Естетика підліткового цинізму: який він “Янгол” Луїса Ортеги
Уже завершується прокат стрічки “Янгол” Луїса Ортеги, який вже відгримів на Каннському кінофестивалі, однак не отримав бажаної номінації на “Оскар” від аргентинського кінематографа.
Про те чи вартий “Янгол” перегляду і при чому тут магічний реалізм та банальність зла у матеріалі “Прямого”.
В основі сюжету фільму – реальна історія найнебезпечнішого аргентинського злочинця XX століття Карлоса Робледо Пуча, який досі відбуває довічне покарання.
Історія Пуча привертає увагу насамперед, як така, що зруйнувала відому теорію Чезаре Ломброзо, про те, що убивця і ґвалтівник повинен мати неприємну зовнішність. Майже бездоганне обличчя Пуча в поєднанні з цинічністю його злочинів створило йому ім’я в тодішній пресі – “Чорний ангел”, що й послужило назвою фільму.
Сюжет розгортається навколо дружби, яка почасти насичується гомоеротичними моментами, між Карлосом та його спільником Рамоном.
Історія Карлоса – це історія красивого і злого личка.
Біла футболка, револьвери, червоний мотоцикл – Ортега намагається витворювати в Карлосі образ класичного бунтаря 1950-тих, в цьому можна навіть зустріти певну алюзію наприклад на “Щоденник мотоцикліста” Волтера Салеса. Але все ж Карлос Пуч – не Ернесто Че Гевара.
Протягом фільму він не еволюціонує, не розкриває якихось глибоких думок. Його життєва філософія проста – роби так, щоб тобі було добре, навіть якщо хтось від цього постраждає.
Фільм “Янгол” пропонує нам на роль головного героя – антигероя, свого роду трикстера, чиє зло є банальним за своєю суттю. У ньому немає певної маніакальної естетики, як це в трієрівському “Будинку…”. Навіть стріялє він рефлекторно, “просто так”.
Фактично,”Янгол” – це історія про підліткову інфантильність та цинізм, який виходить за межі акцентуації.
Те за що варто дивитись фільм – це естетика, яка ніби обрамлює, абсолютно нецікавого героя, а вірніш антигероя, фільму. Оригінальні костюми, інтер’єр помешкань, ретро-автомобілі в поєднанні з латиноамериканськими каверами відомих хітів, як от The House of a Rising Sun та не нав’язливим гумором, дають нам змогу відчути атмосферу тихого і розміреного життя Аргентини 1970-тих.
Варто також відзначити окремим рядком дебютну роль Лоренцо Ферро, який максимально намагався зобразити якісь складності характеру, в цілому нескладного персонажа. Цілком можливо, що його може очікувати й подальша кар’єра поза межами невеликого аргентинського кіноринку.
Фільм вартий перегляду лише, якщо ви прихильник естетики 1970-тих, або дуже великий фанат Педро Альмодовара (він виступив продюсером фільму) і його експериментів з магічним реалізмом в кіно.
Дивився і записував Ігор Кромф
Читайте також: Вниз по Диксиленду: чому “Зелена книга” – це фільм, який варто подивитись
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.