Андрій Рева: Будемо йти в об’єднані територіальні громади і забезпечувати інтегроване надання соціальних послуг
Міністр соціальної політики України Андрій Рева розповів про наступні кроки уряду як то реалізація пенсійної реформи, уніфікація всіх видів адресної державної соціальної допомоги та інше.
Про це міністр соцполітики повідомив в інтерв’ю у програмі “Подія” з Миколою Вереснем.
– Що в наступному році?
В наступному році нас чекає, по-перше, реалізація пенсійної реформи в повному обсязі. Тобто того законопроекту, який уже був прийнятий. По-друге, нас чекає реалізація, і я сподіваюся, що ми до нового року встигнемо прийняти ще один закон – про пенсійне забезпечення військовослужбовців і силовиків. Крім того, ми готуємо зараз законопроект щодо уніфікації всіх видів адресної державної соціальної допомоги. І, звичайно, те, що я хочу найбільше – це все-таки провести монетизацію пільг. Відверто кажучи, я для себе це я визначаю як один з пріоритетних завдань. І, звичайно, ми будемо розвивати програму деінституалізації, тобто у нас є національна стратегія, яка затверджена була указом президента. Є у нас план щодо деінституалізації. Я коротко скажу. Мова йде про те, що кожна дитина повинна мати свою сім’ю. У нас сьогодні більше ста тисяч дітей в Україні виховуються в дитячих будинках. І це є неприпустимим з точки зору цивілізованого суспільства. Весь світ пішов по шляху такому, що… і всі країни зрозуміли, що найкращим способом виховання дитини є сімейне виховання. Те, що ми протягом останніх 70 років більше надавали перевагу різного роду колективістським формам виховання, таким як дитячі будинки, різні комуни і таке інше, напевно, у нас і проблем від цього більше, ніж у цивілізованих країн. І тому програми, які ми започаткували, які маємо реалізувати, – це теж дуже важливо – буде в наступному році. Крім того, ми продовжуємо програму поліпшення надання населенню соціальних послуг через систему центрів адміністративних послуг “Прозорий офіс”. У нас в програмі уряду було передбачено пілотний проект в п’яти великих містах. На сьогоднішній день ми реалізували два проекти – це в Харкові і в Києві – на умовах співфінансування з КМДА і відповідно з Харківською міською радою. Зараз ми розглядаємо документи по Одесі. Ще у нас на підході Львів і в перспективі Дніпро. І плюс ряд інших міст подали заявки, де ми будемо разом з ними реалізовувати ці проекти, для того щоб поліпшити обслуговування людей, надавати їм послуги на сучасному рівні. Ми, звичайно, будемо йти в об’єднані територіальні громади і забезпечувати інтегроване надання соціальних послуг на рівні територіальних громад. Тобто у нас дуже багато планів і багато програм.
– Я про дітей якраз хочу, про безбатченків. Ви кажете, сто тисяч. І що це означає? Що ви хочете грошові потоки спрямовувати в таким спосіб, щоб людям було вигідно брати до себе цих дівчаток і хлопців?
Ви вжили такий цікавий вислів – “безбатченки”. 15 років назад у нас була приблизно та сама чисельність дітей в дитячих будинках. Взагалі дитячі будинки у нас є трьох типів. Є ті, які у віданні Міністерства освіти і науки, їх найбільше. А ті, які у віданні Міністерства соціальної політики, і ті, які у віданні МОЗ. МОЗ займається тими будинками, де батьки залишають дітей після народження, де дитячі будинки для новонароджених і дуже маленького діти віку. Міністерство соціальної політики працює з дітьми, які є інвалідами. А ось Міністерство освіти і науки працює з дітьми, повинно працювати з дітьми-сиротами. І якщо взяти 15 років назад загальну чисельність в сто тисяч дітей, то 40% дітей, які були в інтернатних закладах – це були діти-сироти, в яких немає батьків. Ви не повірите, але сьогодні таких дітей лише 8%. А решта мають батьків. Ми стикнулися з величезною проблемою соціального сирітства.
– Це батьки, які багато п’ють?
