Для нас головне – деокупація Криму: велике інтерв’ю Мустафи Джемілєва про депортації, дисидентство та автономію кримських татар

Мустафа Джемілєв — це не просто звичайний депутат IX скликання, а жива легенда. За його боротьбою з радянською системою слідкував, затамувавши подих увесь цивілізований світ. 303 дні голодування — світовий рекорд, який не побажаєш комусь поставити. Говорять, що коли у світі промайнула звістка, що Джемілєв вмер — не лише всі турецькі мечеті, а й католицький собор в Нью-Йорку молився за його душу. 

Він вистояв боротьбу проти радянської системи, однак історія вирішила, що цього мало. Тепер він бореться за свою батьківщину і свій народ з огидним потомком СРСР — Російською Федерацію.

Інтерв’ю Мустафа Джемілєв назначив у своєму кабінеті. Тут в нього величезна бібліотека з книгами кількома мовами та багато декоративних елементів кримськотатарської культури. На видному місці виблискує зірка Героя України Решата Аметова, убитого за участь в демонстрації проти окупації Криму, яку Джемілєву передав брат Аметова на збереження до звільнення півострова.

Політик виділяє на інтерв’ю часу скільки потрібно (врешті проговорили дві години). Відповідає тихо і постійно всміхається. Періодично переривається на дзвінки чи підпис документів та багато курить.

В інтерв’ю PRM.UA Мустафа Джемілєв розповів про кримськотатарську автономію, “караїмське питання”, подачу води і деокупацію Криму, а також згадував про депортацію, радянські табори, голодування та старих знайомих по дисидентству, яких уже немає в живих.

У кожної кримськотатарської родини є власна історія депортації, яка була у вашої?

Ніхто не очікував депортацію. Радянська влада тримала це в повному секреті, хоча постанову про депортацію ухвалили ще 11 травня. Раптом, 18 травня, під ранок, одночасно почали стукати в усі двері кримських татар. Дозволяли з собою брати хтось 15 кг поклажі, хтось 20. Дехто взагалі нічого не брав, бо думав, що везуть на розстріл. Такі, зазвичай, брали з собою лише Коран.

Якщо це були змішані родини, наприклад чоловік – кримський татарин, а дружина – росіянка чи українка, то дружині пропонували залишитись в Криму і відмовитись від родини. Але до честі цих дружин, я жодного випадку відмови не знаю.

Ось так, протягом доби, всіх повантажили на вози й доставили до станції Сюрен біля Бахчисараю, а звідти пересадили в товарні вагони. Везли переважно в Середню Азію, але кілька поїздів поїхало в Марійську АРСР, це на Уралі. Переважна більшість потрапила в Узбекистан, в північну частину Казахстану, невелика частина потрапили в Киргизстан і Таджикистан.

Умови були жахливими. В дорозі дуже багато людей померло. Ще більше померло вже в місцях депортації – від голоду та хвороб. Ми якось намагались підрахувати скільки загинуло в місцях депортації. За нашими підрахунками, протягом 1944-45 років загинули близько 46% кримських татар. Тому Україна має всі підстави називати депортацію геноцидом. Наразі процес визнання геноцидом розглядається в Естонії та Канаді.

Ви потрапляєте в Узбекистан з тавром “представник народу-зрадника”, як приймали на місцях?

Деякі говорять, що добре, що вислали в Узбекистан, тому що два рідних тюркомовних народи, а нічого подібного. Там уже давно не рідний, а радянський народ був. Вони вже були натаскані на те, що їм везуть «зрадників» через яких померли на війні їх рідні. Зустрічали нас вороже, деяких камінням закидували. Лише коли побачили, що «зрадники» – це старі люди, жінки та діти, бо чоловіки, як-не-як, а були на фронті, почали, так би мовити, прозрівати.

Але оскільки була така от політика, то люди просто боялись проявляти симпатію чи надавати якусь допомогу. Я пам’ятаю, в мене був товариш-узбек, в якого батько був керівником в колгоспі. То він мені часто розповідав, що батько говорив йому триматись на відстані від кримських татар, тому що дружити з вами не дуже добре.

Це питання може здатись безглуздим. Але багатьом людям, які виросли вже після радянського терору не зрозуміло, як це – заборонено жити в якісь області?

