Не вважаю, що проти нас смішні “чмобіки”, а ми такі “класні герої” – “азовець” Жайворонок про Азовсталь, полон і реабілітацію

До “Азову” уродженець Херсонської області 26-річний Владислав Жайворонок приєднався 2018 року. Командир відділення роботизованої розвідки, оператор БПЛА, взводний медик, один із захисників Маріуполя. Під час оборони Маріуполя він отримав кілька поранень. Найважче – в останню ніч оборони Азовсталі. Втратив ногу, втратив зір на одне око. Операцію на нозі йому зробили у напівзруйнованому підвалі на Азовсталі. Вже через кілька годин непритомний,  спільно з іншими захисниками Маріуполя він опинився в полоні окупантів, де провів півтора місяця. Додому повернувся після обміну, який відбувся у червні минулого року. На сьогодні боєць окремого загону спеціального призначення “Азов”, що виріс до бригади Національної гвардії України, пройшовши протезування у Сполучених Штатах завдяки фонду Revived Soldiers Ukraine продовжує проходити реабілітацію та готовий говорити про своє життя.

Під час перебування у США з військовим поспілкувалась журналістка Єлизавета Чубенко

Дивіться та читайте інтерв’ю з “азовцем” Владиславом Жайворонком на “Прямому”. 

Скажи, будь ласка, перші твої думки та емоції, коли ти вперше вступив на Азовсталь?

Це була оборона Маріуполя. Казати оборона Азовсталі або коли ви потрапили на Азовсталь не досить коректно. Це для кожного підрозділу був пункт, умовно кажучи, командно-спостережний, місце, де лежить твій спальник і де ти відпочиваєш. У різних підрозділів на Азовсталі це було в різний час. Коректніше казати, оборона Маріуполя. А якщо цікаво, коли була Азовсталь, на той момент ми виїхали з…

Коли ти вперше туди потрапив?

Перший раз я тоді потрапив, це було після першого поранення. Це було вечором на 28 лютого, в ніч на 1 березня. Це було перше поранення, з яким я й інші хлопці  потрапили з засідку. Одна людина загинула на місці, інші всі були поранені, але нам дивом вдалося вибратися. Просто посадками 7-8 км до Маріуполя, майже 7 годин ми вибиралися, просто піском відповзали. Бо за нами була гонитва. Після цього поранення я пройшов певний курс  лікування. Я десь тиждень був у лікарні у Маріуполі. Перше моє поранення, це було кульове в плече, вогневе. Це було кульове у плече, воно виявилося не таким серйозним, як друге поранення. Але я втратив тоді дуже багато крові, тому сил було мало.

І на Азовсталі я вперше опинився, коли я повертався до своїх хлопців з лікарні. Тобто мене вже зашили, стабілізували. Мені не треба було якогось серйозного медичного втручання, просто відлежатися і піти далі в бій. Це те, чого я бажав. Це те, чому я повертався до своїх хлопців. Я проїхав через Азовсталь. Там я побачив своїх друзів. І ми разом поїхали вже на місце, де розташувався мій батальйон, мій взвод, там, де ми продовжували працювати. За межами ще Азовсталі. Воно було ще у Маріуполі, на території самого міста. Тому перші думки, що круто. Я не в лікарні, я вже зі своїми. Якщо я загину, я загину вже як боєць зі своїми.

Скільки було поранень?

Два.

Після першого поранення, після руки було око. Я правильно розумію?

Це була ракета, яка відірвала мені ногу, яка пошкодила мені око – я втратив зір, яка перебила мені… в принципі, всі кінцівки були ушкоджені. Я ходяча реклама кевлару. Я був в кевларовому жилеті. Це волонтерський жилет, який мені подарував наш померлий боєць. В нього був позивний “Волина”. Це була просто неймовірна людина. Він був шикарний сапер.

І розумієте, для “азовців” волонтерська допомога – це завжди було щось святе. Я пам’ятаю цей момент, коли мені Волина дарує цей волонтерський новий жилет, який просто лежав в нього в шафі кілька років, там, з 2015-го року. І він мені його дарує. І мене це врятувало. Я і так ледве вижив. Все завдяки нашим медикам. Але якби в мене ще щось прилетіло в тіло, я думаю, що ми з вами знову ж таки не балакали.

Ти після важкого поранення обираєш протезування в Америці. Розкажи, як ти взагалі потрапив у Нью-Йорк, можливо тобі хтось порадив, через яку організацію, на якому етапі ти зараз, на якому етапі реабілітації?

Дивіться, я вибрав протезування в Америці на даний момент, бо тут я отримав  кращий протез, технічно кращий, ніж той, який могли б мені встановити за держрахунок в Україні. Чому я з цим заморочився? Я зараз витрачаю багато часу, знаходячись тут. Я думаю, що в теорії, можливо, я був би зараз корисніший в Україні. Не факт, але можливо. Закрадаються такі думки. Але в цілому в Україні мені такий протез станом на зараз не поставили б. І в мене доволі складне протезування. Тому я побачив, можливо, проблематику і зрозумів, що є резон спробувати протезування тут. Насамперед, знову ж таки, в мене вийшло зв’язатися з фондом Revived Soldiers Ukraine. Це фонд Ірини Ващук, яка займається цим вже багато років. В неї багато досвіду.

Ти сам на них вийшов?

Ми зустрілися випадково. Ми зустрілися з нею випадково пів року тому. Це був вересень 2022-го, коли я з іншими “азовцями” був у Вашингтоні на одному з мітингів, на одній зустрічі з місцевими політиками. І там вона мене побачила. Побачила, яких зусиль мені доставляє просто ходити на першому навчальному протезі, який встановили в Києві. Це вже пізніше, коли я сюди приїхав, я вже більш-менш ходив на цьому навчальному протезі з тростинами.

