Марія Максакова: Я дуже вдячна Україні і українцям, і Києву, в тому числі, за те, що я тут відчуваю себе як вдома, можна сказати, навіть вдома

Співачка Марія Максакова розповіла про професійну діяльність, плани на майбутнє, дітей, життя в Києві і чому вважає Україну своїм домом.

Про це вона заявила в програмі “Кисельов. Авторське”.

– Це черговий випуск моєї авторської програми. І сьогодні її герой – співачка Марія Максакова. Маша, я вас вітаю. Вітаю з Новим роком. І мушу сказати, що дуже радий бачити вас в черговий раз у нас в студії.

Взаємно. Дякую, що покликали.

– Хоча насправді ми не в студії знаходимося. Насправді ми знаходимося в одній з аудиторій Київського оперного театру, солісткою якого ви тепер є.

Стаю.

– Ставайте.

Дякую за запрошення. Мені теж дуже приємно. Так, дійсно, це гостинні стіни Київської опери. Мені, звичайно, дуже радісно, ​​що ми саме тут знаходимося, саме тут ви берете у мене таке значне для мене інтерв’ю – перше інтерв’ю в 2018 році. Я хочу сама теж перевернути ту сторінку.

– Важкий був рік, так?

Це випробування, я б сказала. Це навіть не тяжкість, а це саме випробування.

– Спочатку давайте трошки про приємне. Коли ви почнете виступати на цій сцені?

З січня.

– І що ви будете співати?

Мій дебют планується в опері “Запорожець за Дунаєм”. Гулак-Артемовський – композитор чудовий, який, до речі кажучи, написав цю оперу, що дивно, будучи блискучим співаком, солістом тоді ще Маріїнського театру. Йому запропонували до власного бенефісу створити якесь творіння. І ось це творіння і було створено – опера “Запорожець за Дунаєм”, де він виконав блискуче головну партію. І ось таким чином спочатку, начебто, святковий захід перетворилося на справжню оперу, яка з великим успіхом йде на багатьох сценах України, і не тільки. І взагалі улюблені абсолютно номера. Тобто звідти шлягери, можна сказати, співають на всіх конкурсах. Так що, такий дивовижний композитор, сучаснішою Глінки, родоначальник справжньої української опери.

– А що ще?

А ще далі буде щось ще. Тобто, у нас є плани з приводу “Кармен”. Потім у нас ще є плани на майбутній сезон. І ще ряд вводів. Я почала займатися з чудовою співачкою, народною артисткою Радянського Союзу, героєм України – Марією Юріївною Стеф’юк, яка тепер веде мене. І я абсолютно їй довіряю. Вона вважає за краще, щоб я співала вищі партії. Тому, напевно, мене чекає в наступному сезоні багато сюрпризів.

– Тобто, ви як і раніше вчитеся?

Звичайно. Це нормально. Так і має бути. Я і вчу, і вчуся.

– А вчите ви де?

У Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва. Це колишній інститут підвищення кваліфікації, який знаходиться безпосередньо на території Лаври. І там студентки, яким я викладаю академічний вокал.

– І багато студенток?

Поки дві.

– А це багато чи мало, працювати з двома співачками?

Це складно сказати. Залежно від того, яка віддача, чого ви хочете домогтися.

– Адже, я так розумію, це завжди індивідуальні заняття.

Так звичайно. У нас же ремесло, по суті. Це в залежності від того, яке завзяття у студента, скажімо так, і скільки у вас сил і бажання, енергії. Тобто, в принципі, можна і з однією людиною займатися так, що мало не здасться. У Москві у мене був, звичайно, великий клас. У мене було двадцять чоловік. Хоча я не вважаю, що це правильно.

– 20 осіб – це насправді багато?

Це занадто.

– Якщо з кожним займатися індивідуально.

Десять у мене значилися офіційно, а десять ще приходили, будучи друзями тих перших десяти. Ну, так, забагато було.

– Скажіть, будь ласка, гастролі у вас є?

Так звичайно.

– У тому числі закордонні?

Я щойно повернулася з Шотландської королівської опери. Заспівала “Вогненного ангела” Прокоф’єва.

– Шотландська королівська опера – це в Единбурзі, так?

Ні, вона в Глазго.

– Заспівали “Вогненного ангела”.

Так, заспівала “Вогненного ангела”. Була дуже задоволена. Записала у себе в “Фейсбуці”, що, так чи інакше, Прокоф’єв народився в Донецьку, нинішньому Донецьку. І заперечувати можливість того, що у нього було українське коріння, не може ніхто. Однак чомусь мене дуже російська аудиторія вилаяла за подібні припущення.

– Ну, така вже вона, російська аудиторія.

Так, говорячи: Як у мене тільки язик повернувся таке сказати, дійсно.

– Там зараз будуть готові заперечувати все, що завгодно: і те, що Сікорський народився в Києві, і був киянином.

Ні, вони це не заперечують.

– Господь з вами. Я зараз свідомо це намагаюся перебільшувати, доводити до абсурду. На мій погляд, там зараз такі настрої, що чорне називають білим, а біле чорним, і заперечують все, що завгодно: і київське коріння Булгакова, і київське коріння Сікорського. Всіх підряд.

