Припинити стріляти — не припинити війну: як кіно стало важливішим за снаряди в П’ятиденній війні
Одинадцять років тому розпочалась Російсько-грузинська війна, яка ще також отримала назву П’ятиденної. Як і майже будь-який прояв російської агресії, вона почалася з того, що в Кремлі когось оголосили “фашистами”. В 1939 – це були фіни, з 1940 – це були жителі Західної України, балтійські й кавказькі народи, кримські татари. В 1991 – молдовани. В 1993 – грузини. У 2008 – історія про “грузинських фашистів, які влаштовують етнічні чистки” повторилась. Через шість років “фашистами” стали українці.
Звісно можна розповідати й далі про Росію, як “головного борця зі світовим фашизмом”, але сказано про це багато. Цікавішим в контексті П’ятиденної війни є інше — це стала чи не перша війна Росії, яку можна ідентифікувати, як гібридну. Війна, яка не була наче війною. Яка велась паралельно на кількох фронтах: важкою артилерією в Цхінвалі, дипломатичними вивертами в урядових кабінетах, фейковими новинами в інформаційному просторі, і скрізь — тоннами брехні й постправди.
В цьому й полягала особливість війни, небезпекою якою тоді ще не зрозуміли всі. Варто хоча б згадати, як російські десантники в інтерв’ю хвацько вихвалялись тим, що наступна буде Україна. Водночас в Україні народні депутати не змогли дійти згоди, щодо засудження російської агресії в Південній Осетії. Зокрема очільник фракції БЮТ у Верховній Раді Іван Кириленко відкрито виступив на підтримку російської агресії, зазначивши, що війну на Кавказі розпочала Грузія.
Війна закінчилась за п’ять днів. Південна Осетія, а з нею за компанію й Абхазія стали “частково визнаними республіками”. Окрім Російської Федерації, їх визнали Нікарагуа, Венесуела, Науру. Південну Осетію ще визнало Тувалу, а Абхазію — Сирія. На цьому “міжнародне визнання” завершилось, акількість населення та соціально-економічний рівень територій почав падати.
І ось тут, коли вже вогонь припинився, почалась війна інформаційна. Найбільш яскравим і наочним прикладом цих війн стало, як би це не дивно — кіно.
Перший постріл звісно був за РФ. “Олімпус інферно” – кінострічка про російську журналістку й американського ентомолога, які знімають документалку про метеликів в Південній Осетії, а в результаті знімають “грузинські злочини”.
На противагу російській стрічці, Грузія в співпраці з США знімає стрічку “П’ять днів в серпні”, яка розповідає про конфлікт очима західних журналістів, які випадково потрапляють в епіцентр бойових дій. Фільм звісно ж не демонстрували в Росії, хоча в прокат кіно вийшло в багатьох країнах світу.
Сказати, що будь-який з цих фільмів має якусь художню цінність не можна. Обидва вони досить посередні. Але це дуже гарний зріз того, як в гібридній війні обстріли важкої артилерії насправді є лише прелюдією до головного етапу війни — інформаційно-психологічного. Війни на за уми. Не важливо скількох ти вб’єш і скільки території загарбаєш — у війні нових реалій важливо скількох людей ти переконаєш в тому, що твої злочини насправді благо.
Якщо у 2008 році українські можновладці не задумувались про те, на скільки небезпечною для територіальної цілісності та конституційного ладу України є Росія. То зараз варто замислитись — наскільки важливим є у цій війні є “битва за уми”. Кожний, хто хоче перемогти Росію у війні повинен обов’язкового сходити на українське кіно.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.