Це ті батьки, які просто пишуть заяву, що заберіть дитину в інтернат. З різних причин. Я вам скажу, що у нас дуже всі люблять говорити про права людини. І в Конституції є цілий розділ, де говориться про права. Але існує діалектичний взаємозв’язок між правами і обов’язками. Немає прав без обов’язків і немає обов’язків без прав. Так от, якщо ми говоримо про обов’язки, вони не виділені окремо в Конституції, але вони розкидані по статтям Конституції. Їх не так багато, але вони дуже вагомі і суттєві. Наприклад, є обов’язок захищати батьківщину. Коли я сьогодні дивлюся, як у Львові підняли ґвалт із-за того, що почали перевіряти молодих людей на предмет їхнього відношення до армії, то звинувачують всіх підряд: в тому, що поліція не так діяла, воєнкомат. Ніхто не ставить питання. Молоді люди розважаються. В той же час вони призовники. Йде війна. Обов’язок захищати батьківщину прописаний в Конституції. Якщо хтось не прийшов вчасно у воєнкомат, не виконав свій конституційний обов’язок, він повинен якусь відповідальність за це нести? На нього якийсь вплив повинен бути чи ні? Я думаю – да.
Якщо ми беремо 51-у статтю Конституції, там написано, що батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей. Діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Це обов’язок наш з вами. Розумієте?
Я якось на одному з телеефірів отримав запитання від жіночки, яка дослівно спитала мене наступне. Как я могу похоронить свою маму за две ее пенсии? Знаєте, я був настільки вражений і шокований, що я не міг нічого відповісти – чесно вам скажу – в першу секунду. Невже ще мама сама себе повинна ховати за свої дві пенсії? А ви для чого тоді, діти, які виховані цими батьками? Невже вони ще повинні про себе самі дбати, коли вони вже знаходяться в такому стані? Тобто у нас, коли ми говоримо про обов’язки, вони якось залишаються за кадром. І коли я сьогодні задаю запитання: скажіть, будь ласка, батько, який пише, що заберіть дитину в інтернат, він фактично що робить – він фактично відмовляється від своїх батьківських прав, від своїх обов’язків. Якщо ти відмовляєшся від обов’язків, то наступний крок який повинен бути? Вибачте, ти не хочеш нести відповідальність за дитину – то який же ти батько? І це дуже серйозна проблема насправді. І коли нам говорять, що, мовляв, їм ні за що жити і так далі, то я хочу сказати, що сьогодні різних видів державної допомоги така величезна кількість, що у нас сьогодні багатьом не вигідно навіть іти працювати. Будемо називати речі своїми іменами. І тому часто, навіть віддаючи дітей в інтернат, вони продовжують отримувати державну допомогу за цих дітей. Тобто держава, з одного боку, утримує дітей. А з другого – ще й платить батькам за те, що вони начебто доглядають своїх дітей. І тому це дуже серйозна проблема насправді.
– Коли ви сказали слово “монетизація”, то я подумав, що про це з вами треба говорити. Тому що мені здається, що це вкрай болюча історія, важка. Є ж такі речі, які можна монетизувати, а є такі, що не можна.
Якщо ми говоримо про дуже важливий момент – справедливість. Якщо ми говоримо про людину, яка має право на певні пільги. По Конституції, всі люди рівні перед законом, незалежно від багатьох різних факторів, зокрема і місця проживання. Візьміть, наприклад, учасника бойових дій, який живе в місті Києві, учасника бойових дій, який живе в селі в Житомирській області. І той, і той має право на пільги, наприклад, на проїзд в тому ж метро. Той, який живе в Києві, він кожен день користується метро, і метро возить його безоплатно. По закону. А той, який живе в селі, він кожен день не користується метро. В кращому випадку, він в Києві може бути раз на рік. Але і той, і той є пільговик, і той, і той має право. Але коли ми говоримо про реалізацію, ми бачимо, що вже, наприклад, від місця проживання залежить те, скільки на вас витрачає держава.
Тепер далі беремо. Якщо ви живете в сільській місцевості, у вас є природний газ, у вас є електрична енергія. Централізованого опалення, як правило, в сільській місцевості немає. Холодного чи гарячого водопостачання – дуже рідко таке є. Тобто, коли ми говоримо про пільги на житлово-комунальні послуги, знову ж таки обсяг їх залежить від того, де ви проживаєте. І, відповідно, витрати різні. Тобто получається, що хтось рівний перед законом, а хтось рівніший. І це завжди буде так, коли мова йде про натуральне надання пільг. Надання пільг в натуральній формі. Очевидно, справедливіше було б порахувати суму грошей і виділити цим людям і сказати: що ти в селі живеш, що ти живеш в місті, ти на цю суму має користуватися такими і такими пільгами. Як ти витратиш ці кошти – це твоя справа.