Повернутись на батьківщину було не можливо, тому що існував комендантський режим у спецпоселенні. Згідно з яким, кримські татари не мали права покидати комендатури без письмового дозволу. Навіть якщо в тебе в сусідньому селі вмирає батько, а комендант не виписав дозвіл, ти не маєш права вийти за межі власного спецпоселення. А якщо ти без дозволу покинув спецпоселення – це кримінальна стаття і 20 років таборів.

Дорослі кримські татари повинні регулярно «відзначатись» в комендатурі. Існувала і низка інших заборон. Наприклад, спершу кримським татарам було заборонено отримувати освіту понад сім класів. Потім дозволили мати середню освіту, пізніше відкрили професійні навчальні заклади, але деякі факультети були заборонені для кримських татар до самого розвалу СРСР. Саме тому серед кримських татар багато будівельників, лікарів, інженерів, викладачів російської мови та літератури, але мало журналістів, істориків та юристів. Категорично заборонялось вступати у військові ВНЗ.

Після закінчення школи в 1959 році, я хотів вступити в Середньоазійський університет на арабську філологію. Так мені відкрито сказали, що на цей факультет кримських татар не беруть. Мені завідувач приймальної комісії прямо сказав, що я іспити не складу, тому краще забирати документи й подавати їх в інший ВНЗ. Я довго не міг зрозуміти, яку загрозу несе арабська філологія? А потім уже стало відомо, що на цьому факультеті готували кадри для розвідки на Близькому Сході, а з кримських татар радянська агентура виходить так собі.

Ваш шлях в кримськотатарському національному русі почався з історичного нарису про історію кримських татар. Де брали інформацію, коли більшість матеріалів були в спецфондах?

Після того, як мене не взяли в університет, я працював на авіаційному заводі й весь свій вільний час проводив в Бібліотеці Алішера Навої в Ташкенті, а там було багато довоєнних і дореволюційних видань, а оскільки я був постійний і добросовісний відвідувач, то мені дозволяли користування фондами цих сховищ. У цій бібліотеці я познайомився з молодими людьми, які заявили, що вони створюють таємну організацію з кримськотатарської молоді. Саме вони мені запропонували створити короткий нарис про історію кримськотатарського народу.

В мене було 15 днів, щоб підготувати цей нарис. Ніколи в моєму житті не було таких овацій, як тоді, коли я зачитав цей конспект на засіданні організації. Пізніше я ще доопрацював цей текст.

Мене через нього звинувачували в антирадянській пропаганді. Цей конспект називався «Нарис про тюркську культуру в Криму XІІІ-XVIII століття». Вони називали його «опусом витриманим в антирадянському та націоналістичному русі». Я пояснював, що в ХІІІ-ХVIII століття радянською владою в Криму ще й не пахло, але це мало допомогло. Також мене ще звинуватили, що я організовую «майовки» на яких ведуться антирадянські бесіди.

У чому полягало ваше основне протиріччя з Юрієм Османовим (кримськотатарський дисидент, організатор самоперепису кримськотатарського народу, головний опозиціонер до Меджлісу – ред)?

Головна різниця між мною та Османовим полягала в тому, що він був переконаним марксистом-леніністом. Він складав великі звернення, під якими потім збирали підписи. Такі довгі-довгі листи писали. Він був переконаний, що радянський лад дуже хороший, просто при владі вороги ленінізму. Напічкував листи цитатами Маркса і Леніна. Ми коли зустрілись, я говорю: “Слухай, Юра, от у цих зверненнях до яких ми збираємо підписи, ти викладаєш усю цю свою комуністичну теорію. Але ж люди не за це підписуються, а за ті кілька рядків з вимогою повернути кримських татар на батьківщину, а якщо ти хочеш оприлюднювати свою теорію — пиши її окремо, від себе, що ти народом підписуєшся?”

Ми їх навіть називали “червоні кхмери”, такі затяті комуністи вони були. Але, якщо на чистоту, роль в нього в національному русі, якщо не враховувати 1960-ті роки була досить таки деструктивна. Мало того, що ми отримували серед дисидентського руху найбільші репресії, бо вважались радикалами, то ще й ці (Національний рух кримських татар, організація Османова – ред.) “наїжджали”.

В нас була головна різниця в концепції — вони вважали, що кримські татари повинні довести радянській владі, що їх “помилково” вислали, а ми насправді радянські патріоти. А у нас була абсолютно інша ідея — радянська влада поверне нас на батьківщину тоді, коли усвідомить, що неповернення нас обійдеться їй дорожче.