А Чайковського?

– Всіх підряд. Як ви відчуваєте себе в Києві? Прижилися?

Я вважаю, що так. Навіть, можна сказати, пустила коріння.

– Пустили коріння?

Ну так. У мене ж все-таки син українець. Денис був українцем – і по крові, і по громадянству, в кінці кінців. Тому я вважаю, що так.

– Вибачте за неприємне питання, яке я хочу вам задати. Я не раз вже чув від людей, які до вас, в принципі, по-хорошому відносяться, в тому числі, в першу чергу, людей, що живуть в Росії, налаштованих аж ніяк не пропутінськи, – що шкода Максакову. Бідна жінка опинилася в такій ситуації: що вона там животіє в цьому провінційному Києві, їй би повернутися, але гордість не дозволяє. Що б ви на це відповіли?

Причому тут гордість? По-перше, мені неприємно, що вони вважають Київ провінційним. Це, у всякому разі, по-моєму, центр слов’янського світу. І так було завжди. І якщо були якісь тимчасові, в історичному контексті дуже тимчасові періоди, коли Київ, можливо, не домінував, як це було спочатку, то в контексті саме історії ці періоди не такі великі. І так само, як Рим, так само, як Константинопіль, Стамбул або Єрусалим – такі стародавні міста завжди знову підтверджують. Тому що є якась магія місця, є якісь особливості географічні, як хочете, кліматичні, може бути, саме через тих людей, які тут знаходяться, грунт, я не знаю, що забезпечує саме це. Але там, де виникають такі стародавні міста, – це рідкісний випадок. Можна привести Вавилон, який зник. А так, за великим рахунком, все міста мають декілька етапів свого розвитку. І я думаю, що Київ ще багато що скаже світу. Це по-перше.

По-друге, Київ на сьогоднішній день відкритий і затишний, дуже ласкаве місто, який дасть велику фору Москві, яка в даному випадку абсолютно не бачить ні людини, ні пішохода, ні громадянина. Тобто, там, в принципі, зневажаються всі такі абсолютно здорові екологічні права звичайної людини, який просто не може, навіть якщо захоче, перейти від Ленінської бібліотеки, припустимо, дійти до Ленінського проспекту. Там немає можливості такої у людини перейти дороги. Там все придумано, що … хіба мало що ще там люди надумають зробити. Там повинно бути все виключно для машин. У мене був випадок. Зламалася машина десь в районі Якиманка. Я зрозуміла, що все, це пастка.

Тому, що мені сказати, в Києві такого немає. У Києві, я вважаю, абсолютно явно народження справжньої демократії. Що б не говорили, тут багатополярність, тут абсолютно точно немає зосередження якихось сил в одному якомусь центрі. Ні того, щоб комусь рекомендували, як це було мені завжди, щось говорити, чогось не говорити. Ось ці ось рекомендації, загрози, чорні списки. Тобто, коли мене викликали на Стару площу і розповідали, як я себе погано веду, і чим це для мене закінчиться, – нічого подібного в Києві немає. В силу цього я вважаю Київ містом свободи, для себе особисто свободи величезною.

Чи не повертаюся і не повернуся я не тільки тому, що я дуже вдячна Україні і українцям, і Києву, в тому числі, за те, що я тут відчуваю себе як вдома, можна сказати, навіть вдома. А в тому числі, тому що я вважаю, що держава, яка продовжує нахабно покривати вбивцю, який об’єктивно знайдений, і ім’я якого відомо, якщо держава продовжує його покривати і, як ні в чому не бувало, він є добровільно в Слідчий комітет РФ і дає там свідчення, які мені особисто на голову не налазять, – він, бачте, не був знайомий з Вороненковим. Це мислимо? І всяке таке інше. Будь ласка, це лягає в основу того, що ніякого відношення до цього не має. Хоча це все доведено.

– Ви говорите про вашого колишнього чоловіка.

Він не був мені чоловіком, почнемо з того. Він був моєю великою помилкою, звідки я з великими труднощами ледве як забрала ноги.

– Не ображайтеся, але я змушений просто у вас про це запитати. Як ви пережили, коли дізналися, що замовником вбивства був чоловік, з яким ви жили?

Це дикість. Тому що я не тільки з ним, на жаль, жила.

– Від якого у вас двоє дітей.

Там майже 3,5 року, чотири. Я йому ще потім досить наполегливо допомагала в його проблемах. Більш того, я його врятувала в якийсь момент. І я вважала, що у немає не те, щоб підстав, прав або, тим більше … У нього навіть бажання не повинно було б бути займатися чим-небудь подібним. Нехай навіть його про це просили, нехай навіть йому в цей момент здалося, що він виріс вище своїх метра 53-х. Це інше питання. Але він не мав права відносно мене навіть думати про подібне. Ніякого. А вже не кажучи про те, що він залишив, в кінці кінців, мого сина без батька. Тому, що я подумала? Спочатку я була, звичайно, розчавлена. Це об’єктивно. Спочатку я була довго розчавлена, довго намагалася зібратися. А потім я подумала: а чому мені має бути погано? Це що, я зробила? Нехай погано буде їм. І ось, як ми бачимо, він увійшов до списку санкцій Міністерства фінансів США. Опублікували новий список, розширений з персональними санкціями. І одним з десяти чоловік, які потрапили туди, став він.

– У вас з ним спільні діти. Як бути з цим?

Почекати, поки восторжествує правосуддя, я сподіваюся, і забрати їх потім до себе. А як ще?

– Ви цього намагаєтеся досягти?

Це ж очевидно. Я ключовий свідок була весь час слідства в Києві. І продовжую, природно, всіляко сприяти повному розкриттю.

– У вас є можливість спілкуватися зі старшими дітьми?

Так, вони мені іноді телефонують.

– Тільки так, по телефону?

Так.

– Ви сильна жінка.

Ви знаєте, мені здається, коли все вийде, коли все буде добре, вони охоче в фарватері нового життя, знаєте, ще з більшим задоволенням виявляться тут або поруч зі мною, скажімо так.

– А з ким вони зараз?

Що стосується їх технічного оснащення і матеріальної бази – тут у них все в порядку. Вони вчаться в дорогий школі, за ними добре дивляться, у них репетитори. Все те, що було налагоджено колись мною, все це, в принципі, триває. Але, звичайно, може бути, не в тих масштабах, але в цілому підтримується цей рівень.

– Зараз ми з вами тут розмовляємо. А з ким ваш молодший син?

Мій молодший син з жінкою, яка зі мною вже 9 років. Вона сама з Вінниці. Тільки вона перші сім років жила зі мною в Москві, а тепер я живу з нею в Києві. Можна так сказати.

– Повертаючись до вашої професійної діяльності. Ми якось з вами про це говорили. Але все, що нове – це добре забуте старе. Тому я не побоюся в якихось моментах повторюватися. Ваше оперне обдарування, ваш голос – це гени? Як ви думаєте? Адже у вас бабуся була великою оперною співачкою, без перебільшення великої.

Так. Чим більше я занурююся вглиб цього граніту, тим більше я розумію її бездоганність. Вона дійсно була абсолютно фантастично обдарованої співачкою, актрисою. Людиною, здатним створити незабутній мистецький образ, як би, здійнятися над усім цим ремеслом, над усіма технічними складнощами. І ось так от, жартуючи, перетворитися сьогодні в Кармен, завтра в Даліл, післязавтра в Гертруду. Вона була дивовижною співачкою дійсно. І вона, в загальному, моя дороговказ.

І, безумовно, сам факт того, що вона моя бабуся і я росла на її записах, багато в чому, напевно, сформувало моє бажання продовжити саме музичну свою кар’єру, вже розпочату в центральній музичній школі. У 15-річному віці, коли я вчилася в дев’ятому класі, в центральній музичній школі при консерваторії, як піаністка, ось мені спало на думку, якесь шалене бажання – створити академічний співом. Для цих цілей я вирішила пошукати людей, бабусиних подруг, педагога собі. Але, оскільки, зрозуміло справа, що у мене з бабусею розділяє майже століття, менше, звичайно, але великий період часу – природно, в живих було не так багато людей з тих, хто її пам’ятав, з тих, хто викладав. Але мені пощастило. Я потрапила в клас до народній артистці Радянського Союзу Наталії Дмитрівни Шпіллер. Вона – видатна співачка сопрано. Дуже багато співала з бабусею в одних і тих же спектаклях: коли бабуся співала Любашу, наприклад, а Наталя співала Марфу в “Царської нареченої”.

Тому мені дуже пощастило з моїми цими першими кроками. Більш того, це ж був педінститут імені Гнесіних, нині – академія музики. І тому вона завжди наголошувала не тільки на те, як людину навчити співати, але ще і на те, як зробити так, щоб це людина, навчившись, зміг ще й когось наступного навчити. Для неї це було важливо. І мені, напевно, творчий заповіт дала, дуже цікаве. Все завжди приходять і обговорюють когось – колег, друзів, якихось там людей, знайомих – з негативного боку: мерзотник, щось зробив не так, підла … ще щось. “Ви мені розповідаєте, як ніби я взагалі цих людей не знаю. Я перший раз чую. Невже таке можливо, щоб вони так себе вели”. Вона каже: “Ви знаєте, ви навчитеся розгортати людей їх кращої стороною до себе. І потім вони будуть цінувати вашу в них віру. І що б там не було, вони розіб’ються, але зроблять так, що ви в них не засумнівалися. А якщо ви будете робити те, що ви робите, так вони будуть вам завжди підтверджувати свою нікчемність.

Тому моє початок був цікавим, глибоким. Я у неї надійшла на підготовче відділення, на перший курс академії. А потім її не стало. І наш клас віддали її учениці – Маргариті Олександрівні Міглау, у якій я благополучно довчився, закінчила з червоним дипломом. Потім пройшла стажування, вступила до аспірантури. Загалом, як годиться, весь цей шлях студентський, навчальний, освітній.
Що сказати, багато їздила дуже по майстер-класами, постійно намагалася знайти щось ще, повчитися. У кого я тільки не вчилася: починаючи від Каті Річареллі, закінчуючи Бадрі Майсурадзе. Такий у мене був теж чудовий педагог. Гени потрібні. Потрібно завзяття, потрібне бажання, потрібно сформований намір, потрібно музичну освіту перед цим. Далеко не у всіх так виходить. Тому що у деяких в 17 років виявляється, що є голос, а до цього зусиль ніяких музичних вжито не було. Треба надолужувати. А складно надолужити те, що інші люди на десять років вже попереду вас. А як ви будете це надолужувати? Складно. Тому має бути дуже багато збігів, повинна бути витривалість, має бути здоров’я, повинна бути удача, якась харизма. Тому що, як говорив Гончаров, врешті-решт, я все можу вам дати – я вам можу дати малюнок ролі, я вам можу дати достатню кількість реквізиту, я вам можу створити атмосферу, костюми, все що завгодно, – але масштаб вашої особистості я змінити не можу. І коли ви виходите на сцену – це, на жаль, видно. Тобто, тут має стільки всього збігтися, що мені навіть складно сказати, з чого почати і чим закінчити.

– Якщо я нічого не плутаю, бабуся ваша володіла зовсім інший, не російською технікою співу. Правда?

Можна і так сказати. Її чоловік родом з Чернівців. Це Макс Карлович Максаков, уроджений Максиміліан Шварц. Він народився на Буковині. Тоді це була Австро-Угорщина. Але зараз я вважаю, що … Тобто, не я вважаю, а це об’єктивно Україна. Тому можна сказати, що всю нашу династію Максакова створив, в загальному, українець. Він народився в Чернівцях, як я говорила. І, будучи шести років від народження, він був такий златокудрий симпатичний хлопчина. Приїхала Віденська оперета на літо, на сезон, на гастролі. Відпустка – приємне з корисним. Він почав там виступати в ролі всяких там амурчиків, якихось хлопчиків. І він став там виступати, починаючи ще маленьким артистом. Потім гастролі, власне, закінчилися. Так ось, він примудрився в шестирічному віці пов’язати за цією трупою. В яких він там сховався фургончиках – я не знаю, з костюмами і декораціями – мені зараз важко сказати. Але він ув’язався за цією трупою. Бабуся з дідусем, які його виховували, бо мати у нього трагічно загинула пологами, батько не міг простити йому втрату своєї улюбленої матері … там була якась драма. В результаті виховували його бабуся з дідусем. Вони його шукали-шукали, але немає і немає. Вони втратили надію з ним коли-небудь зустрітися.

Проходить десять років. Повертається такий вже модний якийсь франт з лорнетом золотим. І вже прекрасно вивчений драматичний баритон, який опанував професію. І починає своє досить тріумфальний хід. Він стає відомим антрепренером в результаті. Сам він досить багато співав. Але тоді були критерії великі. Він був невисокий на зріст. І він зрозумів, що це буде перешкодою для його сольної кар’єри. Енергії у нього було море. І ось він відкрив свою антрепризу, в якій співали видатні співаки, в тому числі Шаляпін. Це опера Зіміна – нині там знаходиться гаряче мною улюблений театр “Гелікон-опера”. І, до речі сказати, Дмитро Олександрович Бертман – це єдина людина з усього, де тільки я не працювала, ніж я тільки не займалася, все тут же сказали, що я вигнана, відкинута і взагалі не згадуйте. Він сказав, що Максакова працювала, працює і буде працювати. Тому що ми беремо солістів, спираючись на талант, а не на лояльність або політичні погляди.

Так ось, тепер там нині “Гелікон”, що мені дуже приємно. Тому що це якась така вже глибинна спадкоємність. Тобто там, де була колись невелика опера Зіміна, то тепер уже розкішний новий московський театр. І в тому числі, вони і там виступали. Є архівні документи. Взагалі, він був досить відомою людиною. І в якийсь момент він потрапив в Астрахань. Так само, власне, його антреприза приїхала в астраханський театр, з тим щоб там дати кілька вистав, поставити щось з наявної трупи. І ось він так познайомився з моєю бабусею, яка була його, ну, трохи більше ніж на 30 років молодше. І він ще був ще одружений на співачці Ксенії Арданской, яка, однак, там померла від холери, нібито сказавши йому: зверни увагу на Марусю. Маруся, звичайно, від цієї уваги не була в великому захваті.

– Вона вже співала?

Вона вже співала, але співала не так. Як вона сама пише в своїх щоденниках, “Дитинство Марусі” у неї називається – там вона пише, що вона абсолютно не володіла голосом, в тому розумінні, в якому пізніше стала розуміти, як треба співати. Співала вона затиснуте, погано, загалом, не так. І займатися вона з ним хотіла, звичайно. Але вона не думала, що це глибоко зайде. Тому, коли він їй освідчився, вона, звичайно, злякалася. Але він стримав своє слово. Цей Пігмаліон зробив свою Галатею. Через два роки вона дебютувала у Великому театрі. Їй був 21 рік. Є чудове спогад Лемешева, як він її вперше побачив на сцені Великого театру, сидячи на гальорці десь. Тому, дійсно, у бабусі в підсумку була ось ця ось школа, яку привіз з собою Максиміліан Карлович Максаков, навчившись десь у Відні.

– А в чому різниця? Можете пояснити, у чому різниця в цих школах?

Зараз, коли світ став дуже круглий, різниці вже великий немає. Але раніше була досить сильна. Тому що ця радянська школа співу була дуже вихолощена, солодка, дуже плоско, надто близько. У той час, як італійці співали купольно і кругло, що ні заперечувало зрозумілості слова, що ні заперечувало того, що все одно це не було якоюсь бочці. Але, тим не менш, вони співали округло. А от радянська школа відрізнялася ось цієї надмірної солодкуватість. І на звуці це теж, звичайно, позначалося.

– А хто типовий представник радянської школи?

Шумська. Прекрасна співачка, в общем-то, з чудовим голосом. Але, якщо ви послухаєте, ви подумаєте, що це якось на сьогоднішній день звучить якось незвично, скажімо так, використовуючи евфемізм.

– А з чоловіків?

Є різниця між тим, як співав Козловський. Хоча він теж всьому навчився в різних країнах. Але абсолютно зрозуміло, що у нього була така ось специфічна серединка. Тобто, не те, щоб всі співали поголовно так. Вони ж всі були в такій істеричної радості. Ось ця радість, коли транслювалося звідусіль, в тому числі зі сцени оперного театру. Це іноді суперечить природному стану людини. Тому що спів – це фізіологічно дуже природний процес. Тому все, що робиться надлишково – це все, як правило, не потрібно. Це повинно бути максимально природно. І ось радянська школа відрізнялася ось цим поганим оптимізмом, якщо узагальнити. Тому, коли говорять, що італійська школа, там теж маса всяких різних напрямків. Не можна сказати, що це одне ціле. Але, якщо узагальнити, вони прагнуть завжди до такого звуку, який на перехресті знаходиться вертикалі дихальної і горизонталі подачі цього всього. Якось так.

– Ви що-небудь заспіваєте нам?

Так, звичайно, я заспіваю. Я заспіваю “Запорожця”, якого репетирую.

– “Запорожця”, якого репетируєте українською?

Звичайно. Я давно вже освоїла. Я не тільки репетирую – я ще й викладаю українською. Виключно українською мовою.

– Раніше вам доводилося стикатися з українською мовою?

Я ж розповідала, жінка зі мною дев’ять років вже живе і працює у мене, власне, яка з Вінниці. Коли вона приїхала, а я людина допитлива, я роздобула книгу “Тіні забутих предків”, і кажу: давайте почитаємо. Мені завжди дуже подобалася українська мова. Потім ми співали українські пісні: на сольфеджіо, на хорі, всюди і завжди. Тому що, зрозуміло, вони набагато цікавіше, співуче, мелодійно і так далі. Тому я з великою радістю почала цим всім займатися. І навіть вставляла в свої концерти раніше “Ніч яка місячна …”, ще якісь українські пісні. Але, звичайно, приїхавши сюди, ясна річ, що я і без того, що мені подобалося, занурилася в повній мірі. Інша справа, що я не люблю грати і співати одночасно. Є люди, які це роблять легко. Я і то, і інше, на кшталт, роблю непогано. Але, коли починаю робити разом, у мене увагу як-то зовсім … не можу я.

– Ви перфекціоніст, напевно. Ще й тому.

Може бути. Але мені хочеться і те, і інше робити гідно.

– А це не завжди виходить.

Як у Цезаря не виходить.

– Якщо я правильно розумію, музиці ви вчилися, не маючи попереду планів займатися професійно оперним співом.

Звичайно, до 15 років я просто грала на роялі. Така школа, треба віддати належне педагогам, що там, хочете ви чи не хочете грати – ви будете. Шкода, звичайно, що зараз, на жаль, зараз все руйнується на очах. Тому що є речі, за які прямо прикро.

– Руйнується?

Безумовно. У законі про освіту будуть такі поправки, з якими я билася, як могла. Але тим не менш. Раніше ці школи ставилися до Міністерства культури, і в радянські часи там була така зірочка – крім цих 115 шкіл в обсягах величезної держави. Тому немає ніякої необхідності лагодити те, що не зламано. Я б так сказала.

– Тобто ви хочете сказати, що раніше ось ці музичні спеціалізовані школи, грубо кажучи, там були поблажки для учнів?

Навпаки. Там було дуже все жорстко і вимогливо. Просто там не було маразму. Там не було того, що зараз, припустимо, потрібно стільки-то занять хору, наприклад, протягом тижня. Але немає такої можливості технічної. Як це називається перетворення? Слово не придумали … Коротше кажучи, сенс в тому, що є загальноосвітні норми. Оскільки тепер, виявляється, загальноосвітня послуга. Тобто людину не вчать, а йому надають загальноосвітню послугу. І ось ця послуга повинна бути йому надана в повному обсязі. Відповідно, коли у них за планом ці загальноосвітні послуги повинні бути по географії, а все прекрасно розуміють, що вони виховують музикантів, і для них професійні музичні предмети насправді важливіше, то вони співають, співають, припустимо, на якійсь мові назви міст. Географія англійською – це, відповідно, вони будуть співати годину хором. Ну, маразм. Наприклад, вони не можуть відмовити людина взагалі без всяких музичних даних. Всього 14 чоловік в групі або класі. І ось 15-й … Це випадок є. Жінка змусила в одну зі шкіл – я не пам’ятаю, в якому з міст – прийняти в клас сина. У нього, на жаль, церебральний параліч. Зрозуміло, що грати на жодному інструменті він не буде ніколи. Але, тим не менше, оскільки він живе в тому районі, в якому знаходиться школа, загальноосвітню послугу ця школа зобов’язана йому надати. І по судах вони постійно поверталися назад в цей клас. Я до того кажу, що це досить деструктивний вплив нового часу, яке, на жаль, навряд чи залишить каменя на камені після себе.

– Якби це тільки зводилося до проблем середнього або професійної освіти. Повертаючись до вашого нового життя в Києві, чи з’явився у вас коло спілкування, нові друзі, знайомі?

Я вважаю, що більш ніж. Тому що друзі, як відомо, пізнаються в біді. Під час мого благоденства у мене, мені здавалося, було дуже багато друзів. Але, як з’ясувалося, практично нікого з тих, хто був здатний якось зберегти обличчя хоча б. Я не кажу про те, щоб надати мені якусь підтримку або щось.

– Крім згаданого вами керівника московської “Гелікон-опери”.

Решта не впоралися з цим складним завданням. Може бути, ще кілька буквально людина, мене публічних, менш відомих. Є ще буквально на пальцях однієї руки. Навіть моя власна сім’я не впоралася з усім тим, що сталося. Причому, що мене здивувало, мені завжди здавалося, що це такі дисиденти зі стажем. Папа – іноземець, ФРН. Мама, начебто, завжди … будинок був відкритий, двері були людям, які, в принципі, для тієї системи були досить проблемними, чи що. Тобто, у мами часто бували Висоцький, Любимов. Багато тих людей, яких об’єктивно та система вважала якимись, ну, не опозиціонерами, але, у всякому разі, вже точно не наперсниками цього режиму. А тут що з ними сталося? Це для мене просто загадка абсолютна. Я думаю, якщо це може статися з моєю мама, яку я, в загальному, вважала людиною, можливо, не сміливим, але досить тверезомислячих, то що вже говорити про інших. В принципі, як-то ось так. Подив.

– А все-таки, що за коло у вас тут утворився?

Тут у мене утворилося коло – в основному, звичайно, це музиканти. Але не тільки. Тобто я досить багато працюю над новим репертуаром. У мене виникає, відповідно, досить велике коло колег. Серед них з’являються люди, з якими я починаю ближче спілкуватися. У нас виникають нові якісь творчі плани, якісь нові горизонти. І є люди, які думали про те, щоб я потрапила викладати. Я подружилася з сином ректора консерваторії. Був такий чудовий ректор Київської консерваторії – Олег Семенович Тимошенко. Він був ректором майже 30 років. І до того – проректором. Він консерваторії присвятив 50 років свого життя. І це були ті самі роки, коли Київська консерваторія просто дзвеніла на весь Радянський Союз, складаючи конкуренцію московської і санкт-петербурзької, ленінградської. Його син – він професор. Правда, він культуролог, він не музикант. Хоча закінчив школу Лисенка як диригент хору. Він якось дуже перейнявся моєю долею. І, власне, можна сказати, за руку відвів мене в академію керівних кадрів, де я із задоволенням почала викладати. Там чудовий, розумний професіонал – ректор Василь Гнатович Чернець, з яким я постійно у взаємодії перебуваю. Там теж у мене з’являються друзі серед викладачів. Відповідно, я починаю працювати в театрі. Я дуже вдячна Анатолію Анатолійовичу Солов’яненко і Чуприна, відповідно, за те, що вони мені не тільки дали можливість реалізуватися творчо, а й за те, що вони мені порадили почати займатися з Марією Юріївною Стеф’юк, яка просто змінила багато мої уявлення про вокал. І я просто щаслива, що такий великий чоловік і така велика співачка знаходять для мене досить-таки багато часу. І ми два-три рази на тиждень з нею по півтори-дві години займаємося.

Тому ось коло. Відповідно, є якісь там люди, так чи інакше з політики, яким щось цікаво, які хочуть поспілкуватися, щось для себе зрозуміти. Є бізнесмени, які небайдуже ставляться до культури, до мистецтва. Є меценати. У мене був досить успішним досвід з прийняттям закону про меценатську діяльність в Росії. Вони 15 років не могла цього зробити. Потім я все-таки його написала, і все-таки він був прийнятий. В Україні, звичайно, було б непогано, якби такий закон виник. У мене є люди, які цікавляться і цією стороною життя теж. Але я вважаю, що, в принципі, тут з чистого аркуша мені пощастило з усім. Тобто, у мене є чудовий директор, прес-секретар, яка дуже добре справляється зі своїми, так би мовити, для неї трошки новими обов’язками, тому що з музикантом вона раніше не працювала. Але у мене чудовий будинок, у мене росте чарівний дитина. Скаржитися мені нема на що.

– А російська преса, російські ЗМІ вас як і раніше переслідують? Якийсь кількість нормальних ЗМІ в Росії залишилося. Вони, правда, на узбіччі життя. Я маю на увазі тих, які любили полоскати ваше ім’я і придумувати фейковий історії.

Я ж там була у них вже і наркоманкою, і валютної повією. Що мені тільки не приписували. Я просто в шоці була від достатку і фантазії. Але справа в тому, що я все думала: а чим, власне, я можу протистояти цьому явищу? Тому що це безупинно. Уже хотілося, врешті-решт, змінити артистку в цьому реаліті-шоу. Було таке враження, що начебто шоу ще не закінчено, що щось ще має статися.

Я думаю, що якби не те, що мені особисто Петро Олексійович Порошенко і українська держава виділили охорону в той момент, я не знаю, що б зі мною насправді було. Тому що ви людина дуже досвідчена, і думаю, що розумієте, що таке російське телебачення, і скільки коштують програми, скільки коштує провести на одному каналі 35 передач, ток-шоу на одну і ту ж тему. На іншому каналі – десять. Ще на одному – п’ять. Тобто, в цілому це все цифри, які вже далеко за 50 перевалили. Це ж який повинен бути імпульс – фінансовий, я не знаю, який ще, ідеологічний – щоб ось цим займатися. Але, ось це все проаналізувавши, я була визнана пошуковою системою російської “Яндекс” найпопулярнішою жінкою 2017 року.

– Та що ви говорите.

Так, я королева “Яндекса”. І, відповідно, я ось це все проаналізувала. Думаю, що ж робити, у мене крадуть якісь інтерв’ю, якесь незрозуміле шпигунство. Що найцікавіше, мабуть, здогадуючись, що у мене велику довіру до вашого каналу і особисто до вас, Євген, вони вирішили, що перевірка буде навіть поверхневою. І, представившись журналістами вашого каналу, до мене заявилися якісь репортери, шпигуни, можна сказати, з “НТВ”. Теж, в принципі, вам, напевно, не зовсім чужого місця колись.

– Абсолютно чужого зараз.

На сьогоднішній день – так.

– Тому що тільки три букви залишилося від того “НТВ”, де колись я мав честь працювати. А зараз – тільки три букви. Як на паркані.

“Незалежне” воно бралося спочатку? “Н” – це що таке?

– Ну, це історія така, насправді дуже смішна. Справа в тому, що офіційної розшифровки абревіатури “НТВ” не існувало. Ми з моїми колегами, які створювали канал, довго сперечалися. Хтось говорив, що це буде “нове телебачення”, хтось говорив, що це буде “незалежне телебачення”, хтось говорив, що це буде “наше телебачення”. А потім наш перший президент Ігор Малашенко – той самий, який зараз очолює штаб Собчак – сказав: так, хлопці, мені треба в п’ять бути в реєстраційній палаті, тому компанія буде називатися “Телекомпанія НТВ”, без будь-якої розшифровки. І ось так це і народилося. Тому що ми так і не домовилися, як розшифровувати “НТВ”.

Але зате тепер можна розшифрувати зовсім по-новому.

– Якщо включити, що називається, творча уява …

Те ці літери можна розшифрувати по-різному.

– Як завгодно розшифрувати при бажанні.

Я, намагаючись протистояти цьому явищу, завела свій власний відеоблог. Зараз це грунт для нових дискусій. Тепер хоча б я керую цим процесом. Потім вони, безумовно, це обговорюють. Звичайно, з різних сторін. Безумовно, все одно ллються якісь помиї періодично. Але все одно це вже матеріал, який присутній від першої особи. І вже ніхто не ходить за мною, чи не шпигує. Тому що це набридає, врешті-решт, в житті. Але ось знайшла такий спосіб протистояння.

– Ось ці ось “НТВшники”, які працювали під прикриттям “Прямого каналу”, вони чого від вас хотіли?

Щоб я відповіла на 20 питань. Прийшла людина, почала задавати ці питання. Людина дуже нервувала. Ставила питання неймовірно дурного змісту. В результаті, коли я подивилася на ось цю саму програму на “НТВ”, я прийшла тільки до одного висновку: фактично моєї прямої мови там буквально якісь секунди. Тому що з усього того, що я говорю, якби не намагатися мене вивести з себе, я навіть не стаю від цього іншою людиною, – все одно я стежу за своєю мовою. Взяти вони практично нічого не змогли. Єдине, що вони змогли зробити – вони зняли з якогось такого ракурсу, як-то підсвітивши, що таке враження, що мені років 80. Це єдине їхнє досягнення.

– Ми перемістилися на сцену Київського оперного театру, де вам належить скоро дебютувати.

Я вже дебютувала. Але мені належить вже повноцінний спектакль скоро.

– Ви маєте на увазі те ваш виступ, в кінці?

Я маю на увазі, що я три тижні тому тут співала.

– А вам належить дебют вже в повноцінному виставі на цій самій сцені.

До речі, по-моєму, дуже затишно. Як вам відчуття залу для глядачів зі сцени?

– Ви знаєте, я чесно вам скажу, я в своєму житті лише один раз знімався на театральній сцені. Це було в Москві, коли я робив документальний фільм, присвячений ювілею Юрія Петровича Любимова, покійного. Я був на сцені “Таганки”. Але вона, звичайно, зовсім інша. Там сцена легендарного московського “Театру на Таганці”, який насправді стільки народив вільнодумних людей свого часу в Радянському Союзі, які потім дуже багато зробили для того, щоб країна змінилася, як вона змінилася в кінці 80-х, на початку 90- х років. Це інша тема. Дивлюся на цю сцену, на глядацьку залу, на оркестрову яму. І згадую, що ось там в проході, близько оркестрової ями 1 вересня 1911 був смертельно поранений російський прем’єр Столипін. Але це окрема сумна тема. А ми все-таки про оперу.

Дивіться, як нам пощастило. Зараз проходить світлова репетиція. І ми можемо, завдяки цьому, опинитися на сцені і нікому не заважати.

– Нам пощастило. Тому що ми спеціально не домовлялися. Періодично світло змінюється і змінюється картинка. Марія, скажіть, вам на скількох сценах в своєму житті доводилося виступати?

На багатьох. Я не вважала.

– А яка найкраща? Не в образу київському театру буде сказано.

Я просто дуже любила співати на сцені Маріїнського театру. Тому що я практично завжди співала в складі з Гергієв. Коли він диригує, він, звичайно, створює дивовижне музичний простір навколо себе. Життя перетворюється, стає динамічною. Навколо дуже багато цікавих глядачів. За ним ходить натовп його шанувальників, його продюсерів, перекладачів. Така нетипова ситуація для звичайного російського театру. Тому що вони працюють абсолютно по європейським і американським стандартам. Тому, коли мені доводилося там гастролювати і приїжджати в якийсь оперний театр за кордоном, я вже звикла до такого приблизно менеджменту, принципом роботи. Напевно, там мені дуже подобалося. Причому мені дуже подобалося на основній сцені. І хочу сказати, що за відчуттям, яке виникає зі сцени, дивлячись в зал для глядачів, є певна схожість. Тому що дирекція була єдиною в свій час: Великий, Малий, Маріїнський і Кіровський … вірніше, тоді Маріїнський і Київський – це ж були чотири театри, об’єднаної єдиної дирекцією. Тому, мабуть, не дивно, що щось спільне в атмосфері все одно збереглося тієї ще, імперської, красивою.

– А Одеський?

Ой, Одеський театр – фантастичний.

– Ви співали там уже?

Ні, я там ще не співала. Я там була кілька разів. Але там все зійшлося. Там він чудово відреставрований, там чудова акустика, там все воєдино дійсно зійшлося. Львівський, Одеський … ну, на чолі, звичайно, Київський, Харківський, напевно.

– А якщо говорити про світові сценах, найбільш вражаюча світова сцена, на якій вам доводилося виступати? В La Scala співали?

Ні, в La Scala, до речі, немає. Але я займалася якоюсь діяльністю напівполітична. Я періодично відмовлялася від того, що могла б зробити. Ну, Musikverein, може бути, у Відні – Золотий зал теж вражаючий. З Маріїнським театром багато гастролювали по різних містах Європи. У Лондоні теж гарні сцени. Знаєте, саме Королівська опера – ось все? А багато різних красивих залів? Зараз світ такий круглий. Залежить не скільки від того – де. А стільки – з ким і за яких обставин.

Нагадаємо, раніше “Прямий” повідомляв, що організатором вбивства екс-депутата Держдуми Росії Дениса Вороненкова є російський злодій в законі Володимир Тюрін. Про це повідомив генеральний прокурор України Юрій Луценко.

Нагадаємо, 9 жовтня Генеральна прокуратура завершила розслідування кримінальної справи про вбивство колишнього депутата Державної Думи Росії Дениса Вороненкова. “Слідство встановило, що вбивство скоїв 23 березня 2017 приблизно о 11:00 30 хвилині громадянин України Паршов Павло Олександрович за попередньою змовою з громадянами України Василенком, Лосем, Левенцом і Тарасенком. Безпосереднього виконавця – Паршова, як відомо, він був застрелений після скоєння злочину. Лося і Тарасенка – затримано. Василенко та Левенець знаходяться в розшуку за межами України “, – підкреслив Луценко. Тюрін, як виявилося, 8 років тому був цивільним чоловіком Марії Максакова.

Україна звернеться із запитом до РФ для екстрадиції замовника вбивства Дениса Вороненкова громадянина Росії Володимира Тюріна. “Ми будемо звертатися до екстрадиції. Вже після відповіді ми далі будемо приймати подальші рішення. Я не виключаю, що це буде міжнародний розшук або заочне засудження”, – підкреслив генеральний прокурор Юрій Луценко 9 жовтня.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.