– Але пільговикам тоді буде вигідно їхати в село, бо гроші вони монетизують.
Але це справедливо. І є ще один дуже важливий аспект. Я не знаю, як часто ви їздите в громадському транспорті.
– Майже не їжджу.
Коли я у Вінницю приїжджаю, завжди намагаюся зайти в громадський транспорт. І картина завжди одна і та ж сама. Йде кондуктор по транспортному засобу і видає квитки. Що далі відбувається? Хтось дає три гривні за квиток, а хтось показує посвідчення. І до чого це приводить? До того, що та ж сама транспортна компанія, яка здійснює перевезення пасажирів, вона недоотримує колосальні кошти. Їй відповідно ці кошти ніхто не компенсує. Якщо не компенсує, в неї йдуть збитки. Що вона ставить далі перед владою? Вимогу – підвищуйте тариф. Тобто той, хто їздить за гроші, він фактично платить за себе і за інших. Відповідно, транспорт загинається. Ми бачимо, як погано оновлюється рухомий склад і так далі, і тому подібне.
Особливо важка ситуація на залізниці. Весь час там стоїть питання про підвищення тарифів.
– Вже 25 років – і все підвищується і підвищується.
Але чого він підвищується? Є пасажирські перевезення і є, наприклад, перевезення вантажні. Пасажирські завжди, за визначенням, збиткові, особливо в приміських маршрутах, подивіться, що там робиться в електричці. І вони повинні перекривати ці збитки за рахунок вантажних перевезень. Як тільки у них збитки ростуть, вони підвищують тарифи на вантажні перевезення. Що роблять ті, хто возять залізницею вантажі? Вони уходять від залізниці і починають вантажити свій вантаж на великовантажний транспорт. Згадайте, 30 років назад ви бачили стільки фур на дорогах?
– Не бачив.
А чому сьогодні їх так багато? Адже цей ватаж у 50 тонн правильніше було б возити залізницею і не вбивати дороги. Але вони уходять туди, тому що там дешевше. Ми починаємо там ставити вагові комплекси, ловити їх. Відповідно, залізниця втрачає частину своїх замовників. Але раз вона втратила – у неї збитки знову ростуть. Знову вони піднімають тариф. Знову частина відвалюється, на дорогах стає ще більше фур – і знову залізниця в збитку. Так от, якщо ми не вирішимо питання по монетизацію пільг, в першу чергу, на пасажирських перевезеннях, у нас транспортні коли із системної кризи не вийдуть ніколи. Кожен, хто заходить в транспортний засіб, повинен платити за проїзд. І вже держава повинна думати, яким чином компенсувати людині, яка не має можливості заплатити за цей проїзд. Але той, хто везе, повинен отримати свої гроші.
– Ви підраховували про гроші? Це все історія системна, там треба про все подумати, про всіх подумати. Не тільки про ваше міністерство, а й про Міністерство транспорту, про “Укравтодор” треба подумати…
Ні, наше міністерство не буде думати ні про транспорт, ні про “Укравтодор”. Наша функція – думати про людей. Тому що ми – Міністерство соціальної політики. Наша задача – захистити людей.
– Скільки держава має дати пільговикам, щоб це все якось урівноважити?
Давайте почнемо з самих пільг. У нас є в законах така пільга, як пільга по встановленню стаціонарного телефону, а потім – за його користування. Ця пільга, з вашої точки зору, вона потрібна сьогодні?
– Я не переконаний. Хоча у мене два телефони, по яким я не розмовляю. Просто плачу і плачу років десять.
25-30 років назад мати телефон…
– Це хабарі треба було роздати всім. Ви що?
Ви ж розумієте. Пройшло 25-30 років. Сьогодні практично всі користуються мобільними телефонами, навіть пенсіонери. Я про це кажу. Тому що коли я працював ще у Вінницькому міськвиконкомі, на прийом приходили малозабезпечені, але з мобільним телефоном. Це не вважалося предметом розкоші. Це вже був предмет необхідності. Для чого сьогодні стаціонарний телефон? Люди хоче – хай має. Але для чого пільги на стаціонарний телефон?.
– А там якісь гроші видає держава?
