Не лише сестринська любов: огляд на фільм “Спокуса” Пола Верговена
З 28 жовтня в українському прокаті нова стрічка культового голландського режисера Пола Верговена “Спокуса/Бендетта”, яка цьогоріч була представлена на Каннському кінофестивалі.
Кінооглядач “Прямого” також подивився фільм.
В середньовічний монастир італійського міста Пеші прибивається дівчина Бартоломеа, яка втікає від батька-гвалтівника. Благородного роду сестра Бенедетта бере її під своє заступництво. Те, що починається, як сестринська любов переростає в лесбійське кохання. І такий сюжет ви вже могли бачити в фільмах на стрімінгу “ПорнХаб”, але на те й цю стрічку знімав Верговен, щоб вона відрізнялась від того, що можна побачити на “ПорнХаб”. Чим більш Бенедетта розкривається, як жінка, з Бартоломеєю, тим частіша їй являються видіння Ісуса, який говорить, що вона його дружина. Врешті-решт історія досягає свого піку, коли Бенедетта раптом отримує стигмати і стає ледь не святою. Кінець стрічки настільки неочікуваний, наскільки невтішний.
У стрічці є все, чого можна очікувати з трейлеру: грубою лесбійської еротики, блюзнірства, єресей, відвертої сатири щодо церкви. Як відомо, Верговен – переконаний атеїст, тому його “Спокуса” – це не стільки про еротику в монастирях, скільки про демонстрації розкладання церкви в період Контрреформації. Абсолютно кітчеві і пародійні сцени з Ісусом – алюзія на давню мрію режисера зняти небіблійний байопік про пророка. А сцени з чумними містами просто ідеальна паралель для сьогоднішніх локдаунів з коронавірусом.
Режисерський талант Верговена полягає в умінню перевернути жанр догори дриґом. Екранізуючи роман Гайнлайна “Зоряний десант”, який був класикою ультраконсервативної наукової фантастики, Верговен зняв ліберальний антивоєнний фільм. Знімаючи класичний трилер “Основний інстинкт”, майстер перетворив його грубу еротику. З “Бенедеттою” та ж історія – стрічка, яка могла б стати історичним полотном (адже реальне підґрунтя цій історії є у флорентійських хроніках) про ЛГБТ в монастирях стає саркастичною критикою клерикалізму. Режисер власне дає досить чітку оцінку католицькій церкві, зображуючи, як численні блаженні отці “які знають, як поводять себе шльондри”, готові визнати психічно хвору лесбійку святою, якщо це принесе їм користь і точно так само легко готові замордувати її, якщо вона стане небезпекою.
Наповнюючи сцени важкою візуалкою та просто вибудовуючи галерею неочікуваних сюжетних поворотів та власної фірмової чорної іронії (як то фалоімітатор зі статуетки Богоматері), Верговен з усіх сил намагається зробити так, щоб глядачеві було не нудно дивитись стрічку. Однак, перейнявши від французької традиції кінематографу, режисер намагається вкласти у стрічку якийсь особистий “вищий сенс” (хоч він тут і не потрібен). Якщо його героїня в істинній щирості вважає, що порятунок можливий лише у вірі, то переконаний атеїст Верговен вкладає свій сенс в слова Бартоломеї, зазначаючи, що порятунок лише у свободі.
В сухому залишку, “Спокуса” – це не найсильніша робота Верговена, однак багато в чому вона передає його давнішні режисерські амбіції про антиклерикальне кіно. Наповнюючи стрічку динамікою і важкими історичними сценами, які перемежовуються з лесбійською еротикою і церковними інтригами, Верговен створює сатиру на католицьку церкву, однак постійне бажання надати фільму додаткових сенсів, на жаль робить картиною слабшою.