Про процедуру надання Томосу, Софію Київську та переходи до Православної церкви України – Епіфаній у ексклюзивному інтерв’ю “Прямому”

Практично в кожній області є вже ті громади, які вирішили остаточно перейти до єдиної православної церкви.

Про це в ексклюзивному інтерв’ю “Прямому” повідомив митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

– Я вас вітаю, ваше блаженство, з утворенням єдиної церкви і з вашим обранням. Від моменту вашого обрання минуло вже пару тижнів. І дуже багато змін відбулося. І я так думаю, що і у вашому житті. У вас додалося багато відповідальностей. До вас навіть звертатися тепер потрібно інакше: не “ваше преосвященство”, як раніше, а “ваше блаженство”. Якщо звертатися офіційно, звісно… Чи ви звикли вже до цих змін? І які з них для вас найскладніші?

Ми живемо справді в такий важливий історичний час. Ми провели 15 грудня цей історичний Об’єднавчий собор в стінах Святої Софії Київської, де мене було обрано як предстоятеля вже об’єднаної єдиної помісної православної церкви. Минуло дуже мало часу. Минуло тільки 10 днів з часу мого обрання. Але протягом цього часу я відчув весь тягар, який покладений на мої плечі – тягар відповідальності перед українським народом.

Цей хрест є важким, але водночас його мені легко нести, бо я відчуваю підтримку своїх співбратів-архієреїв, відчуваю підтримку духовенства, відчуваю по-особливому підтримку і молитву українського народу. Цей хрест важкий, але ми будемо спільно його нести на благо служіння Богові і нашому українському народові.
Тому відповідальностей багато, але зараз ми починаємо формувати відповідні керівні органи, які будуть вже остаточно затверджені після того, як ми отримаємо той довгоочікуваний історичний торжественний документ, який носить назву Томос. З того часу ми вже повністю будемо незалежною автокефальною помісною православною церквою.

– Залишається дуже небагато днів до того моменту, коли ви поїдете на Фанар і 6 січня будете співслужити Вселенському патріарху Варфоломію. Це буде свято богоявлення. Тут в Україні ми його називаємо Водохреща. А 6 січня ми також святкуємо Святий вечір перед Різдвом Христовим. Чи можете ви розкрити деталі, коли саме ви отримаєте Томос, коли саме ви привезете його в Україну? Це буде вдень, ввечері, можливо, наступного дня, вже на Різдво?

Взагалі процедура надання Томосу розпочнеться 5 січня. Там вперше ми разом – я як предстоятель незалежної Української помісної православної церкви і Вселенський патріарх Варфоломій – подякуємо Богові найперше молебнем в храмі Святого Юрія Переможця на Фанарі. І потім буде офіційне підписання Томосу Вселенським патріархом на Фанарі 5 січня. А вже 6 січня відбудеться урочисте богослужіння вперше двох предстоятелів: Вселенського патріарха Варфоломія як першого серед рівних патріарха, а також предстоятеля української вже незалежної помісної православної церкви. Після урочистого богослужіння, після божественної літургії буде вручено Томос про автокефалію Української православної церкви.

– І коли очікується, що цей Томос приїде в Україну?

Того ж дня ввечері ми вже будемо в Україні. І 7-го будемо урочисто святкувати Різдво Христове. Це такий певний подарунок для України – отримання Томосу про незалежність своєї вже, нашої Української православної церкви.

– Чи ви якось по-особливому готуєтесь до поїздки на Фанар? Можливо, готується якийсь спеціальний одяг? Можливо, ви готуєте якусь промову? Може, ще щось? Які приготування відбуваються перед цією поїздкою?

Зараз ми формуємо офіційну делегацію з архієреїв, духовенства, дияконів, які будуть брати участь у всіх офіційних заходах, які будуть проходити 5-6 січня на Фанарі. Звичайно, там будуть вітальні слова, промови і так далі. До цього потрібно готуватися. Але якийсь спеціальний одяг – це не має особливо значення. Тобто ми, християни, повинні бути в душі християнами, а не зовні за одягом, щоб пізнавали нас, що ми є такими.

