НеГерої: три історії ветеранів, яких позбавили нагород

За роки німецько-радянської війни (1941-1945 рр) вищою відзнакою СРСР — Герой Радянського Союзу відзначили 11 тисяч 635 людей, що складає 92% від усіх нагороджених за більш ніж пів столітню історію нагороди. Герой Радянського Союзу нагадував античного героя для радянського суспільства — напівбог, яким захоплювались, якого ставили в приклад, про якого знімали кінохроніку та писали передовиці. Однак не у всіх Героїв було таке райдужне життя — майже сотню з них позбавили високої радянської нагороди. 

Оглядач PRM.UA підготував три історії Героїв Радянського Союзу, які були позбавлені своїх нагород.

Петро Єфимович Кузнєцов

Петро Кузнєцов народився 1917 року на Уралі. До війни встиг отримати лише початкову освіту. До війни, жив в киргизькому місті Ош, звідки й направлений на фронт у 1941 році. Служив розвідником. Був двічі поранений.

Свою першу нагороду — медаль “За відвагу”, Кузнєцов отримав 1942, за те що взяв в полон німецького офіцера. В 1943воював на Сумщині, де здійснив низку диверсій проти німців, а також регулярно брав полонених, за що отримав ордени Червоної Зірки та Вітчизняної Війни.

Брав участь у форсуванні Дніпра та звільненні Києва. Під час боїв в районі Вишгорода його розвідгрупа захопила німецькі міномети, знищивши всю їх обслугу, а потім, розвернула їх в інший бік і відкрила вогонь по німецьких позиціях. Захоплені міномети розвідники доставили в частину. 10 січня 1944 Указом Президії Верховної Ради СРСР за “зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками й проявлені при цьому мужність і героїзм” старшина Петро Кузнєцов був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота зірка” за номером 2452.

У квітні 1944 Кузнєцова присвоїли офіцерське звання молодшого лейтенанта і призначили командиром взводу пішої розвідки, а вже за кілька місяців він дістав друге поранення. На цьому його війна закінчилась. Спершу він лікувався в госпіталі в Сумах, потім знаходився в резерві, пізніше — служив в окупованій, вже СРСР, Польщі.

В 1945 демобілізувався за станом здоров’я і повернувся на батьківщину дружини — на Сумщину. Тут влаштувався начальником охорони на цукровому заводі в Краснопільському районі. А вже в 1947 році директор заводу, яких не воював, сказав Кузнєцову про його нагороди, що “немає чого залізяччя це чіпляти”. Кузнєцов дістав іменний пістолет і тричі вистрелив в директора. Засуджений був до 10 років позбавлення волі. В 1951 додатково, до тюремного терміну, позбавлений всіх нагород.

Звільнений з таборів у 1954 році. Оселився в місцях заслання — Архангельській області. Працював кочегаром. У 1976 повернувся на батьківщину дружини, в Конотоп, де за кілька місяців помер. Все своє життя намагався відновити права на нагороди, але марно.

Микола Григорович Антонов

Микола Антонов народився 1924 в Тулі. До війни навчався в залізничному технікумі в Москві, а потім працював на заводі. У 1942 направлений в Московське військово-інженерне училище. З 1943 року в діючій армії. Командував мінно-підривним взводом. Брав участь в бойових діях в Україні та Польщі. Згодом воював в Німеччині, дійшов до Берліна.

Під час штурму Берліна, відзначився в забезпеченні переправи через канал Тельтов. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками й проявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії молодшому лейтенанту Антонову Миколі Григоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (№ 7844). Нагороду вручав особисто маршал Павло Рибалко.

Після підписання акту про капітуляцію, служив в окупаційних війська в Німеччині. Там заснував з підлеглих злочинне угруповання до якого увійшов інший Герой Радянського Союзу Микола Локтіонов, а також рядові Догадкін, Іштряков, Мельников й Велікжанов. Банда займалась грабунками цивільного населення. Також були окремі епізоди згвалтувань (наприклад в молодшого сержанта Локтіонова). Засуджений до восьми років позбавлення волі, з позбавленням усіх нагород і звання “лейтенант”.

Звільнився за амністією 1953 року. Закінчив Московський інструментальний технікум. Працював у технологічному відділ тресту Міністерства монтажних та спеціальний будівельних робіт. 1967 року відновив права на усі нагороди й звання “лейтенант”, а вже за рік вступив в КПРС. Помер 2007 року в Москві.