Як я розумію, це пов’язано з високою ампутацією, правильно? Тобто обирався протез, аби тобі було краще і легше ходити. На цьому протезі тобі зручно?

На цьому протезі я можу ходити без тростини на даний момент. Я сильно кульгаю. Якщо я без тростини, з тростиною мені легше, але я намагаюся ходити без неї, звикати. На даний момент я абсолютно нормально переміщуюся по жилому приміщенню, по хаті, по квартирі. Все мені з ним, умовно кажучи, зручно.

Тобто на сьогодні можна умовно сказати, що твоя реабілітація, що закінчена в Нью-Йорку, успішна?

Моє протезування в Орландо закінчено успішно. О, так. Зараз в Нью-Йорку я трохи з інших причин. Фактично у мене зараз проходить етап звикання до цього протезу. Просто я звикаю, поки я ще перебуваю в США, мені треба розходитися. Якщо будуть якісь питання до протеза, щоб не їхати знову в США, бо далеко, бо дорого.

Ти поки що залишаєшся?

Я поки що ще в Штатах, але мені нудно бути просто десь в якомусь протезному центрі, ходити туди щодня і щось там намагатися розходитися. Якраз я цей час витрачу з більшою користю… Тому ми з вами випадково зустрілися в Нью-Йорку.

Я роблю ці інтерв’ю, у мене всього лише одна мета. Я хочу, щоб про наших українських військових та наших героїв в Україні знали. І щоб люди, наші українці бачили вас в обличчя, щоб вони вас запам’ятовували. І мені дуже цікаво, які ви є люди. Тому що кожен військовий(я знаю як ти називаєш військових), і для мене ви кожен, це така просто непрочитана книга. Ви така класна кожна особистість, і я на кожному інтерв’ю розкриваю для себе кожного військового службовця –  якусь надлюдину. Скажи мені, що тебе мотивує? Для чого це все, Владе?

У мене загинули майже всі друзі. Я хочу зробити максимально багато, щоб ще хоч хтось з них залишився живим. Я намагаюся, щоб вся моя робота, всі мої якісь там певні зустрічі, все має допомогти комусь з моїх друзів вижити. Я в це вірю, я вірю, що ці зусилля не пропадуть даремно, тому роблю все заради цього. Всі мої якісь зусилля, вся енергія, яка в мене є, вона виходить з болю від втрат, з віри в те, що хтось з нас ще залишиться живим.

Скажи, на твою думку, ми сильно відрізняємося від Росії? І наступне питання одразу, чому я в тебе саме так питаю. Твої дні в полоні, сюди приїжджала медикиня з Маріуполя, ми з нею так само спілкувалися, вона сказала одну фразу, яка мене дуже сильно зачепила. Вона сказала, що один день в полоні, це як 10 років на волі. Розкажи про те, як ти потрапив в полон і чи сильно ми від них відрізняємось?

В полон я потрапив важко пораненим буквально за кілька годин до полону. Я отримав своє друге поранення, тому вивозили мене в полон в непритомному стані, більш-менш прийшов в себе і я вже в Донецьку. Я дуже мало пам’ятаю, це для мене було кілька слайдів таких, які відклалися в пам’яті. Це період транспортування мене вже в Новоазовськ, вже в Донецьк. Ми відрізняємось історією.

У будь-якому випадку я не підтримую якусь таку риторику стосовно, що от вони такі погані, а ми такі гарні. От вони не люди, а ми люди. Я не дозволяю собі особисто дегуманізувати противника, я не дозволяю собі вважати, що ми воюємо зі смішними “чмобіками”, а ми такі “класні герої”. Я не кажу, що вони занадто класні і не кажу, що вони занадто погані. Ми маємо до них на цей момент ставитись як до ворога. Це ворог, який не просто посягає на якусь там нашу безпеку, що цей ворог посягав на нашу безпеку 30 років. І рік тому ворог показав на повну своє обличчя, на повну просто, відкрив все.

На цей момент, поки ми з вами балакаємо, росіяни розконсервують Т-55. Це ті танки, які готувалися в Радянському Союзі, щоб зносити міста Європи. В них вже закінчуються більш свіжі танки, але в них ще тисячі оцих старих, і вони їх розконсервують, щоб знову ж таки відправити до нас. Вони працюють, ми маємо працювати також. І я собі особисто не дозволяю якихось емоцій, якихось кліше. Поясню, чому. Це настільки ж небезпечно і контрпродуктивно, як і загадувати, чи ми перемагаємо, чи ми програємо. Поясню, чому не можна навіть про це думати. Уявімо, що я вам скажу, що ми перемагаємо. То який результат буде  у голові людини, яка це чує? Що? Ми перемагаємо? А, ну все, можна “булки розслабити”. Якщо я скажу, що ми програємо, то що? А, все одно програємо, треба здаватися, все. Ні, в нас нема таких варіантів.

Тобто – ми воюємо?

Ми маємо воювати, ми маємо працювати, ми маємо менше балакати стосовно того, як ми маємо працювати і так далі. Я міг би в теорії розповісти, що я роблю, які докладаю зусилля, як я працюю зараз заради перемоги. Але це дуже шкідливо морально, бо можливо це буде краплина в морі, але найбільше я не хочу вчити противника як воювати. Розумієте? Якщо я зараз розкажу, які організації в Україні волонтерські, такі знаєте, як отут кажуть, нон-профіт. Тобто ці волонтерські організації, як вони зараз працюють в Україні, я створю рекламу для цих організацій, але зокрема це подивиться противник і подумає: “о, а почему у нас так нет? Давайте зробимо”.

Хлопці з нашого чату, ви знаєте, що я роблю? Ми всі разом це робимо, але я вас рекламувати зараз не буду, вибачте. Бо противник вчиться і це треба враховувати. Треба менше вчити противника, треба більше закриватися від противника, треба працювати ще більше.