Тобто зовнішній вигляд, я вважаю, не має такого особливого значення. А має значення суть справи, тобто сам акт проголошення незалежної Української помісної православної церкви. А вся зовнішня атрибутика – це на другому місці. Бо ми повинні розуміти сутність взагалі справи, яка відбувається. Тобто ми стаємо незалежною Українською помісною православною церквою. І саме цей акт відбувається в день такого величного свята для українців, як Різдва Христового.

– Повернімося до історичного Об’єднавчого собору, який відбувся 15 грудня у Софії Київській. Там вас особливо підтримував патріарх Філарет. І, власне, при ньому ви зробили таку, можна сказати, карколомну церковну кар’єру. Адже буквально від того моменту, коли ви постриглися у ченці, до того часу, коли ви очолили один із найдавніших монастирів України, Видубицький, минуло буквально півроку. Потім ви стали намісником патріаршим. Чим ви взяли Філарета, і чи будете ви в подальшому радитись з ним в управлінні помісною церквою?

Цей крок, який я прийняв щодо прийняття чернецтва – це також було зроблено з благословення святійшого патріарха Філарета. Одного разу я мав зустріч напередодні зі святійшим патріархом, і сказав про те, що я маю таке бажання прийняти чернечий постриг. Після того святійший декілька разів запитував: коли ви вже приймете цей відповідальний крок, приймете чернечий постриг? І після того, як я прийняв черничий постриг, святійший патріарх мене призначив на початку своїм особистим секретарем, потім намісником Видубицького монастиря.

Але я ніколи не прагну якихось посад. Я завжди покладався на волю Божу. І навіть після того, як мене вже було обрано у 2013 році архієрейським собором на посаду патріаршого намісника, всі говорили про те, що потрібно там працювати в медіа-просторі для того, щоб вас всі знали, і так далі. Але я завжди говорив про те, що я покладаю все на волю Божу. Якщо Господь сподобить, то цей хрест, який буде покладений на мене, він буде легким. Бо якщо Господь благословляє, допомагає і сприяє, то все, що відбувається, відбувається на благо. А якщо людина намагається тільки думати про якісь посади, про якусь кар’єру, то це не по-християнськи. Ми повинні завжди надіятись і покладати все своє життя на волю Божу, як хоче цього Господь.

І тому у нас вже зі святійшим патріархом Філаретом така тісна співпраця триває більше 10 років. Для мене святійший патріарх Філарет є тією духовною глибою, патріотом, який надихає, духовною особою, яка вміє порадити. Це людина, яка більше ніж півстоліття очолює Київську кафедру. Тобто великий досвід в його святості для того, щоб наставляти нас, молодих архієреїв.

Звичайно, що і в подальшому ми будемо опиратися на цю мудрість, велику мудрість святійшого патріарха Філарета. Бо ми молоді, у нас є своє бачення, але у нас немає ще такого твердого досвіду керування. І тому святійший патріарх і в подальшому буде духовним наставником і мене як предстоятеля, і архієреїв, які були поставлені ним до цього часу.

Бо ми зараз говоримо про єдину помісну православну церкву. Але ми продовжуємо тільки будівництво цієї церкви, яка вже збудована протягом 25 років. Тобто ми не починаємо сьогодні з нуля після отримання Томосу, а ми маємо потужну базу, на якій ми повинні і далі працювати, розбудовувати і вже утверджувати єдину помісну православну церкву.

– Філарет залишився почесним патріархом у церкві, а також залишився служити у Володимирському соборі і жити в патріаршій резиденції. Власне, кафедральним собором тепер став Михайлівський Золотоверхий собор. Які зміни очікуються тут, в Михайлівському соборі? І була інформація про те, що по великих святах, можливо, ви служитимете у Святій Софії. Чи є вже згода влади на це?

Звичайно, що святійший патріарх Філарет і в подальшому буде допомагати у керівництві церквою. Ми не повинні обмежувати святійшого патріарха Філарета певними посадами. Це той духовний лідер української нації, який був, є і буде таким духовним наставником як єдиної української помісної православної церкви, так і загалом нашого українського народу. Тому святійший патріарх і в подальшому буде звершувати свої богослужіння у Володимирському кафедральному соборі, також його резиденцією буде приміщення на вулиці Пушкінській. А моїм кафедральним собором буде Свято-Михайлівський Золотоверхий собор.

