ЄСПЛ чітко вказав, що президент не може свавільно та безпідставно накладати санкції – аналіз правників

Безмежна влада президента України накладати санкції на будь-кого без обмежень, ймовірно, закінчується – про це йдеться у публікації профільного юридичного видання “Право” “Дискреція має межі: як змінюється судова практика в санкційних спорах”.

Авторки публікації – юристки Дарина Артимовець та Ольга Коновалова – зазначають, що раніше санкційна судова практика в Україні базувалася на прерогативі влади на власний розсуд визначати загрози національній безпеці та застосовувати санкційні обмеження превентивно, без підстав. Один із таких показових кейсів – запровадження санкцій проти пʼятого Президента Петра Порошенка.

Авторки констатують – Касаційний адміністративний суд роками спирався на те, що дискреція Президента знаходиться поза межами судового контролю.

Утім, рішення ЄСПЛ у справі “ТОВ “М.С.Л.” проти України” змінює цю ситуацію.

ЄСПЛ у своєму рішенні, зокрема, акцентує, що ніщо в Конституції України не забороняє судам оцінювати достовірність інформації, на якій ґрунтується рішення про санкції, а стаття 124 Основного Закону взагалі не передбачає винятків із загальної юрисдикції судів щодо вирішення правових спорів.

Наслідком стало не просто скасування конкретного рішення. Велика Палата Верховного Суду постановою від 23 червня 2026 року у справі № 800/162/16 повернула справу ТОВ “М.С.Л.” на новий розгляд, прямо вказавши суду першої інстанції враховувати висновки ЄСПЛ і не обмежуватися формальною перевіркою. Це рішення вже не є технічним, а задає рамку, в якій відтепер мають розглядатися спори в цій категорії справ.

Подібні висновки містяться й у постанові Великої Палати від 28 квітня 2026 року у справі № 990/224/23. Тут Суд структурував перевірку санкційних спорів навколо п’яти обов’язкових аспектів: процедурний аспект, фактична основа, правова кваліфікація, пропорційність та відсутність свавілля. Недотримання хоча б одного з цих критеріїв є самостійною підставою для скасування санкцій.

Авторки також нагадують, що двоє з пʼяти суддів, які розглядали позов Порошенка щодо скасування санкцій, не погодилися з рішенням колегії від 10 липня 2026 року і оприлюднили окремі думки.

В окремій думці від 14.07.2026 суддя Радошевська прямо вказує на те, що весь ланцюжок рішень, від листа Держфінмоніторингу через розпорядження Кабміну до рішення РНБО, фактично відтворював один і той самий документ без самостійної оцінки на кожному етапі. При цьому тягар доведення обставин, які створюють загрозу національним інтересам, лежить на відповідачеві, а не позивач має спростовувати недоведене. А механічне копіювання висновків одного органу іншими суб’єктами владних повноважень не може вважатися “достатньо конкретними, точними і послідовними доказами”.

Щодо окремої думки від 20.07.2026, то суддя Смокович концентрується на питанні, чи міг орган фінансового моніторингу з огляду на межі своїх повноважень за профільним законом про запобігання відмиванню доходів самостійно виявляти й кваліфікувати загрозу національній безпеці політичного характеру. Висновок негативний, оскільки такий орган зобов’язаний передавати виявлену інформацію правоохоронним чи розвідувальним структурам, а не використовувати її як самостійну підставу для міжвідомчого ланцюжка санкційних пропозицій. Звідси теза про відсутність легітимної основи вже на першому кроці процедури, що, на думку судді, автоматично знецінює всі наступні рішення.

Обидві окремі думки демонструють розрив між декларацією нового стандарту і практикою його застосування. Суддівська більшість, як і показала справа Порошенка, попри формальну відданість п’яти визначеним критеріям, на практиці все ще схильна визнавати достатнім фактичне обґрунтування “довіру до висновків органів виконавчої влади без їх самостійної судової перевірки”.

Водночас судді, які висловили окремі думки, наполягають, що йдеться про якість доказової роботи держави.

Цей підхід до розгляду санкційних справ стане своєрідним лакмусовим папірцем для того, як українські суди шукатимуть баланс між двома вимогами воєнного часу: швидким реагуванням на загрози національній безпеці та обов’язком забезпечити реальний, а не суто формальний судовий захист особи, до якої застосовані санкції. Рішення ЄСПЛ задало орієнтир, який не може ігноруватись національною судовою системою.