Вони були противниками співпраці з правозахисниками. Коли арештували Петра Григоренка (радянський генерал, дисидент та правозахисник – ред.), батько Османова говорив, що ми повинні відхреститись від Григоренка, але таємно допомагати його дружині. Я тоді сказав на це: “Радянська влада розповсюджує міф про те, що ми зрадники, але ви зараз його намагаєтесь підтвердити. Те, що ви пропонуєте — зрада. Людина стільки зробила для нашого народу, а ви зараз пропонуєте відхреститись. Окрім того шанована дружина Петра Григоренка від таких покидьків відмовиться приймати допомогу”.

Ваш загальний тюремний стаж – 15 років. Як в таборах до політв`язнів ставились представники криміналітету і представники адміністрації?

Якщо адміністрація не нацьковує кримінальників, то ставлення було нормальним. Але, як правило, нацьковування були, всілякі провокації, наприклад бійки, в яких тебе поб’ють і ще й зроблять винним. А в загальному криміналітет ставився з повагою. По-перше, «політичні» ніколи не співпрацюватимуть з адміністрацією і не займалися доносами, а по-друге, у багатьох з них були різні правові питання, там написати скаргу чи оформити заяву.

В одному з таборів мені дали кличку «Прокурор», тому що мені наприклад приносять заяву, я її читаю, і шукаю чи можна там до чогось причепитися. Якщо нічого немає – то говорю, що сидіти тобі твій строк, все правильно склали.

Останній строк, в Магадані, був дуже важким. Адміністрація там була налаштована «зламати» мене. Пам’ятаю, у 1985 мене привели до начальника табору, який завжди говорив зі мною «на ви», раптом почав хамити. Каже: «Зараз тобі дадуть папір, і ти напишеш, що відмовляєшся від всіх цих своїх дурнуватих антирадянських поглядів, цього всього «крим-рим», і надалі будеш нормальною радянською людиною, а якщо ти цього не зробиш, то ти звідси ніколи не вийдеш. Радянська влада і не таких, як ти ломала», і дістає з шухляди фотографію моє дружини з сином, додає «і їх теж ніколи не побачиш».

Оскільки він перейшов на хамський тон, я теж вирішив йому нахамити, і говорю: «Чуєш, начальник, ти по життю взагалі «шістка», ти виконуєш лише те, що тобі твоє начальство говорить. Завтра тобі начальство накаже – прийдеш мені черевики чистити. Тому не уявляй себе вершителем моєї долі. А твоя радянська влада скоро розвалиться, і ви, як щурі будете тікати й не знати куди податись». Хоча, коли я це казав, я сам не вірив, що радянська влада розвалиться.

За це мене перевели в «прес-хату», камеру де тримають кримінальників, які працюють з адміністрацією і вчиняють провокації проти тих, хто заважає адміністрації. Коли мене вели в «прес-хату» один мій знайомий, з яким ми вчили англійську, закричав з сусідньої, що було чути на коридор «Mustafa, have are you?», на що я відповідаю «Сhamber number six. Press chamber». Через деякий час, з цієї «хати» (камери – ред.), де сидить мій знайомий, лунає голос з кавказьким акцентом: «Шоста «хата» ви мене чуєте? До вас перевели одного «політичного», щоб волосина з його голови не впала, знаєте, що я з вами зроблю». Це до них звертався один з «злодіїв в законі».

Або от ще була історія, коли мене доставили в табір з Приморська, що на Далекому Сході. Нас помістили в «карантин», ну щоб офіцер міг розібратись кого куди направити. Всіх вже направили по загонах, а мене лишають, кажуть, що зі мною хоче особисто начальник табору поговорити, який буде за два дні. Я заходжу до цього начальника, за формою представляюсь: ім’я, прізвище, стаття, строк. Він мене бачить і починає реготати. Я не розумію чому, а він регоче і лише повторює «То це ви Мустафа Джемілєв? Про вас такого розповіли, що я думав зараз саженний богатир зайде, який буде тут мені порядки ламати». Інформація про мене йшла попереду, але трохи така спотворена.