Чим вони від нас відрізняються? На прикладі нашого полону, щоб не розповідати багато, але є певний пункт. Полонених треба годувати, якусь їжу давати. Це ж, умовно кажучи, виділяються якісь кошти. Ми ж всі розуміємо, що на етапі закупівлі гроші там крадуться, бо такий путь Совєтського Союзу. Ці люди отримують це харчування на лікарню, в лікарні це теж крадеться, розкрадається. Це розкрадається на етапі “пищеблока”, як воно називається, це місце, де в лікарні готують їжу.

Тобто в кожній ланці, куди потрапляє їжа, вона всюди розкрадається. Що доходить до полонених?

Навіть жінка, у якої професія – взяти з “пищеблока” цю їжу і видати полоненим, вона все одно знаходить сили взяти у “лоточок”, дома собачку погодувати.

Що доходить до полонених?

Доходить до полонених стільки, що ви можете в один стакан вмістити всю денну порцію. Доходить до полонених –ви можете подивитися фото нині покійного, мого командира батальйону Олега Мудрака, позивний Сухар. Він не витримав тортур, він був обміннений, але помер в Україні, зупинилося серце. Розуміте, що доходить до полонених? Тому я ж кажу, я не можу нормально спати, бо мої хлопці ще там, і вони там вже майже рік.

Вас в полон потрапило четверо, тобто ти зі своїми побратимами. Скільки вас забрали? Ти казав в інтерв’ю, що вас в одній палаті було четверо.

В тій палаті, де я перебував, нас було четверо.

Ти був в лікарні весь цей час? В Донецькій лікарні. Який був догляд за вами, як за пораненими?

Завданням цього догляду було, щоб ми дотягнули до обміну. В моєму випадку, це – на шостий день я почав отримувати антибіотики, це вже я озвучував. Хлопець, який на сусідньому ліжку лежав з пошкодженими легенями, він вже в Києві дізнався, що якби його не обміняли, він пролежав би два тижні і, скоріше за все, помер би. Бо там почалися дуже серйозні проблеми, так, в Києві їх вирішили. А вся проблематика в тому, що я не маю, не можу і не хочу розповідати конкретно про полон. Але є один нюанс. Чому я не можу розповідати? Я просто констатую факт. Женевська конвенція там порушується. І основна, це просто криза цього світу в цілому, цивілізованого світу, що є організація, яка має це контролювати, Червоний Хрест, але є організація, яка не може це перевірити. Тому що їх туди не допускають. Так, так. Є я, який стверджує, що там порушується Женевська конвенція. Червоний Хрест на це не реагує, Червоний Хрест не може потрапити туди. Ну хай тоді враховують мої слова, бо я там був як військовополонений і я стверджую, що там порушується Женевська конвенція. Але вони не можуть це перевірити. Нам треба добиватися того, щоб міжнародні конвенції, щоб міжнародні організації, які мають це робити, найбільші в історії міжнародні організації, вони мають працювати. Вони отримують просто колосальні виплати за свою роботу. Якщо порахувати скільки коштує Червоний Хрест, то це кілька країн можна за цей бюджет годувати і ці країни житимуть щасливо. І ця організація не може потрапити, перевірити стан військовослужбовців, які знаходяться в полоні? Не може дістатися навіть  до місця вибуху теракту в Оленівці? Це серйозно?

Це наступне моє питання. Ці місяці тому ти казав, що ти не розумієш, як це сталося і чому, коли вийшло інтерв’ю з Яніною. А після семи місяців, зараз, ти знаходиш для себе якусь аргументовану відповідь від теракту в Оленівці?

Я не та людина, яка має знаходити цю відповідь.

Для себе. Особисто для себе.

Особисто для себе. Це мій особистий біль, бо я втратив багато друзів в тому теракті. І особисто для мене це той біль, який дає мені працювати. Бо те, що я знаю фактично, те, що я знаю точно, що це жодного разу не Україна зробила, це був вибух – спрямований з тієї сторони. Я не знаю, хто це спланував. Я не знаю навіщо. Мені не потрібно це знати, але моїх друзів там вбило. Якщо в мене буде можливість якось притягнути до відповідальності людей, що це зробили, я це зроблю не вагаючись. Без якихось проблем. Але знову ж таки це той біль, який лише дає мені силу. Я впевнений, що для дуже багатьох теж. Я знаю дівчину, яка втратила там нареченого, чоловіка. І це її тепер особистий біль. Це біль всього її життя.

Це наречена твого товариша, твого друга?

Так. І вона втратила нам свого нареченого. І для неї це особистий біль, який спонукає її ще більше працювати. Уявіть рівень її мотивації – я втратив друзів, а вона втратила нареченого. Тому ми не маємо шукати причини в їх якихось там діях.

Навіщо вони зробили те, навіщо вони зробили інше. А навіщо вони знесли просто за 70% житлового фонду Маріуполя? Навіщо вони випалювали квартали вогнеметними системами, цими ТОСами і “Буратіно”? Вони ж постійно рекламували це, що це дуже класно проти військових. Ну, військові більш захищені, ніж цивільні. А в Маріуполі згорали квартали разом з бабусями, з дідусями, з тими, хто підтримував Україну, з тими, хто симпатизував Росії, просто з усіма. Це не має у нас якось спонукати до якихось певних дій.

Ну, припустимо так, ми вирішимо, що це був якийсь психопат, командир батальйону, який знищував Маріуполь, умовно кажучи. Ну, то що, ми будемо карати тільки його? Ні. Це та проблема, яка існує з самого верху до самого низу. Проблема від їх головнокомандувача до солдата, який заряджає оці ракети, артилерійську установку, яка обстрілює мирне місто.

