Не схиляє голови перед окупантом: історія військовополоненого моряка Юрія Без’язичного

Це історія Юрія Без’язичного, військовополоненого моряка, одного з 24 захоплених військами Російської Федерації біля Керченської протоки 25 листопада 2018 року. У спецпроекті “Прямого” сестра розповіла історію хлопця, щоб кожен українець знав, який шлях пройшов один із українських героїв.

Ранок 25 листопада. Церковний храм нагрітий свічками та молитвами. Тихо співає хор. Тут згадують про бога та моляться за рідних. Це останній спогад Христини про спокійне життя, бо за якусь мить тишу молитви розірве телефонний дзвінок, і весь храм потоне в смутку.

“Это было воскресенье. Я с детьми пошла в храм. Мне звонит мама. Это было утро. Я прекрасно понимаю, что она не может звонить, зная, что я с детьми в храме. То есть, что-то случилось. Я выхожу на улицу, она рыдает. “Обстреляли”. Кого обстреляли? Ничего понять не могу”, – пригадує сестра військовополоненого Христина Мацерат.

Слова, сказані мамою, губляться у потоці її сліз. Христина їх не чує, бо просто не хоче вірити. Бо ж там у безкрайньому морі на бойовому катері “Бердянськ”, оточений з усіх боків ворогами, її брат – старший матрос Юрій Без’язичний.

“Вначале были самые две тяжелые ночи – это когда это все с ними случилось, когда их обстреляли. И мы знаем, что они уже пошли обратно. И тут мы узнаем, что их забрали в плен, и мы не знаем – жив или не жив. Мы не знали. Мы чудом с мамой вдвоем пережили эту ночь”, – розповіла Христина Мацерат.

Та дивом в той роковий день вижив і сам Юрій. Адже ворог, наче намагаючись стерти свою ганьбу, приховати від світу напад на моряків, відкрив прицільний вогонь, аби знищити та втопити у чорних водах українські кораблі. Та ще задовго до цієї історії, до того, як ворожий кордон порве тісний зв’язок Юрія з родиною, близькі буквально вмовляли хлопця більше не йти в море. Сестра відчувала серцем, але не могла пояснити словами, чому там за обрієм на хлопця чекає біда.

“Когда он пришел и сказал, что он уезжает в Бердянск в командировку на полгода, то есть до окончания контракта, я и мама, и мой муж, мы неоднократно просили его, что, может быть, ему возможно что-то сделать, чтобы ты не поехал в эту командировку. Потому что, не знаю, или предчувствие какое-то, может быть, было, или”, – повідомила Христина Мацерат.

Читайте також: історію військовополоненого моряка Андрія Ейдера. 

Саме ця операція мала стати фактично останньою в кар’єрі моряка. На флоті Юрій третій рік. Ще 2016-го він підписав контракт із військово-морськими силами, і вже цього березня термін угоди мав добігти кінця. Та навіть попри застороги сестри, відсидітися у трюмі іншого корабля моряк не захотів. Адже більше за все Юрій боявся зрадити батьковій пам’яті.

“Папа у нас пошел на пенсию, не помню, в каком году. Потом обратно вернулся в армию, уже когда была война”, – розповіла сестра військовополоненого.

Батько Юрія – у минулому військовий моряк. Як тільки в Україні почалася неоголошена війна, добровольцем пішов на фронт. Бо ж вірив, що хай за статусом він давно на пенсії, та хлопцям на передовій може знадобитися і його мужність, і його досвід. Але ворог не знає меж підступності. 2017-го Юрій та Христина втратили батька.

“Папе в палатку бросили гранату, и сильно повреждена голова. Когда я это услышала, я не придала значения серьезного этому случаю. Но когда его привезли, он еще сказал, как его зовут. То есть, фамилия, имя, отчество, где живет… И впал в кому. Два месяца пролежал в коме. И 6 апреля он умер”, – пригадала сестра військовополоненого.

Тож з цієї миті одна лише думка, що і Юрій може сам-на-сам зустріти того ж ворога, що так підступно вбив батька, хвилею смутку накривала сестру.

“У нас разница 6,5 лет. Я, можно сказать, тоже вложила в его воспитание, то есть твердо. И у меня даже немножко есть такое чувство, как к моим детям. Брат, конечно, но он как мой ребенок. Но уже когда мы выросли, были очень близки. Он очень мне помогал. Я, получается, одна с детьми, когда мой муж уходит в рейс. Он меня всегда поддерживал. Всегда все, что надо, все… Как бы, очень близки мы с ним”, – розповіла Христина Мацерат.

Хай що там думають вороги і які сценарії накрапають для наших військовополонених, та що робити далі – Юрій Без’язичний вже давно для себе вирішив сам. Адже, скільки б сил окупант не кинув проти нас, скоріше Чорне море вийде з берегів, ніж українські моряки здадуться. Зараз Юрій студент третього курсу Одеського національного морського університету. І вже з полону попросив своїх захисників допомогти з наданням академічної відпустки через вимушене перебування в російській в’язниці. Далі моряк планує перейти на торгове судно та обплести весь світ.

Читайте також: історію військовополоненого моряка Романа Мокряка.

“Мы получили от него одно единственное письмо, которое он написал еще 19 декабря. Больше писем не было. Он передавал, что с ним все хорошо, психологическое состояние у них приподнятое у всех. Содержание в норме, то есть все хорошо. Им очень хорошо помогают волонтеры. Но он получал письма от всех, но только не от родных. То есть очень много писем он получил. От нас, к сожалению, письма к нему не доходят”, – повідомила сестра військовополоненого.

За яким сценарієм доля випробовує наше життя, ніхто не знає. Та вибір в кожного з нас завжди є: втекти, відсидітись, відкупитися, піти стежкою зради чи ба навіть впасти в обійми ворога. Повірте, все це могли б обрати і наші 24 українських моряки, які вже не один місяць живуть у статусі військовополонених. Могли б, але не стали. Бо вони і є те нове покоління, яке більше не гнеться від страху перед ворогом. Вони – наша сучасна історія героїв, які як і в морі, так і в полоні, не схиляють голови перед окупантом.

“Он сказал: “Нет, я военный человек. Это честь. Я должен это все довести до конца”, – додала Христина Мацерат.

Читайте також: історію військовополоненого моряка Олега Мельничука.

Нагадаємо, у спецпроекті “Прямого” батько та мати нареченої Сергія Чуліби розповіли історію моряка, щоб кожен українець знав, який шлях пройшов один із українських героїв.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.