Через деякий час начальник табору збирає свій оперуповноважених і говорить: «Вся ваша агентура не працює – всю її знає Мустафа Джемілєв. Вся ця ваша агентура працює не на вас, а на нього!» А цю розмову підслуховував «шнирь» (в’язень низького статусу, що займається чорною роботою – ред.), з яким взагалі не бажано контактувати, але я з ним спілкувався, іноді пригощав там цигарками чи чаєм. Тому до мене було позитивне ставлення.

Ви спілкувались з сучасними політв`язнями Росії – Ахтемом Чийгозом, Ільмі Умеровим, Олегом Сенцовим. Чи відрізняється ставлення в радянських тюремників і російських?

Судячи з розповідей, все значно гірше, ніж за радянської влади. При радянській владі теж було не райдужно, але принаймні старались дотримувати якихось законів, боялись, що інформація про порушення прав може потрапити за кордон, а зараз цього страху немає. Люди, як втратили честь, можуть вчиняти будь-які безчинства. Наприклад, «прес-хати» і зараз існують майже офіційно. Єдине звісно, що краще, ніж в радянському таборі, це можливість користуватись телефоном. Звісно, що нелегально, що його потрібно постійно ховати, але все ж зв’язок із зовнішнім світом лишається.

Ви голодували 303 дні. Що вас тоді мотивувало і як ви виходили з цього стану?

Я був не настільки наївний, щоб думати, що оголосивши голодування, мене звільнять. Головним завданням було привернути увагу суспільства. До голодування я відправив листа Андрію Сахарову. Мені важливо було, щоб тему Криму і прав кримських татар не знімали з повістки дня. І в цьому плані, можна, сказати, я свого добився. Дуже багато західних передач починались зі слів «сьогодні такий то день голодування Мустафи Джемілєва», і далі йшло пояснення за що я голодую, в чому проблема прав кримських татар і так далі. Особливо багато було таких згадок в Туреччині. Коли там пройшла інформація, що я помер, то по мені відправляли молитву в мечетях, а радянські консульства закидували камінням.

А припинив я голодування після побачення з рідними. Мама почала плакати і її забрали з приміщення. Тоді брат мені говорить: «Я бачу, що ти рішуче налаштований не припиняти голодування, але в мене є ще один аргумент», і дістав листівку, приклав її до скляної перегородки. Це була листівка від Сахарова з приблизно такими словами: «Мустафа, синку, я зробив все для твого звільнення, а тепер, будь ласка, припини голодування, тому що твоя смерть принесе лише радість нашим ворогами».

З голодування я виходив протягом двох місяців в санчастині в Омській тюрмі. Тоді дружина Сахарова Олена Боннер привезла цілу купу різних американських препаратів та поживних соків, яких ця тюрма ніколи не бачила і таким чином вдалось вийти.

Знаєте, ви ось це розповідаєте, а я згадую, що коли голодував Олег Сенцов, мені теж ледь не щодня доводилось оновлювати на сайті, який день він голодує…

Тоді було закрите суспільство. Зараз вся інформація про Сенцова миттєво розповсюджувалась в ЗМІ. А за радянської влади такого не було. Така підтримка звісно мало допомагає звільненню, але адміністрація в таких випадках починає поводити себе обережніше.

Пам’ятаю, як мене етапували в пересильну тюрму в Новосибірську. Там розділяли режим. Всіх уже відправили, а залишили лише мене і тих, хто йшов на “особливий режим”, так званих “смугастиків” (особливо небезпечні рецидивісти – ред.). Начальник тюрми запитує в мене: “Чому так”. Говорю: “Не знаю, в мене взагалі заслання 4 роки, може що я “політичний”. А він не має права відкривати особисту справу, це роблять уже в місці заслання. Він мені говорить: “Так, я зараз відкрию справу, і якщо ти мене обманюєш, то я тобі зламаю всі кістки”. Відкриває папку, а там першим — лист від Amnesty International про те, що я в’язень сумління, і що про мій стан потрібно повідомляти. Він дивиться і такий: “Джемілєв, ти що міжнародний хуліган?”. Потім вони не знали куди мені помістити й врешті-решт помістили в одиночну камеру, де утримують смертників.

Тобто, коли адміністрація знає, що переслідування тебе буде відоме в світі, вона рахується з цим. Думаю, що той розголос, який справі Сенцова надала насамперед українська преса багато в чому зберегла його життя.

Окрім того, що ви дисидент, ви ще й чоловік, батько, син. Як це мати родину, коли ти дисидент?