Дивись, війна закінчиться, а діти, в яких зараз батьки помирають під час цієї війни, вони залишаться. І як ти вважаєш, коли вони підростуть, чи залишиться ця ненависть, зневага до Росії, і як ти бачиш, можливо, це через 10 років, коли підлітки, які зараз по 10 років, коли їм буде 20, коли вони будуть розуміти, що Росія – це… Там же про братські народи взагалі  не йтиметься. Тому що якщо батько і мама загинули на війні з Росією, то це буде вже наш ворог, одвічний. І як ти думаєш, чи залишиться це? І наступне питання, яке взагалі в українського народу подальша історія?

На даний момент у нас з Росією, з Московією, можна називати як завгодно, ми всі розуміємо, що це не питання правильної назви, як кого називати, як називати один народ, інший, але на цю мить у нас найбільша повномасштабна війна взагалі за всю історію з ним. З їх боку, це якщо не враховувати Другу світову, це найбільша повномасштабна війна, і з їх боку. Вони вв’язалися, вони надіялися, що ми здамося за кілька днів, годин, днів, можливо тижнів. В них були там дедлайни, здається, два-чотири тижні.

А сухпаїв вже навіть не було у військових, які вийшли. У них сухпай був на три дні.

“Маленька победоносная победа”, думали вони. На даний момент Україна ще не стикалася з настільки очевидною агресією, весь світ ще не стикався з настільки цинічною агресією. Зараз ми маємо епоху інтернету, все документується. Є безліч просто доказів, що вони творять. Я не думаю, що колись в майбутньому українці будуть сильно стикатися з росіянами. Після нашої перемоги, ну де будуть росіяни? Будуть у Росії? Вони будуть відпочивати в Північній Кореї, вони будуть відпочивати, можливо, в Ірані, вони будуть відпочивати з тими країнами, які пішли проти цивілізації. А що дала ця цивілізація, за яку воює Україна, заради зв’язку з якою воює Україна? Ця цивілізація дала все, що нас оточує. Медицину, техніку, рівень життя, освіту. Взагалі те, що робить життя людей легше, щасливіше, довше, спокійніше. І Росія вибрала інший шлях. Ті країни, які приєдналися до Росії в цій, ну можна так називати світовій війні, бо проти України воює не одна країна. Значить, це війна вже світова, міжнародна така війна. До Росії приєднаються якісь певні країни, які вже там поприєднувались, вже допомагають. Якщо вони не кинуть Росію саму, то ці країни стануть також країнами-ізгоями. Тобто, ну, будуть росіяни їздити по цих країнах. І з тих країн люди будуть їздити в Росію, в Усть-Іжевськ, якийсь.

Скажи мені, що на сьогодні Україні потрібно для перемоги?

Зброя. Все. Зброя. Ну, я кажу це як людина, яка була на Азовсталі.

Щоб захищатися, як я розумію?

Зброя, щоб захистити свою землю. На нас напали. На цей момент противник контролює певну частину нашої території. Ми маємо знищити цього противника. Все по фон Клаузевіцу. Якщо ми не будемо битись, якщо ми не будемо знищувати їхню живу силу, їхні війська, це не призведе до перемоги в будь-якому випадку. Ми маємо боротися. І Україні потрібна зброя. Все, в першу чергу. Це я кажу як “азовець” з Азовсталі, розумієте? У мене там цивільні деякі питають, а що вам не вистачало на Азовсталі? Кажу: мін 120-их. Нам не вистачало 120-х мін, були б міни, було б краще. Ми б довше протрималися, бо більше завдавали б вогневого враження. Такі: “ні, ну мають це на увазі, може там поїсти ви хотіли, чи водички там не вистачало, чи може там з рідними зв’язатися, подзвонити?”. Мін 120-х з комплектами, артилерії, гранатометів, все. Ми оборонялися, допоки в нас були на це ресурси. Все. Констатація факту. Тому хлопці з одним пораненням, з двома, а на цей момент в полоні перебуває хлопець, який після чотирьох поранень повернувся до бою. Три таких хлопці там є. Я не буду називати їх позивні, це зараз ні до чого, вони ще там. Але в цілому ми маємо боротися за цих хлопців, це факт.

Честь і шана таким людям, які мають змогу навіть не тільки повернутися, знаєш, після таких важких поранень, а взагалі продовжити військову справу. Тому що не всі повертаються, не всі йдуть на передову. Але, наприклад, у мене є військовослужбовці, які звідси поїхали й зараз вони йдуть, вони будуть навчати молодих, молоде покоління, вони зараз після протезування, вони повернулися, будуть навчати молодиків, для того, щоб ті пішли воювати далі. І отак вони будуть займатися саме навчанням. Деякі повертаються, але, звичайно, на передову, тому що, як мені сказали так само в інтерв’ю, тому що не хочеться стати “тягарем” для своїх побратимів.

І розкажи про свої подальші плани, що ти збираєшся робити?

Я технар, і все, що я буду робити, буде пов’язано з технікою, тому…

Чи повернешся на фронт?

Я думаю, що я фізично вже, можна сказати так, з такою високою ампутацією, з втратою робочого ока. Я правша, я втратив праве око. Я не можу себе знайти в якійсь польовій роботі. Тобто, умовно кажучи, якась спеціальність щодо… На командно-спостережному пункті з одним робочим оком, не повністю, що я побачу? Ну, умовно кажучи, в секреті буду лежати з біноклем. Таке жартую, що бінокль мені не треба, мені треба “підзорна труба”. Бінокль, то для тих, у кого два ока.

Я знаю, що ти хотів тепловізор сюди поставити, так?

