестувальники валили статуї видатним історичним постатям, які були запідозрені у расизмі чи підтримці колоніалізму. Хвиля цих протестів докотилась і до Британії, однак там вона має свою, окрему від США, специфіку.
Про те, що відбувається у Британії розбирався оглядач PRM.UA.
У Британії досі живе не одне покоління людей, які пам’ятають часи колоніального минулого колишньої імперії. При чому це як умовні “пригнічувачі”, так і умовні “пригнічувані”, як правило мігранти з колишніх країн колоній.
“Проблема расизму в Британії досі існує на побутовому рівні, проте Brexit засвідчив процес, який позначили наступним терміном – “деколонізація метрополії”. Під цим розуміється перегляд навчальних програм та загального публічного дискурсу проблематики британського колоніалізму з включенням перспективи підкорених народів на противагу попереднім наративам. Відтепер маємо справу з інклюзивним наративом, де існують й чорношкірі британці, загалом постколоніальні народи поруч з білими британцями”, – вважає історик-британіст та експерт-міжнародник Єгор Брайлян.
За словами експерта, останніми роками посилилися проблеми щодо вихідців з Карибського басейну. Навесні 2018 року відбувся скандал Windrush (назва корабля, на якому прибули перші карибські мігранти до Британії в червні 1948 року), коли 160 британських резидентів було вислано до карибських островів. Тоді міністр внутрішніх справ пішов у відставку, проте етнополітичні проблеми досі існують.
“Щоправда, дивлячись на склад уряду Бориса Джонсона важко назвати його сповнених лише білими британцями – там присутні, наприклад, вихідці з Пакистану”, – додає Брайлян.
Символічна деколонізації і її противники
Багато проводить паралелі між британською боротьбою з монументами та українським стихійним “ленінопадом”. Однак не всет так просто. Боротьбу з пам’ятниками та монументами, історик називає “символічною деколонізацією”.
“Мігранти з колишніх колоній прагнуть знищити пам’ятники минулим колонізаторам, і не де-небудь, а в самій метрополії. Усвідомлення того що “білі люди” винні зараз за минуле не взялося нізвідки. Частково такі настрої підігрівалися з боку викладачів чи громадських діячів, зокрема індійського походження, які
висували вимоги щодо компенсації з боку британського бюджету за експлуатацію в минулому ресурсів Індії”, – пояснює Брайлян.
Також дослідник нагадує, що подібні прецеденти, коли відбувалось сплюндрування пам’ятників вперше відбулись ще на початку 2000-них в британських домініонах, зокрема в Австралії, Новій Зеландії та ПАР.
“Тоді монументи мореплавцю Джону Куку облили червоною фарбою на знак того, що його експедиції сприяли колонізації Австралії та Нової Зеландії англійцями. В Південній Африці об’єктом спротиву місцевого населення стали монументи Сесілу Родсу, англійському магнату, який сприяв британській колонізації регіону напр. XIX – на поч. XX ст. Набув поширення рух “Rhodes Must Fall”, коли виступали за знесення пам’ятнику Родсу поблизу Університету Кейптауна – що й сталося 9 квітня 2015 року. Було висловлено претензії й щодо статуї Родсу в коледжі Оріель в Оксфорді, яка, щоправда, ще досі залишається на своєму місці. У 2016 році було навіть підтримано рішення про знесення статуї Оксфордським Союзом, проте благодійники Оксфорду заявили про те, що заберуть свої заощадження з вишу і питання було закрите”, – зазначає Брайлян.
Однак на кожну дію є протидія. Для захисту монументів на вулиці вийшли дружини переважно білих дорослих чоловіків, які називають себе “захисниками пам’ятників”.
Історик вважає, що “це прояв здорового глузду задля збереження культурної спадщини за підтримки британських націоналістів та футбольних фанатів”.
“В Британії насправді не було суспільної дискусії щодо свого минулого, яка мала місце після Другої світової війни в Німеччині або в частині посткомуністичних країн в 1990-х рр. Навряд чи рядового британця цікавило що такого зробив Родс чи Черчилль, проте після Brexit історія стала важливим чинником громадського життя”, – додає Брайлян.
Однак, на практиці можна побачити, що стихійний рух “захисників пам’ятників” призвів лише до поширення вуличного хуліганства. Зокрема, один з представників “захисників пам’ятників” публічно помочився біля меморіалу пам’яті констебля Кіта Палмера, який загинув у 2017, під час затримання терориста.