Це важко. Родина постійно відчуває труднощі постійно в тривозі. Постійно зустрічають з хамством. Родині іноді значно важче, ніж самому дисиденту.

А мама моя постійно плакала. Мені розказували, що коли до не прийшли з КДБ з проханням переконати мене «одуматись», вона їм сказала: «Я неписьменна жінка, а мій син прочитав безліч книг. Ви правда думаєте, що він гірше мене знає чим займатись?»

Ви кілька разів згадуєте академіка Андрія Сахарова – видатного дисидента та правозахисника. Яким він запам`ятався вам?

Наприкінці 1986 року, коли я повертався з Колими через Москву. Заїхали до правозахисниці Лариси Богораз. Вона нам говорить, що ось два дні тому звільнився Сахаров, і зараз він у своїй московській квартирі. Я спершу не хотів іти, щоб не заважати людині, але Богораз сказала, що кому він і радий, так це дисидентам. Тому ми разом з дружиною вирішили піти привітатись з Сахаровим. На дверях була записка, що до 20 годині не турбувати, а навкруги під’їзду чергували журналісти з усіх світових ЗМІ. Ми вирішили зачекати 20, і от коли Сахаров відкрив двері, його зразу оточили кореспонденти, я думав, просто потиснути руку і піти, а ж коли черга вітатись дійшла до мене, Сахаров сказав: «О, Мустафа? Джемілєв? О, Люся дивись, хто до нас в гості прийшов!» Ну ми звісно там обнялись, привітались.

Потім Сахарова почав давати інтерв’ю світовим ЗМІ, відповідав на безліч питань. Коли запитали про Крим, то Сахарова сказав: «Щойно звільнився з таборів один з кримськотатарських лідерів Мустафа Джемілєв, думаю він краще всіх може відповісти на це питання». Камери повернули на мене і довелось відповідати мені.

А після інтерв’ю ми ще сиділи, мабуть, до трьох годин ночі й говорили. Коли ми вже викликали таксі, щоб їхати назад, він говорить: «Хвилинку» і виносить якусь іграшку зі словами «Це від мене подарунок вашому сину Хайсеру».

Нещодавно (жовтень 2019 року) помер дисидент Володимир Буковський. Чи були ви знайомі з ним?

З Володимиром Буковським ми були знайомі заочно. Його арештовували, я підписував прокламацію про звільнення. Мене арештовували – він підписував прокламацію про звільнення. Тому вперше побачились після розвалу Радянського Союзу.

В 1977 році його обміняли на Луїса Корвалана (лідер чилійських комуністів, якого утримувала диктатура Аугусту Піночета – ред.). Я тоді перебував в таборі в Приморському краї. Буквально, через кілька місяців після обміну мене вирішуються етапувати з табору. Я тоді злякався, що мене також хочуть обміняти, тому що була інформація, що наша діаспора зверталась до єгипетського президента Анвара Садата та лідера Індонезії Сухарто, щоб обміняти мене на якогось з їхніх полонених комуністів. Я думав, що мене теж зараз обміняють, але виявилось, що просто вивезли в Узбекистан.

Коли Буковського обміняли, то була дуже поширена листівка, яка складалась з двох частин: на одній Луїс Корвалан взасос цілується з Леонідом Брєжнєвим, а на іншій Буковський з зеківською стрижкою і табірній робі виступає перед повним залом у Швейцарії. Тоді, до речі, він сказав, що це не метод захисту прав людини, і жартома додав, що було б непогано обміняти Брєжнєва на Піночета.

У 2009 році ми скликали з’їзд правозахисників в Криму. Всі тоді дивувались, як ми змогли зібрати майже всіх живих правозахисників з різних країн. Буковський також тоді приїхав. А потім я його вмовив, ще залишитись відпочити в Криму. Наша історикиня Гульнара Бекірова брала в нього інтерв’ю. Він тоді говорив, що поїде в Росію, хіба, якщо щось важливе станеться, наприклад арешт Путіна.

Наскільки я знаю, ви мали досить плідну переписку з В‘ячеславом Чорноволом?

З В’ячеславом Чорноволом я мав листування на початку 1980-тих, коли він був у засланні в Якутії. Пам’ятаю він постійно переконував мене, що кримські татари повинні боротись за автономію не в складі РРФСР, а в складі УРСР. Тому що рано чи пізно Україна стане незалежною державою, а кримські татари себе значно комфортніше почуватимуть в Україні, а не Росії. А я йому жартома відповідав, що в нас плани трохи глибші, так що може доведеться ще в тюрмах «самостійної України» посидіти.