Я спробую. У мене кілька відсотків зору там залишилось. Це київський лікар мене врятував. І я буду намагатися тепловізор поставити. У мене є з чого. Зі знищеного безпілотника.

Ти серйозно зараз? Ти реально зараз?

Я технар. Я свято вірю в те, що людина може повертатися до нормального життя за втяги технології. І знаєте що? Я зараз ходжу з однією ногою і прекрасно себе почуваю у порівнянні з тим, як почувалися  люди 100 років тому. Чому? Технології. І Україна перемагає на полі бою завдяки технологіям. Розумієте? Тобто завдяки тому, що ми отримали, так, ми отримали їх недостатньо, ми отримали їх мало, але ми отримали певні види озброєння, вже сучасного, технологічного, ми змогли повернути якусь частину території. Якщо ми отримаємо більше, ми повернемо собі більше території. На якийсь момент ми повернемо собі всі території, чужих нам не треба, але в моєму випадку це буде означати кінець оцієї бійки. Якщо не полізуть знову, це буде означати кінець їм. Я вірю в таку перемогу, коли ми повернемо собі все. І це можна досягти за допомогою технологій.

А Крим? Повернемо?

Я думаю, що в нас є всі шанси на це. Я не буду будувати планів, я військовий, я звичайний солдат, мені до генералів, до тих людей, які навчені, які мають певну освіту, які працюють в цьому напрямі, мені до них дуже далеко, але я примітивно думаю і згадую, що було в Херсонській області. Коли їм відрізали HIMARS, саме відрізали логістику, настільки відрізали, що для них стало неможливо або небезпечно, або дуже важко підвозити до Херсонe просто їжу і воду. Що їм залишилося? Залишити цю територію. Тобто їх вибили вже, бо в них не було логістики, їх обрізали від логістики.

Крим – це півострів. Ну, так, на цей момент в них є контрольована ними територія, яка використовується для сухопутного коридору. Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, умовно кажучи, якщо ми будемо вогневими засобами контролювати цю територію, вони не зможуть колонами постачати в Крим щось, будь-що. І в них залишиться один оцей Кримський міст, в якого є там певні свої можливості з пропуску вантажів. Тобто для пів- на півострова це стане дуже незручно. Знову ж таки, це все можна досягти за допомогою технології. Я в це вірю, я це роблю, я буду це робити далі.

Тому питання повернення Криму, це не питання віри. Чи віриш ти, чи як ти думаєш, чи ще щось. Не має ставитися питання так. Питання має ставитися, як ти гадаєш, як ми могли б повернути собі контроль над територією Криму. Тобто не треба навіть в питанні якось закладати можливість, чи неможливість цього повернення. Це знову ж таки, вибачте, я одесит буду жартувати, що, знаєте, Чак Норіз не ходить на полювання, бо основа полювання має під собою підґрунтя, що ти можеш зазнати невдачі. Чак Норіз ходить вбивати. Те саме й у нас. Наша армія не намагається там полювати. Наша армія повертає собі територію. Ми повертаємо свої території. Тут питання як. Якщо там десь вийшло, значить там стратегія на той час, для тої місцевості була правильна. Якщо десь не вийшло, значить ми якось або недостатньо прорахували супротивника, або щось сталося. Ми маємо оглядатись назад, як с тим же Кримом. Згадаємо деокуповану Херсонщину. Відрізали логістику, у них проблеми – добре, шикарно, будемо працювати в цьому напрямі. Вони воюють кількістю, вони не можуть воювати технологічністю. В них цієї технологічності немає. Супер! Або вона є недостатньо. Теж супер!

І вчити ми їх цьому не будемо. Ні, хай все залишається в нашій країні. Не дивлячись на те, що ти військовий, ти дуже мужній чоловік. І у всіх чоловіків військових, у більшості, є підтримка. І це особисто, що у тебе є дівчина, вона медик. Чи підтримує зараз дівчина і які подальші плани в особистому житті?

Подальші плани в особистому житті – це побудувати сім’ю після перемоги, можливо до перемоги. Це дійсно особисте, не буду пояснювати багато певних моментів, бо це особисте життя, воно особисте. Деанонімізувати дорогих, близьких для мене людей, також не маю потреби, не маю бажання. Тому сім’я, сім’я взагалі – це найважливіше, що є у людини. І в випадку чоловіка, особисто моя думка, що та сім’я, яку чоловік створює, не та, з якої він вийшов, навіть найважливіше, особисто мені здається, що найважливіше – це та сім’я, яку ми створюємо. І ця сім’я, чоловік її створює, чоловік її розвиває, оце його -він вкладає туди душу, свою душу, і після чого це вже має бути для нього найважливішим. Так само і для мене, так само і для всієї нашої нації. Розумієте, любити землю, на якій ти народився, це важливо, це твоя земля, це такий високий рівень любові до своєї батьківщини. Якщо ти за неї воюєш, якщо ти відвоюєш ці території, які в тебе намагаються забрати, якщо ти воюєш за своїх людей, яких вбиває ворог, це вже інший рівень, розумієте. От тепер це буде наша земля, коли ми її повернемо собі, коли ми відвоюємо її назад. Це інший рівень.

В якій ти школі навчався –  російськомовній чи   українськомовній?

В українськомовній, і це мені пізніше дало певні такі труднощі у навчанні вже в університеті. Університет одеський був російськомовний, і особисто мені було доволі важко якісь наукові терміни, математичні, фізичні використовувати і вивчати вже російську. У мене так мозок наука, у мене українською в голові, і тому це було важко.

Тобто ти не гуманітарій, ти більш математик?