Добробабін Іван Єфстафійович

Іван Добробабін народився 1913 року на Харківщині. При народженні мав прізвище “Добробаба”, яку йому змінили під час роботи на будівництві Харківського тракторного заводу. До війни встиг закінчити початкову школу та фабрично-заводське училище. В 1934 перебрався в Киргизстан, де працював фотокореспондентом газети “Радянська Киргизія”. За його словами, брав участь в боях за озеро Халхін-Гол в 1939, однак жодних доказів тому немає.

В армії мобілізований 1941 року. Служив в так званій “панфілівській дивізії”. Брав участь в відомому бою на станції “Дубосєково”, який ліг в основу мій про “28 панфіловців”. Вважався героїчно полеглим в бою, за що й нагороджений званням Героя Радянського Союзу. Насправді, був контужений та потрапив в полон. Перебував в концтаборі під Можайськом, що в Підмосков’ї. Зумів втекти з табору та повернувся в рідне село Перекоп, що на Харківщині. Там за однією версією через погрози, а за іншою добровільно, вступив в німецьку допоміжну поліцію, де доріс до звання начальника відділу. В якості колаборанта брав участь в патрулюванні та охороні залізниці та складів, також відповідав за примусове вивезення людей на роботи в Німеччину. Водночас попереджав односельців про майбутні відправки на роботи.

1943, тікаючи від наступу радянських військ, переїхав до брата на Одещину. Там повторно мобілізований до армії. Тоді ж відновив права на звання Героя Радянського Союзу. Брав участь у боях в Румунії, Угорщині, Австрії. Закінчив війну в австрійському Інсбруку.

Після війни повернувся Героєм в киргизьке селище Кант. Однак вже в 1947 заарештований за підозрою в “зраді Батьківщини”. У 1948 – засуджений до 15 років позбавлення волі з позбавленням прав терміном на п’ять років та конфіскацією майна. За рік, рішення Верховного суду СРСР позбавлений звання Герой Радянського Союзу. У 1955 році, суд знизив термін покарання до семи років, після чого Добробабін вийшов на волю. Жив в Ростовській області, працював фотографом. Наприкінці 1980-тих безрезультатно намагався відновитись у званні Героя, пояснюючи це тим, що хоч і служив в допоміжній поліції, однак участі в воєнних злочинах не брав і кров’ю на фронті спокутував провину. Помер 1996 року.

Замість висновку

Таких історій лише з Героями СРСР близько сотні. А скільки з ветеранами, які не мали Золотої Зірки, мабуть навіть і не порахувати. Наприклад, українець Олексій Берест, який брав участь у підняття “прапору Перемоги” на Рейхстагом, але був нагороджений орденом Червоного Прапора, бо квота на нагородження Героєм українців була вичерпана, відбув вісім років таборів за розтрату.

А скількох ще ветеранів,  з надуманих причин, відправили в табори. Це стосувалось, як високопоставлених генералів та маршалів, так і простих солдатів та молодших офіцерів.

Повернувшись, окрилені перемогою на “коричневою чумою” нацизму, ветеранів чекав розпач — нікому були нецікаві їх подвиги, тепер вони годились лише для трудового рабства “в цілях відновлення країни”.

У 1948 році скасували доплати до зарплат і пенсій за бойові нагороди.Тоді ж радянські каральні органи відправили у заслання багатьох ветеранів з інвалідністю, що жебракували у громадських місцях та псували атмосферу “побудови комунізму”. В народі скалічених ветеранів жорстоко називали “самоварами”. Вони доживали віку в ізольованих спецінтернатах, що були створені в покинутих монастирях.

Тоді ж в СРСР стався великий вибух злочинності. Великою кількості таких бандитських угруповань керували фронтовики. Це були люди неймовірної відваги, які повернувшись додому з щитом, а не на щиті, відчули повний розпач та відчай, зокрема через ставлення до себе від влади.

Весь цей наратив поваги до ветеранів з’явиться лише в 1960-тих, коли до влади прийде Леонід Брежнєв, якому довелось “нюхнути фронтового пороху”, зокрема в Криму. До цього навіть спогади ветеранів не можна було друкувати. Лише через двадцять років з’являться книги про “окопну правду” від фронтовиків, так звана, “лейтенантська проза”.

Ця стаття — це не спосіб очорнити ветеранів Другої світової війни, показати їх кримінальниками та колаборантами, а спроба показати, як дуже непрості людські долі ламались через скотське ставлення держави до своїх Героїв.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.