Вперше ми побачились, здається, в 1987 році. Нас тоді покликали в американське посольство, якийсь сенатор приймав усіх іменитих дисидентів. Я звернув увагу, що він досить холодно спілкується з багатьма дисидентами. Я в нього запитав: «В’ячеславе, а чому ти так з ними?» На що він відповів: «Знаєш, Мустафа, у них демократія закінчується там, де починається українське питання».

Якщо перейти від питань минулого до сьогоднення: коли може відбутись деокупація Криму?

Дуже важко щось стверджувати, адже ми маємо справу з тоталітарним режимом, який непрогнозований. У свій час здавалось, що Радянський Союз буде вічно. Його керманичі до останнього дня поводили себе так, наче їм ще правити сто років. Але в один прекрасний день сказали, що Радянського Союзу більше немає.

Ми усвідомлюємо, що за нинішнього режиму Путіна, який є організатором і натхненником цього злочину, навряд можлива деокупація. Це стане для нього самогубством, однак очевидно й те, що запроваджені проти РФ санкції досить суттєві. Росія звісно удає, що вона їх не помічає, хоча насправді, це не так. Можливо незадоволення у власному оточенні, може змусити Путіна сказати, що пора ставати цивілізованою державою і розв’язувати це питання. Але на це небагато надій.

В основному ми розраховуємо, що міжнародний тиск на Росію буде посилюватись, тому що іншого шляху немає. Росіяни відмовляються розмовляти на цю тему, повторюючи слова свого Путіна, що питання Криму вирішене і не обговорюється – це російська територія, навіть попри те, що всі міжнародні організації говорять протилежне. Але очікувати, що просто воно все саме по собі рухне ми не будемо. Для нас дуже важливо, щоб тема Криму ніколи не затихала, постійно це питання було на порядку денному. Для нас головне питання – деокупація Криму. Тому що без деокупації наш народ може зникнути.

Якою на вашу думку повинна бути Кримськотатарська національна автономія і чи не є вона одним з важелів для деокупації?

Власне, її не обов’язково називати «Кримськотатарською національною автономією», нехай вона собі називається Автономна Республіка Крим. Там, що принципове вказано в преамбулі, що ця автономія створюється як реалізація корінного народу на самовизначення. Також там передбачено, що кримськотатарська мова на території півострова має статус офіційної, на рівні з українською. І третє, що головне, це механізм адекватного представництва в усіх органах влади – не менше третини. Ми вважаємо, що таке представництво в органах влади дасть змогу корінному народу захищати свої права.

Президент Володимир Зеленський вважає, що проголошення кримськотатарської національної автономії стане значним кроком у відновленні прав кримських татар, як корінного народу, але я не думаю, що воно сприятиме деокупації Криму.

Я думаю, що президент трішки помиляється, тому що наразі питання «Чий Крим?» точиться між Україною та Росією. У росіян головний аргумент, що вони там 200 років назад його завоювали й тому це їх земля. Своєю чергою Україна говорить, що без неї кримська земля б засохла, окрім того всі ресурсні вкладення, які були зроблені Україною протягом останніх десятиліть. Так, ніби мова йде про якусь «нічийну землю». Аргумент того, що там є корінний народ, в якого ніхто не забирав права на самовизначення. І, що цей народ чітко усвідомлює, що його майбутнє нерозривно пов’язане з національною автономією в складі суверенної України. Те, що це дуже вагомий внесок в питання деокупації в українському суспільстві, досі не всі до кінця усвідомлюють.

Окрім кримських татар корінними народами Криму є ще караїми та кримчаки. Як з їхніми правами буде під час національно-територіальної автономії?

Підготований і вже переданий в Офіс президента закон про корінні народи. Там якраз йде мова про караїмів та кримчаків. Це корінні тюркомовні народи Криму, тільки караїми сповідують особливу форму юдаїзму – караїзм, а кримчаки просто юдаїзм.

На жаль, але караїмів на території Криму, за різними даними, від 200 до 400 людей. При цьому більшість з них не володіє рідною мовою. Але ці народи потрібно зберігати. Кримські татари розглядаються караїмів та кримчаків, як свій споріднений народ, і тому опікуватимемось їх культурою, як власною. Але річ полягає в тому, що кілька основних організацій караїмів та кримчаків якось напрочуд швидко звернулись до Путіна, щоб їх визнали корінним народом. Тому наразі говорити про частину караїмів та кримчаків в процесі творення автономії, можуть супроводжуватися якимись заявами проросійського характеру.