Тут ніяких змін особливих не буде відбуватися, бо до цього часу я обіймав майже 10 років посаду ректора Київської православної богословської академії і служив в Академічному храмі святого апостола Іоана Богослова. А зараз цей храм буде кафедральним храмом у мене як предстоятеля Української православної церкви.

– А щодо Софії Київської? Чи є вже згода влади на те, щоб там відбувалися богослужіння?

Поки що особливої згоди немає, але ми віримо в те, що цей історичний кафедральний собор київських митрополитів буде слугувати в майбутньому також таким офіційним кафедральним собором для предстоятеля вже єдиної помісної православної церкви. Це історична правда. Ми повинні цю святиню використовувати для молитви. Вона побудована була як храм, для того щоб в храмі возносились молитви. І ми, напевно, по великих церковних святах, по великих історичних святах українського народу будемо звершувати богослужіння саме в цьому історичному кафедральному соборі київських митрополитів.

– Ще трохи про Собор. Говорили про те, що він був на межі зриву, і справді поступала інформація. Після Собору владика Луцький Михаїл говорив, що зняв свою кандидатуру під тиском. Це все говорить про те, що ви маєте таку велику внутрішню опозицію у церкві. І це не тільки ті ієрархи, які підтримують владику Луцького, але також є ще група УАПЦ. Вочевидь, вона тримається трошки окремо. Також є ті ієрархи, які переходять із Московського патріархату. Тобто є різні, так би мовити, говорячи політичною лексикою, групи впливу. Як ви будете керувати всіма цими різними групами і приводити їх до єдності?

Напередодні Собору були певні дискусії. Але, як вам відомо, 13 грудня на архієрейському соборі Київського патріархату мене було висунуто як єдиного кандидата від Київського патріархату на Об’єднавчий собор, який обирав вже предстоятеля помісної православної церкви. Я кажу, що Бог бачить, я не докладав жодних зусиль задля того, щоб якимось чином отримати цю посаду.

Демократія передбачає дискусію. Тобто відбувалися дискусії, обговорення. Дискутували на рахунок того, яка буде процедура обрання нового предстоятеля. Дехто відстоював позицію, що ця процедура повинна бути відкритою. Багато говорили про те, що ця процедура повинна бути закритою, щоб було все справедливо. І на Соборі було прийнято рішення, що процедура буде закритою, перший тур буде рейтинговим, закритим рейтинговим туром.

Тобто всі архієреї, які були присутні на соборі, а це 60 ієрархів, кожен з них в першому турі міг стати кандидатом на обрання предстоятелем із 60 ієрархів. Участь в голосуванні, в першому турі брали всі учасники Собору. Було 200 учасників Собору – це архієреї, духовенство і миряни. І в першому турі закритого рейтингового голосування за мене було віддано більше 40% голосів. Тобто жодного тиску, жодного примусу. Кожен із учасників мав право вільно вибрати того, кого б він хотів бачити предстоятелем цієї майбутньої незалежної помісної православної церкви.

І в другому турі з 60 кандидатів… не кандидатів, а тих, які брали участь в Об’єднавчому соборі, троє вийшли в другий тур. Це моя кандидатура, яка набрала більше 40%. Друге місце посів митрополит Вінницький Симеон. І третє місце посів митрополит Волинський Михаїл, який забажав зняти свою кандидатуру. А після нього ще декілька ієрархів, які по кількості голосів відповідну мали підтримку учасників Собору, також відмовились брати участь як кандидати. І тільки ієрарх від Автокефальної православної церкви – це владика Володимир Черпак – був третім кандидатом серед тих, які мали можливість бути обраними предстоятелем вже єдиної церкви. І в другому турі голосування 56% голосів було віддано за мою кандидатуру. Відповідно, мене було проголошено як предстоятеля вже цієї новоствореної православної церкви.