Я не гуманітарій на 100%, я технар на 150%, я технік  на 15% враховуючи механізовану кінцівку. Так, я технар, але так, я з україномовного класу, з української школи, але в цілому, все в цьому, тому що українська мова в Херсонщині в той час використовувала дуже багато російськомовного походження слів, тому, як я вже сказав, я дуже ціную своїх земляків, які в   певний час прийшли до патріотизму. Так, я розумію, що він у нас був завжди, але це вже свідомий вибір, коли людина вирішує не їхати кудись на Росію, а працювати на своїй землі, от в той час в нас цей патріотизм, навіть не дивлячись на те, що багато народу з моєї рідної землі, вони російськомовні, майже повністю російськомовні. Є такі люди, які українську не знають зовсім, але вони ж працюють в країні заради України, і вони називають себе українцями. Тому я пишаюся ними, я їх ціную, я їх патріотизм, я особисто ціную більше, ніж патріотизм тих людей, які нічого іншого не бачили.

Добре, скажи мені, в якій ти саме навчався в школі і який був найулюбленіший предмет?

Береславська загальноосвітня школа перших-третіх ступенів, номер три. Найулюбленіший предмет – це фізика. Це для мене просто, як там: “жизнь тебе для того лана, чтобы ты посвятил ее физике”.

Є якийсь гарний спогад, можливо, зі шкільних років або з дитинства?

Спогад з дитинства пов’язаний з фізикою. Я колись сказав своєму вчителю фізики, що я хочу здавати ЗНО з фізики. Він сказав, що це дуже, з мого боку, було недоречно, що я створив тепер цим проблеми, що фізика – це все таке, а найкраще у світі – бджоли, треба пасікою займатися. І після цього майже цілий рік він мене готував. У нашому класі, можливо, однокласники побачать, вони це згадають, що початок заняття по фізиці, пара або окремо взятий урок, я виходжу до дошки, мене вже не питають. Я просто знаю, що моє місце – це біля дошки, і коли пара закінчується, я виходжу звідти. Це так проходила фізика, але мені це подобалося.

Потім був університет. Він кого готував, який саме університет?

Одеський національний політехнічний університет. Я його не закінчив, я не вивіз вчитися і працювати одночасно. Зараз я буду вирішувати це питання.

Ти хочеш довчитися?

Звісно, я хочу мати нормальну технічну освіту, мені це тепер необхідно в будь-якому випадку. Тепер я, ну, в мене немає інших варіантів, мені потрібно мати освіту, мені потрібно мати знання, щоб працювати далі. Моя мотивація з віком лише збільшується, і я тепер можу конвертувати весь свій досвід, вже конвертувати цей досвід у наступне, те, що я хочу робити. Я не буду розповідати що конкретно, є певні плани, для цього мені дійсно потрібна технічна освіта.

Це твої плани на майбутнє?

Звісно, це плани на майбутнє, це ті плани, які я хочу реалізувати, я буду їх реалізувати, в будь-якому випадку, так, довчитися.

В якій країні?

Це, ну, я не знаю, не суттєво, розумієте? Якщо, наприклад, я зараз хочу щось створювати в Україні, на цей момент, насамперед, я навіть не те, що хочу в Україні створювати, я хочу створювати це заради України. Я хочу, щоб всі мої дії йшли на користь України, на користь народу. Насамперед, заради перемоги у війні. Як я вже сказав, моя мотивація лише зростає з часом, тобто я не те, що не можу забути, а мені з часом важче і важче цим не займатися. Тому займаюся, навіть зараз, поки ми балакаємо, заради якихось певнимх моїх талантів, технічним засобам десь щось відбувається, прямо зараз щось відбувається, поки я там проходжу реабілітацію, протезування.

Це пов’язано з дронами?

Звісно, це завжди пов’язано з дронами, це те, чим я займався ще з дитинства, з 12 років. Я прийшов, я так розумію, ми до цього ще й ділимо, я прийшов, став військовим, прийшов до полку, щоб займатися дронами. Я займався дронами в полку і я буду займатися дронами в будь-якому разі.

Але ти медик. Що першочергове для тебе, дрони чи все ж таки медицина? Як ти це поєднуєш?

Це поєднати дуже легко. Це моя особиста, можна так сказати, релігія військова взагалі. Чому я хотів стати до лав полку “Азов”, чому я хотів стати оператором дронів? Бо для мене першочергово це не забрати життя ворога, а зробити так, щоб якомога більше наших хлопців повернулося додому до своїх сімей. І тепер, як ви бачите, тепер легко поєднати, чому я оператор дронів. Чим більше я полетаю – тим менше хлопцям прийдеться туди лізти самим. Тим більше додому повернуться без поранень, умовно кажучи. Чим краще я буду готуватися як військовий медик, тим… Там вже пряма залежність. Тим більше я зможу допомогти і тим більше шансів, що також хтось повернеться додому. Тому для мене це не суттєва різниця. Тобто це дуже поєднані для мене спеціальності. А так, в цілому, мене спонукав вже на те, щоб стати військовим медиком друг, який на той момент вже пройшов курси медицини. Мені медицина була завжди цікава. У мене в сім’ї багато медиків. Тому для мене це, ну, як наче звична справа. Плюс я з дитинства дуже багато хворів, тому длямене там навчитися ставити уколи не треба було, бо я це вже вмів з дитинства. І, ну, чому б і ні. Це було, в принципі, питання часу. Я, можна сказати, від нудьги зробив собі тренування, ну, пішов на тренування в медицині. І це виявилося доречним, це допомогло і мені, і не тільки мені.

Це круто. В тебе є батьки? Так. Де вони зараз? Батьки зараз в Одесі? Вони знаходяться в Україні. Я знаю, що твої батьки не виїжджали з України. Вони залишаються в Україні. Скажи, чи підтримують батьки те, що ти пішов на фронт, те, що ти на війні.

