Я хочу, щоб мої дівчата були кращими: інтерв’ю з командиркою першого жіночого взводу військового ліцею Богуна

Юлія Микитенко – офіцер-вихователь і командир першого жіночого взводу в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.  До початку військово-педагогічної служби Микитенко служила в піхоті та розвідці, а також виконувала спеціальні завдання в зоні ООС. Тепер свій досвід вона передаватиме першому дівочому набору Київського війського ліцею імені Богуна. 

Про те, як воно бути новатором, як служити жінці в армії та чи було страшно на війні у ексклюзивному інтерв’ю сайту PRM.UA розповіла молодший лейтенант ЗСУ та командирка першого жіночого взводу КВЛ імені Богуна Юлія Микитенко.

Ви — перша командирка жіночого взводу в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, як воно бути новаторкою?

Це схоже, ніби піхотинця відправили розміновувати мінне поле піхотною лопаткою.

Чи відрізнятиметься програма хлопців і дівчат у навчанні?

Єдине, що відрізняє дівчат від хлопців — це те, що вони живуть окремо. В решті — все так само. Ба більше, у них навіть більше навантажень, як в стройовій, так і в фізичній підготовці. Хлопці, зазвичай, бігають два кола навколо ліцею, а мої дівчата біжать три плюс смуга психологічних перешкод.

От їм зараз 15-16 років, з якою мотивацію приходять дівчата у перший набір військового ліцею?

У них, у всіх, є дуже висока мотивація. Вони хочуть бути військовослужбовцями. В мене вже є дві льотчиці, одна розвідниця, яка хоче бути снайпером. Але я пояснила їй, що такої офіцерської посади не існує, бо ми готуємо саме офіцерський склад. Але є командир взводів снайперів, є командири розвідувальних взводів. Вони налаштовані займати безпосередньо бойові посади.

До військово-педагогічної роботи ви були бойовою офіцеркою, виконували завдання в зоні ООС, чи передаєте цей досвід ліцеїсткам?

Я часто проводжу з ними бесіди. Вони мене часто запитують про різне. Також я використовую здобутки свого розвідвзводу. В мене було відділення операторів дронів. В мене залишились певні матеріали, які вже в принципі неактуальні, тому я можу використовувати в навчальних цілях. З початком навчального року, я планую показувати дівчатам, як працювати з безпілотником, як опрацьовувати інформацію, показувати їм фотографії та відео з передової. Щоб вони вже зразу включались і знали, як це все робити.

Яке взагалі зараз ставлення до жінки в армії?

Багато, що залежить від командира підрозділу. Наприклад, коли я прийшла в батальйон, там в командування було досить упереджене ставлення до жінок-військовослужбовців. Тому спершу мене поставили на штабну посаду, а лише коли я себе зарекомендувала — на бойову посаду. Тому багато залежить з одного боку від прогресивності та новаторства командира, а з іншого — з поведінки жінки. Наскільки вона себе поводить і наскільки готова виконувати таку роботу залежить безпосереднє ставлення і в колі чоловіків, і в командуванні.

Вперше, як я прийшла, коли мене призначили на посаду, в мене в батальйоні взагалі не було жінок-офіцерів, які обіймали бойові посади, навіть в бригаді таких жінок було дуже мало. Я прийшла у 2016 році, була солдатом. В мене була вища освіта, тому мене призначили на штабну посаду діловода-бухгалтера. У 2017 році прийшла рознарядка від Генштабу, що ті, хто має вищу освіту, може пройти тримісячні офіцерські курси. Мене відправили в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Я отримала військово-облікову спеціальність — командир мотопіхотного взводу. Після отримання цього ВОС, я повернулась в батальйон на посаду командира мотопіхотного взводу. А потім мене поставили на посаду командира розвідувального взводу, тому що я вже мала досвід роботи зі збором та обробкою даних з окупованих територій. Коли я прийшла у взвод, я зразу сказала, що я — офіцер і нікуди звідси не піду, якщо хто не може чи не хоче сприймати мене, як командира — я нікого не тримаю.

Скільки тоді пішло з підрозділу?

Після цього взвод покинули близько 90% особового складу. По штату мало бути 20 людей, але 90% пішло і я набирала взвод наново. Я взяла чотири довірених мені людини зі взводу, в якому я служила раніше. І в кількості шістьох людей ми вийшли на бойові позиції. Потім частина тих людей, які пішли, повернулась. На випуску — в мене було 15 людей особового складу. Коли мене призначили, то всі командири рот говорили “Ай, ти ж дівчина, ти не боїшся, там же стріляють”. А після того, як я запустила процес, коли були постійні донесення розвідданих, постійне оновлення карт, коригувала артилерію — не виникало жодних питань.

Чи було вам страшно під час війни?

Мені ніколи не було страшно. Само собою, що адреналін і кураж був, але це не заважало ухвалювати рішення. Звісно, що були переживання за особовий склад. Єдиний раз коли мені було страшно — це коли я почула в радіостанції, що два “трьохсотих” важких і один з них — мій чоловік.

Чому ви пішли з розвідки?

Я перевелась, тому що в мене загинув чоловік. Мені командування сказало, що якби не ці обставини, то вони б мене не відпускали б. Мій чоловік загинув під час обстрілу з автоматичних гранатометів. Він отримав осколкове поранення. Саме тому я попросила себе перевести. Мені було дуже важко морально. Я лише зараз більш-менш себе ставлю в стрій, але після загибелі чоловіка мені було дуже важко і я розуміла, що я не хочу підставляти своїх людей.

Яка ваша мета в Богунівському ліцеї?

Я хочу, щоб мої дівчата були кращими. Моя задача зробити їх кращими від хлопців. Я хочу, щоб хлопці бачили, що дівчата “впахують” набагато більше.

Спеціально для “Прямого” розмовляв Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.