Ну і звісно, що найяскравішою ілюстрацією стало фото, де темношкірий лондонець Патрік Хатчінсон виносить на собі побитого “захисника пам’ятників” з натовпу протестувальників.
Дісталось Черчиллю, Ґанді та навіть “батьку скаутів”
В ході “боротьби з монументами” дісталось не лише відомому колонізатору Сесілу Родсу чи работорговцю Едварду Кольстону. Дісталось і пам’ятнику британському прем’єру Вінстону Черчиллю, борцю за незалежність Індії та засновнику руху непокори Махатмі Ґанді та навіть “батьку” підліткової організації скаутів — Роберту Бейден-Павеллу. Історик пропонує розгляну кожен кейс окремо для більш розлогого розуміння ситуації.
Історик зазначає, що Черчилль був вкрай складною історичною постаттю, що є своєрідною квінтесенцією британської імперської ідентичності: спадковий аристократ, військовий, політик, який двічі зумів змінити політичну партію, дипломат. Його найбільша заслуга полягає в створенні “особливих відносин” між Британією та Штатами – стратегічного союзу стовпів Заходу, який й досі визначає світопорядок Однак існують й вкрай пікантні моменти біографії Черчилля як-то використання газів в Іраку, голод в Бенгалії під час Другої світової війни, негативне ставлення до ісламу.
“Навряд чи буде об’єктивно оцінювати Черчилля за сучасними мірками, і тим паче в категоріях “герой” та “злочинець”. Скинення пам’ятника Черчиллю поблизу британського парламенту навряд чи змінить соціально-економічне становище вихідців з Африки чи Карибського басейну”, – пояснює Брайлян.
Іншою не менш знаковою для світової історії є фігура Махатми Ґанді, до слова, його скульптура стоїть неподалік від пам`ятника Черчиллю.
“Це один з героїв національно-визвольного руху Індії, який після Першої світової зумів переконати індійське суспільство в боротьбі за державу, проте без британських інституцій в її основі (політична, правова система). Бойкот британських товарів та ненасильницький спротив виявилися дієвими методами в боротьбі з колонізаторами. Але Ганді, коли ще був юристом, носив західний одяг та працював у домініоні Південна Африка досить жорстко висловлювався відносно місцевого населення. Тому Ганді мають за що ненавидіти африканці, а не британці”, – пояснює історик-британіст.
А от звинувачення засновника скаутського руху Роберта Бейден-Павелла, в гомосексуалізмі та симпатіях до Гітлера, Брайлян вважає вирваними з історичного контексту.
“Так, дійсно, згідно свідчень його біографів, він спав на балконі щоб бути подалі від дружини та боровся з своєю сексуальністю. Але згадки про “Майн Кампф” та нацизм у творах Бейдена-Павелла свідчать про його прагнення запровадити скаутський рух й в Німеччині, хоча це ніяк не відміняє загального захоплення постатью Гітлера в 1930-х років тогочасними британськими громадськими та політичними діячами”, – вважає Брайлян.
Quo vadis?
На думку експерта-міжнародника, найбільш конструктивним варіантом вирішення цього конфлікту може стати створення окремих музеїв, присвячених суто британському колоніалізму, де поруч були б статуї колонізаторів та колонізованих.
“Справа тут полягає в тому, що в Британії не існує установи, яка би координувала реалізацію політики пам’яті, яка є поширеним явищем у Східній Європі. Зараз цілком зрозуміло, що основна увага буде приділятися проявам расизму щодо підкорених народів як у колоніях так і в самій метрополії”, – пояснює Брайлян.
На думку історика, расизм мав місце як набір ідей, поширених в британському суспільстві XIX – сер. XX ст., проте після Другої світової війни з посиленням міграції з колоній до метрополії відбулась зміна в ставленні до підкорених народів.
“Як казали в 1960-х рр. “імперія прибуває додому”, британці відчули, що під їхнім управлінням перебували різні національності, яких можна зустріти в повсякденному житті. Очевидно, що буде збільшено увагу в ЗМІ проблемам чорношкірого населення, їхнім історіям проживання в Британії, взагалі тема рабства та колоніалізму вже стала однією з найбільш актуальних, які обговорюють в соцмережах. Цілком ймовірно буде змінено музейницькі експозиції, звідки можуть прибрати “расистів” на зразок Гогена чи інших митців. І не виключено, що може розпочатися процес реституції артефактів з Британського музею до африканських країн”, – резюмує Брайлян.
Спеціально для Прямого спілкувався Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.