Звісно, підтримують. Пишаються цим. Ну, як будь-які пересічні батьки, звісно, коли я тільки вирішив стати військовим, ну, звісно, я про це не казав. Про це пробалакалась моя сестра, коли мати не змогла до мене додзвонитись впродовж тижня. Просто був вимкнений телефон. Це ще був 2018-й рік, я тільки проходив курс підготовки. Тобто телефони у нас були лише у вихідні  на кілька годин.

Тобто ти обрав військову справу у 2018-му році, правильно?

Розумієте, не дуже коректно казати, коли я обрав цю справу і так далі. Я відчуваю, що це… Це не ти обираєш цю справу. Просто в будь-який момент часу для кожної людини, не обов’язково це буде хтось, кожен з нас розуміє, що він має робити. Ми це в якийсь певний час починаємо відчувати. Особисто для мене, я зрозумів, що я маю піти в полк “Азов” конкретно у 20 15-му році.

Саме “Азов”. У мене не було навіть іншого думок. Я з дитинства був дуже хворобливий. Я постійно якось там ховався від воєнкоматів, від чогось такого іншого. Тому на момент, коли мені було там вже 20 з чимось років, я побачив відео від друга, який пройшов Майдан, який був прямо спочатку, як був заснований “Азов”. І він мені скидав відео обстрілу Маріуполя у 2015-му році. Він ходив, знімав це на відео і одразу кидав мені у месенджер. Я це просто відкривав, дивився. І що я бачив? Я критично дивився на це. І бачив, що є багато постраждалих  цивільних. І є хлопці військові, українці, “Азов”. Мені до речі, назва “Азов” тоді не подобалася якось. Ну якось воно неспівзвучне, не знаю. Мені якось більше симпатизували назви інших підрозділів. Але я бачив ці дії. І бачив, що хлопці військові допомагають пораненим цивільним, які перебувають у Маріуполі. І я розумію, що ніхто окрім цих хлопців, нікого нема на їх місці, вони на своєму місці, вони допомагають цивільним. Якби цих хлопців не було, жертв на той час було б набагато більше. Вони рятують життя. Я зрозумів, що з цими хлопцями я хочу зв’язати свій шлях. Я розумів всі складнощі. На той момент я жив в Одесі. Одеса це таке велике місто, яке затягує в себе, і ти не хочеш вириватись. Я дуже люблю Одесу. Маю надію, що я можу називатися одеситом, “понаїхавшим”, але трошки одеситом.

Скільки років жив в Одесі?

Приблизно 10.

Я два роки жила в Одесі. Я вже все розумію про Одесу.

Я вважаю себе одеситом. І я вирішив, що зараз треба закінчити якось там справу. У мене на той час була своя майстерня. Я там щось робив. Я вирішив, що треба закінчити свою справу, і піти в полк спробувати. Можливо, послужити кілька років просто. Можливо, просто спробувати. Але я зрозумів, що в мене весь шлях веде саме туди. Потім, вже ближче до 2018 року, вже там моя майстерня почала давати якийсь прибуток, не нульовий, умовно кажучи. Тобто вже можна було працювати більш спокійно. І я вирішив, що треба тепер вже зробити всі документи на себе, тобто, мав відкрити приватного підприємця, все таке інше. Дивлюся, там один з документів був, військовий квиток. І щось мене так кольнуло в серці. Мені на той час тоді було 26 років. І оце в мене в душі якось зріло, що я хочу в “Азов”. У мене було відчуття таке на валізах оці останні три роки. І з моменту, як я вирішив, що треба спробувати, до моменту оцього 2018 року, це була критична точка. І тоді в мене ще було таке цікаве відчуття, воно в мені зростало. Відчуття страху. Дуже серйозного страху такого. Не знаю, як його пояснити, спробую. Це що я боявся, що оцей, наша неконтрольована зона, Донецької Луганської області, так звана тоді зона АТО, що вона не буде тривати вічно. Що вона рано чи пізно прорве. І коли воно прорве, коли почнеться повномасштабне вторгнення, боявся я у 2018, я боявся бути звичайним цивільним, який нічого не знає, нічого не вміє. Я боявся залишитися в цивільному житті. Я хотів піти до тих хлопців, які знають, вміють. Я бачив це, я бачив, вони розбираються у своїй справі, вони навчені. І жодного разу я на їх обличчях не бачив відчуття якогось жалю до самих себе, або що вони жалкують за свій вибір. Це гордість. Гордість за те, хто вони є. І я відчував, що я мрію бути серед них.

В якому році ти потрапив в “Азов”?

У 2018 році. Я просто кидаю все, що в мене було, іду в ва банк. Я розумію, що якщо я не відірву це від себе, я не піду ніколи. Я залишив все і просто поїхав у Київ проходити відбір, проходити всі тестування психологічні, збір документів вже остаточний, поки я проходив всі кола аду в Херсоні, щоб отримати собі приписне свідоцтво, що я маю вищу категорію придатності. Мене намагалися тоді призвати.

Але в “Азов” було дуже важко потрапити. Треба було пройти фізичну підготовку, медичну комісію, треба було пройти психологічну підготовку. Полк “Азов” на той час, зараз це бригада Національної гвардії, це офіційний підрозділ, це частина армії. Тому перед тим, як підписати контракт з полком “Азов” на той час, зараз з бригадою, звісно, ти зобов’язаний пройти всі психічні тестування, психологічні, зібрати всі документи, всі медичні довідки, абсолютно все, щоб стати бійцем Національної Гвардії України. Після того, як ти збираєш все з боку Національної гвардії, ти вже можеш стати військовослужбовцем Нацгвардії, частиною якою є полк “Азов”, зараз бригада “Азов”, після чого ти потрапляєш в підрозділ, фах якого – це готувати рекрутів, проводити відбір, підготовку для того, щоб або людина пройшла вже як повноцінний “азовець”, або не пройшла.

Що я маю на увазі, повноцінний чи не повноцінний “азовець”, щоб мене там хтось не перекрутив. Якщо людина на той час  з якихось певних причин  не проходила якийсь пункт там з підготовки, або не складала якийсь іспит, або фізичну підготовку. Я був одним з таких людей, я не склав фізичну підготовку з першого разу. Для мене це виявилося надскладно. Мені не вистачило одного відтискання від пола до мого мінімального нормативу і два рази зробити прес. Мені цього не вистачило.

І ти не пройшов.

Я не пройшов. Я пройшов упродовж цього місяця.

На фізичну підготовку? На один від підлоги і на два пресу? Тобі дали місяць?

На те, щоб я підвищив свої результати на один від підлоги і на два від пресу. Я не пройшов – не пройшов. Все, все по-чесному. Місяць відпочиваєш? Готуєшся? Готуюсь. Це було реально надскладно для мене, ця фізпідготовка.

Ти пройшов з другого разу?

Я пройшов через місяць, вже пересклав фізичний іспит. З екзаменами в мене проблем не було, зі стройовою, з тактичною – жодних. Але з фізичною підготовкою були нюанси, тому мені дали місяць на умовні тренування. Продовж цього місяця я виконував якісь бойові завдання, але для того, щоб отримати право носити форму полку “Азову”… Вибачте, я зараз не в ній. Щоб отримати право носити форму полку “Азов”, щоб отримати шеврон полку “Азов”, як повноцінний боєць полку, ти маєш скласти всі іспити в певний час, в певний визначений час, і тоді ти отримуєш це право. І з часом я побачив, наскільки це важливо. Абсолютно все, що я за весь час в “Азові” набув, знання, досвід, фізичну підготовку — мені це все знадобилося. Якби в мене не було якоїсь краплини з цього всього, я б за вами не був. Ми мріяли про те, щоб навчитися мати більше досвіду якогось. І тому ми мріяли, якомога швидше отримати шеврон, отримати форму, стати вже своїм серед своїх. І тоді вже починалась нормальна служба, яка була, як виявилося, була ще важчою, ніж у тих, хто не здав. Але цікавіше і корисніше. Знову ж таки, я дуже вдячний своєму загиблому командиру Станіславу Порталі, Герою України посмертно.

Я розумію, що якби я три роки не провів під його командуванням, я б не здобув такої кількості знань, досвіду, військових знань, які допомогли мені вижити фактично і допомагають мені зараз продовжувати бути корисним для армії. Навіть зараз, не дивлячись на те, де я можу знаходитися, де я можу лікуватися. Це унікальний досвід і це все завдяки цій людині.

Останнє запитання. Яка в тебе мрія?

Знаєте, мені дуже сподобався такий нюанс. Американці не дуже розуміють, що таке “Мрія”. Я цього не знав, я тільки зараз це вивчаю. От в цьому випадку я хочу, яка в мене найбільша мрія, відродити “Мрію”, побудувати нову, бо мені шкода цей літачок. Я дуже люблю літачки. Це така мрія. В мене вона не стосується, я від цього нічого не отримую, але це таке мрія. Але це шкідливо для нас мріяти. Ми розуміємо значення слова мріяти, наші глядачі розуміють. В Американців є мета. У них є мета, або плани, або бажання. Я можу, я хочу, я роблю для цього. Я хочу ставити собі мету певну. І, знову ж таки, деокупація Криму.

Ти мрієш про деокупацію Криму?

Я не мрію про деокупацію Криму. Я згадую про те, як би це зробити. І ми маємо це робити. І, знову ж таки, треба брати приклад. От це те, який приклад я хочу взяти з американців, поки я тут. От цю частинку я хочу взяти в своє особисте самовиховання, в свою сім’ю. Мріяти – це добре, це поетично, це гарно. Але я не поет, я військовий, я не маю необхідності мріяти. Я маю необхідність чогось бажати. У мене є бажання, я його буду конвертувати в плани. Я буду думати, як це досягти, цієї мети. Тому повторіть питання. Мрія? Що таке мрія? “Мрія” – це літак. Мрія – це те, про що писала Олеся Українка.

Я думаю, що “Мрію” нам так само відновлять. Бо в нас залишиться наша мрія. Тому що вона наша, як сказав Зеленський. Першочергово ми відновимо нашу “Мрію”. І я дійсно тобі дуже вдячна за те, що ти робиш. І всім хлопцям  і дівчатам, тому що дуже багато дівчат є в нашій армії. Я бажаю міцного здоров’я та сил, щоб ви відчували підтримку. Тому що коли ти борешся і не знаєш за що, я знаю військових, які зараз не можуть після ампутації добитися нічого. Важко все з документами, вони не можуть навіть свої гроші зароблені забрати. І це в Україні зараз важко. І з документами важко. І вони кажуть, а за що боротися, як нам далі?

Я вам бажаю, щоб у вас ніколи не зник патріотизм, щоб нікуди не подівся. Щоб ви відчували цю підтримку, що вас підтримує весь світ цивілізований. Не дивлячись на ті країни, які нас не підтримують, слава Богу, їх дуже-дуже мало. І особисто від себе у мене є прапор. Його підписують українські зірки, які прилітають до Нью-Йорка. І особисто для мене українські зірки – це ви. Для мене немає інших українських зірок. Їх підписують наші українські військовослужбовці, які знаходяться тут на протезуванні. Цей прапор, цей стяг для мене набагато дорожчий, ніж такі підписані зірками. Тому я думаю, що ви хочете підписати мій прапор особисто для мене. Тобто ти можеш забирати собі будь-яке місце, якщо тобі подобається. Ось тут мені десь хлопці з “Азову”, так само, підписували. Ось тут був на протезуванні Олександр Марц, він з “Азову”.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.