Мало того, вона видавала до минулого року. А тепер це все переклали на місцеві бюджети, і вони повинні фінансувати “Укртелеком”, який сьогодні є приватною структурою. Це потрібно переглядати чи не потрібно? Я вважаю, що це давно треба було переглянути. Але попробуйте підійти і сказати: давайте ми цю пільгу скасуємо. Ви уявляєте, що почнеться? Тому давайте ми поставимо питання. Ми проведемо інвентаризацію всіх цих пільг. І потім зрозуміємо, скільки людині реально потрібно, порахуємо кошти і скажемо: давайте ми будемо вам давати грошима, а ви будете самі обирати, що вам потрібно. Я переконаний, що 99% відмовляться від стаціонарного телефону самі. Він їм не потрібен. У них зовсім інші підходи і можливості.
Коли ми говоримо про транспорт, коли людина живе в сільській місцевості, вона менше буде використовувати коштів на транспорт, а більше на якісь інші речі. Якщо вона живе в місті, вона буде більше використовувати на житлово-комунальні послуги і на проїзд, умовно кажучи. Але це повинен бути вибір самої людини. А ми повинні забезпечити її фінансово. І я вважаю, що це дуже правильний і стратегічний хід. Тому що до тих пір, поки у нас за кожну послугу ми не будемо платити…
– Ну да, це проста відповідальність
У нас ніколи не буде побудована нормальна економіка, в якій можна порахувати і затрати, і відповідно прибутки.
– У Європі ці возики в аеропортах були безкоштовні, а в Америці – 50 центів. Вони кажуть: ми, американці, не розуміємо, як це безкоштовно.
У нас трошки інша психологія. Нас трошки інакше виховували. Хоча люди ніколи не задумувалися, що стоїть за цим “безкоштовно”. Все одно ж за нього повинен хтось заплатити. І якщо це платить держава, то держава не з повітря гроші бере. Вона бере гроші з податків тих же людей, які платять. І тому мені здається, що…
– Комуністи 75 років розповідали, що можна безкоштовно. І тому дуже багато людей думають і переконані, що може бути безкоштовно.
Але ми тоді з вами повинні зрозуміти одну просту річ. Якщо ми хочемо бути відповідальними людьми, жити у відповідальному суспільстві, ми повинні пам’ятати не тільки про свої права, а й про свої обов’язки. І ми повинні розуміти, що те питання… пам’ятаєте, герой фільму задавав: за чей счет ужин? Іван Васильович, який міняв професію. І він все одно задавав питання: за чей счет ужин? Він розумів, що безоплатно…. Хтось все одно за це має заплатити.
– Якщо ви проведете ці реформи, принаймні українці зрозуміють, скільки є людей комуністичної психології і новітньої психології. Тому що будуть протести, очевидно.
У вас є сумніви у співвідношеннях?
– Ви знаєте, вже з’являються. Останнім часом принаймні молоді люди, кому до 30-ти, вони вже розуміють, що ця “шара” – це якийсь неприродній стан речей. І вони спокійніше ставляться. Хтось каже про безоплатну медицину. кажуть: а як це, це лікар, він же працював, в нього ж держава вклала купу мільйонів, щоб він став спеціалістів – а тут що йому, сто рублів зарплату давати?
Автор радянської медицини – Семашко. Він якраз це все придумав. Ідея там була наступна. Лікаря готувати дуже довго і дуже затратно. Щоб людина стала хорошим лікарем, їй треба все життя вчитися. А потрібно було зробити масову медицину. Тобто потреба в лікарях була колосальна. Як зробив Семашко. Вони почали лікарську спеціальність ділити. Умовно кажучи, у нас 124 лікарські спеціальності в Україні зараз. Щоб ви зрозуміли, в Європі – 24. Тобто це принцип Форда. На конвеєрі кожен виконує якусь одну операцію, один елемент – відповідно, його навчити легше. У нього вузько направлена спеціалізація. Вправо-вліво він не повинен відходити. От все. Як у Райкіну: “Кто шил пиджак? Мы”. А ви конкретно? Я пуговицю пришивав. Приблизно так вона була влаштована. І це дало можливість скоротити час на підготовку лікарів. Їм давали вузьку спеціалізацію. І ось вони в цьому сегменті повинні були працювати. І коли вся ця система була запущено, у Семашка, як розповідають, запитали: скажіть, будь ласка, а де зарплата лікарів? Все тут зрозуміло в цій системі. А хто буде все це оплачувати? А він сказав, що хорошого лікаря народ прогодує, а погані нам не потрібні. Так легенда свідчить. З тих часів, уявляєте, ми живемо по цим принципам.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram