Мовчазні і забуті: чому держава не знає, що робити з ветеранами
Фото: Міноборони
Джерело: колонка для “Української правди“
Останнім часом про ветеранів чутно більше. Шкода лише, що не як про приклад для наслідування, а через скандали. З кимось виник конфлікт, когось затримали, десь трапився інцидент. Усе це — симптом головного: ми ще на війні, а країна вже нас не чекає. Ні держава, ні суспільство не знають, як із нами взаємодіяти.
Причина — у зручному для багатьох образі ветерана: мовчазного, забутого. Раз на рік вивести на сцену, налити символічну “фронтову чарку”, сказати дякую — і назад, у тінь. Такий ветеран сприймається як тягар для суспільства.
Побратим якось запитав: «То ми тепер теж будемо “дідами” — як ті з парадів?». І я хотів би відповісти: ні. Але здається, що саме цього й хоче держава. Щоб ми після всього повернулися й стали в чергу за нескінченними довідками, чекали милості чиновника. Але нам не потрібна подачка. Ми не просимо. Ми вимагаємо справедливості. Ми зробили своє — тепер держава має зробити своє.
Понад мільйон людей тримали країну тоді, коли все могло впасти. Їхній досвід, характер, витримка — це те, що здатне вести країну вперед. Це не обуза. Це ресурс. Ми не благодійні проєкти і не жертви. Ми — дієві люди. І кожен з нас має що сказати. І що зробити.
Нам не потрібна “допомога ветеранам”. Потрібна країна, яка стане державою ветеранів. Де ті, хто повернувся з фронту, можуть навчатися, працювати, створювати бізнес, бути в управлінні державою. Без жалості й пафосу. Просто як повноцінні громадяни, які вже довели: вони здатні брати на себе відповідальність.
Якщо ж цього не буде — буде інше. Ветерани самі знайдуть шлях для реалізації. Але цей шлях може не сподобатися державі чи суспільству. Бо якщо нас відштовхнуть — ми не зникнемо. Ми сильні. Але й виснажені. І якщо система не зміниться — ми її просто зламаємо.
Повага — це не гучні слова з трибун. Це коли з ветераном радяться. Коли йому дають можливість працювати та впливати. Це не пільги, а рівні правила гри. Не гасла, а реальні рішення.
І ще одне. Про ветеранів постійно говорять без участі самих ветеранів. Це — хибно. Як може міністерство у справах ветеранів очолювати людина, яка не знає, що таке фронт? Серед нас є багато сильних, розумних, досвідчених. Але нас не допускають. Бо з нами складніше. Бо ми не мовчимо.
Час змінити підхід. Ветеран — це не проблема. Це — потенціал. Це — людина, яка вже довела, що здатна діяти. Якщо держава це усвідомить — виграють усі. Якщо ні — вона втратить найцінніше: тих, хто вже раз її захистив.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.