Як Південна Корея відроджувала кінематограф: “Паразити” здійснили фурор на цьогорічному “Оскарі”
Голосним риком азійського тигра відгриміло вручення золотих статуеток “Оскара”. Драма південнокорейського режисера Пон Чжун Хо “Паразити” стала абсолютним переможцем цього року. Кінострічка про переплетіння доль багатої й бідної корейських родин взяла 4 з 6 номінацій: за найкращу режисуру, оригінальний сценарій, іншомовний фільм та, власне, за найкращий фільм 2019 року.
Чому перемога “Паразитів” – це не “чорний лебідь” в кінематографі та чим корисний цей кейс для Держкіно пояснює кінооглядач PRM.UA.
Кейс “Паразитів” цікавий, якщо взяти до уваги, що американські кінокритики не люблять віддавати головного “Оскара” неангломовним фільмам (привіт всім, кому “без разницы на каком языке”). Також цей кейс цікавий для українського глядача тим, як розвивався кінематограф у Південній Кореї, перш ніж корейський режисер забрав жменю “Оскарів” у топових номінаціях.
До 1945 року Корейський півострів був японською колонією. Коли ж корейці отримали можливість створити власну державність (аж дві), то ця державність отримала потужний колоніальний спадок, з усіма його типовими травмами та проблема. Однак корейський уряд (досить таки авторитарний) вирішив почати відроджувати національний кінематограф, як передову галузь, як масової, так і елітарної культури.
Насамперед вони позбавили представників кінобізнесу тяготи сплати податків, однак запровадили цензуру, зокрема щодо зйомок фільмів про нещодавно втихлу Корейську війну (1952-55 роки). І кінематограф, позбавлений податкової ноші, почав відроджуватись з потужністю азійського тигра. Цей період можна виділити в розумінні гегелівської діалектики, як такий, коли кількість переходить в якість (чим часто люблять виправдовувати українські кінематографісти за неякісне кіно). У 1960-тих роках корейські кіновиробники знімали в середньому 200 фільмів на рік, переважно, про Корейську війну. Цензура сильно заважала кінематографу, забороняючи їм чіпати гостросоціальні теми.
кадр з фільму “38 паралель”
Епоха 1970-тих – це епоха становлення телевізійної індустрії, коли умовний корейський “Квартал” швидко вибив з колії популярності масове національно-патріотичне кіно — касові збори різко впали. Однак, корейський уряд не збирався здаватись у боротьбі за глядача. Уже в 1980-тих роках починається масове дотатування кінематографа, і що головне — знімається цензурування, що дало змогу режисерам знімати фільми на актуальні політичні та соціальні теми. Така політика принесла свої перші успіхи на провідних європейських кінофестивалях. А згодом корейський кінематограф почав бити касові рекорди. Однак не можна сказати, що все у кінематографічній політиці Кореї йшло гладко. Так наприклад, “Закон про художнє кіно”, що відкрив доступ до іноземним прокатникам – майже знищив національний кінематограф до 1996 року. Проте, вже в 1996 році, з вкладенням додаткового ресурси в масове кіно, зокрема для забезпечення “технічності” кіноатракції – корейський кінематограф отримав новий стрибок розвитку, зібравши багато мільйонні каси та ставши серйозним конкурентом західним фільмам. Так, у 1999 році фільм “Ширі” побив касові збори “Титаніка” та першого епізоду “Зоряних війн”, а у 2004 – фільм “Розмахуючи національним стягом” (“38-паралель”) уже зібрав 11 мільйонів глядачів. Зараз це класика корейського воєнного кіно.
Південна Корея — це приклад успішного кейса, коли держава дає дотації на масовий кінематограф і це приносить не лише певну ідеологічну користь (найкраще і найпатріотичніше кіно про Корейську війну зняли після того, як скасували цензуру), а й великі касові збори та світове визнання країні.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.