Останнім часом багато провладних політиків заявляють про відновлення постачання ресурсів, зокрема води, в Крим. Як на це реагуватиме кримськотатарська громада?

Наразі передумов для цього, окрім заяв окремих депутатів та посадовців для цього немає. Є офіційна рекомендація Комітету з прав людини, в якій зазначається, що не може навіть йти мови про подачу води до повної деокупації.

Таку ж точку зору розділяє Меджліс кримськотатарського народу та й взагалі всіх людей, що залишаються відданими своїй державі. Пускати сльози, що мов ось там страждають наші співгромадяни, не варто. По-перше, згідно з Женевською конвенцією, всю відповідальність за економічне, соціальне забезпечення несе країна-окупант. На звинувачення Росії про те, що це не гуманно, що ми припинили постачання продуктів, води, електрики, хочеться лише запитати: «А на що ви розраховували? Ви захопили нашу землю, а ми повинні вас годувати, поїти, утепляти?»

Насправді, там питної води достатньо. А от вода з Дніпра там потрібна для ведення сільського господарства. Наразі сільське господарство там вмирає. Росіяни почали там робити артезіанські свердловини, щоб мінеральною водою поливати городи, що призвело до зменшення ґрунтових вод, і як наслідок, осолонення землі. Я думаю, що після деокупації доведеться витрачати багато ресурсів на відновлення сільського господарства в Крим.

Коли ми подавали ще їм електрику, а президент Петро Порошенко тоді мені говорить, що в нас є угода про постачання електроенергії до січня 2016 року, а з січня 2016 давайте просто не будемо продовжувати угоду і припинимо постачання. А я йому говорю: «Ні, давайте підпишемо договір, але в документі має бути постачання електроенергії не у 24-ий федеральний округ РФ, а в тимчасово окуповану Росією Автономну Республіку Крим».

Порошенко це дуже тоді сподобалось. Наступного дня це вийшло в пресу, і буквально, через кілька днів Путін сказав, що треба спитати в кримського народу чи влаштовує їх таке формулювання. І ще за кілька днів вони оприлюднили своє «опитування», де кримський народ не влаштовувало таке формулювання, щоправда, я не знаю жодного кримського татарина, який брав участь в такому опитуванні.

Коли російські силовики проводять обшуки в кримських татар, то вилучають «заборонену літературу». Що це за книги, що так загрожують нацбезпеці Росії, що щоб їх вилучити зганяють взводи ОМОН? І чим так небезпечна для росіян організація «Хізб ут-Тахрір»?

Вперше цей термін «заборонена література» з’явився через місяць після окупації Криму. Ми вже й забули про такий термін, це ще при радянській владі була «заборонена література». Вони створили довжелезний список в якому понад 6 тисяч найменувань, які не можна читати російським громадянам, а зберігання вважається злочином. Це й список вони регулярно поповнюють.

Ті, хто приходить з обшуками, зазвичай не знають яка література заборонена, тому вилучаються просто те, що їм не подобається. Книжки, в яких щось не так про Росію написано, або книги незрозумілою їм мовою. Були випадки коли вилучали Коран.

А що щодо Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі. То це організація, яку створили в 1953 році в Палестині. Ідеологічно вони там хочуть відновити всесвітній халіфат – суцільна маячня. Ми звісно таку ідеологію не поділяємо. Але в Україні вони ніколи не були під забороною. Те, що їх зараз звинувачують в тероризмі та екстремізмі, попри те що за роки незалежності України там жодного терориста чи екстреміста в лавах цієї організації не було. Зараз, оголосивши боротьбу з «ісламським екстремізмом» арештовують невинних людей. Часто по справі «Хізб ут-Тахрір» проходять люди, які взагалі не знають, що таке «Хізб ут-Тахрір».

І наостанок, що ви зробите першим, коли повернетесь у звільнений Крим?

У мене за цей час померло дуже багато близьких, друзів, знайомих. Мабуть, що в першу чергу відвідаю їх могили. А потім буде організовувати вибори делегатів Курултаю. Це друге важливе, що я почну робити у звільненому Криму.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.