Історія не зовсім тихого ранчо: рецензія на комікс “Чорний молот”
Моє знайомство з культурою коміксів почалося в дитинстві, коли я переписувався з родиною з Флориди, і їх син, мій ровесник, надсилав мені свої старі комікси. Говорити тоді про культуру коміксів в Україні не було й мови. Сьогодні ж в мої руки, для рецензування, потрапив “Чорний молот. Таємниці походження” авторства Джеффа Леміра, Діна Ормстона та Дейва Стюарта, який адаптувало для українських читачів видавництво Vovkulaka.
Сама історія коміксу нагадує відомий комедійний фільм “День байбака” – головні герої через певні обставини стають заручниками на ранчо в класичній реднеківській глушині. Але їхній полон не буквальний, а саме метафізичний — вони постійно живуть тут, не маючи змоги вибратись з-за межі цього диксиленду.
Набір героїв коміксу — це на перший погляд класична команда для порятунку світу – мегакрутий боєць, відставний військовий з надсекретних військ, прибулець, відьма, зачаклована дівчинка та робот. Але особливість “Темного молота” полягає в тому, що він деконструює образи надлюдей, показуючи їх справжню сутність. За кожною надсилою стоїть особиста трагедія та драма: зрада, не можливість бути самим собою, безсилість перед обставинами. Головні герої замкнуті на фермі, але водночас замкнуті в собі, завдяки чому можна побачити, що неймовірні сили ефективні у боротьбі проти надприродного зла, але нічого не можуть зробити перед буденністю, рутиною та меланхолією. Комікс наскрізь пронизаний депресивністю та безвихіддю. Головні герої постійно переживають флешбеки й копаються в собі. Паралельно з цим розвивається фонова канва сюжету, яка тісно залежить від переживань героїв. Їхні спроби адаптуватись в цій глушині, спроби покинути її — все це лише підкреслює ту чорну депресивність кожного з героїв.
Однак, окрім всіх цих внутрішніх тарганів, що пожерають головних героїв – є й те, що їх об’єднує. І це, як не дивно, також біль. Спільний біль від втрати, яка привела їх до цього ранчо. Навколо цього болю й розгортається майбутнє продовження історії, тому воно лишається в таємниці для читача.
Читайте також Війни найманців, пригоди лисичок та “український Марвел”: що презентували на Київському фестивалі коміксів
Цікавий в цьому контексті переклад Олени Лісевич. Перекладачка намагається мовно передати характер (а всі вони складні), кожного з персонажів. “Баблзи” так і рясніють вульгаризмами та лайкою, що ще краще передає пасивну агресію різношерстних персонажів закритих в одному просторі.
Іншим цікавим художнім прийомом є текст в “баблзах”. Кожний персонаж має свій унікальний шрифт. так робот Торохтуха “говорить” шрифтом схожим до шрифту першим ЕОМ. А от Полковник Дивак легким напівпрозорим, що натякає на його напів примарність.
Сама картинка промальована на перший погляд не чітко, однак це лише на перший погляд. Насправді всі ця штучна “розмитість” персонажів лише підкреслює депресивність цих образів. Водночас історії їх флешбеків промальовані в стилі “золотої епохи коміксів”, щоб створити потужний контраст між тим, щоб було і тим що є зараз.
В сухому залишку ми бачимо комікс з потужним постмодерністським посилом, який намагається провести деконструкцію уже “сталих образів” в комікс-індустрії та вивернути на зовні всю чорну жовч та біль кожного з надлюдей, водночас не втрачаючи особливої естетики в малюнку та даючи змогу продовжуватись історії в ще кількох частинах.
Читав і розбирався Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.