Звичайно, що в майбутньому ми повинні спільно працювати для розбудови єдиної помісної православної церкви. Все, що було до виборів – це було до виборів. Ми повинні забути. Були дискусії, можливо, були певні непорозуміння, але це нічого не означає. Це пройшло, ми об’єдналися, ми стали єдиними, ми стали єдиним цілим. І в майбутньому ми повинні всі разом архієреї працювати на розбудову вже нашої єдиної помісної православної церкви.

У нас немає поділу. До цього часу був поділ: Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква, ієрархи Московського патріархату. А зараз ми перегорнули цю сторінку. Бо якщо ми не перегорнемо цю сторінку і будемо десь там в душі згадувати те, що відбувалося до цього часу, ми не будемо єдиними, ми не будемо мати успіху.

Тому я всіх закликаю – і архієреїв, і духовенство, і мирян – спільно трудитися для того, щоб ми мали сильну Українську православну церкву. Якщо ми станемо такими, то, відповідно, всі ті, які зараз ще сумніваються з боку Московського патріархату, вони приглядаються… Їм сіють сумніви про те, що ви не йдіть до цієї структури, ви не йдіть до цієї церкви, бо вона не буде мати успіху. Але я вірю в те, що любов поєднає нас. Бо ненависть, ворожнеча – вони роз’єднують. Це гріх. Гріх має властивість роз’єднувати, а любов має властивість об’єднуватися. Якщо ми будемо такими, справжніми християнами, і серед нас пануватиме любов, то в майбутньому ми об’єднаємося і станемо єдиним цілим.

– Ви стали митрополитом Київським, а не патріархом, як на початку багато хто очікував. І звучали голоси тих, хто був розчарованим. Зокрема це стосується варіння мира, яке залишилося у Константинополі, і відтепер воно не буде варитися тут, й інші речі. Також є зміни, які стосуються свого роду децентралізації, тобто чергування, така ротація тих, хто в синоді присутній, і таким чином зменшується вплив предстоятеля єдиної церкви певним чином. Ось ці такі права автокефалії, яку Україна отримала, чи ви вважаєте, що вони справді дещо звужені, чи це перехідний етап, і згодом, можливо, вони будуть розширені?

Ми отримуємо автокефальний статус. Ми будемо рівною церквою з усіма іншими помісними православними церквами. Якщо, наприклад, ми заглянемо в томоси, які видавалися попереднім п’ятьом автокефальним православним церквам, то ми не обмежені жодними правами. Тобто те, що ми будемо отримувати миро від Вселенського патріарха – це пункт був прописаний в інших автокефальних помісних православних церквах, які отримували Томос від Вселенського патріарха.

Що тут головне? Ми стаємо незалежною автокефальною помісною православною церквою. Ми отримуємо місце в диптиху – почесне, останнє п’ятнадцяте місце серед інших православних церков. Тобто ім’я предстоятеля цієї вже незалежної автокефальної православної церкви будуть поминати інші предстоятелі православних церков. І говорити про те, що ми будемо ущемлені в правах, наприклад, від інших церков – це неправда. Ми будемо рівні з усіма помісними православними церквами і володіти такою ж незалежністю, якою володіють Грецька, Румунська, Кіпрська й інші помісні православні церкви. Тобто тут немає якогось певного обмеження.

Звичайно, що на першому етапі становлення нашої незалежної церкви ми будемо мати митрополичий статус. Це теж як певна умова, через яку пройшли всі інші помісні православні церкви. Майже жодна із помісних церков одразу не отримували патріаршого статусу. Цей статус зараз, можливо, не на часі. Але з часом, коли ми станемо великою, сильною, єдиною церквою в Україні, то це буде питанням часу.
Але зараз ми повинні пройти цей етап становлення, визнання нашого автокефального статусу іншими помісними православними церквами. І з часом Господь сподобить, що ми як єдина помісна православна церква отримаємо і підвищення в статусі.

– Це визнання вже потрохи приходить. Тобто ваше ім’я вже поминали у диптиху. Ми бачили, відео поширювали в інтернеті. Також знаємо, що вас вітали зі Сполучених Штатів Америки – держсекретар Майк Помпео. Ви також зустрічалися з послом США. Це визнання – як ви його сприймаєте?

Це, найперше, духовна підтримка. Той шлях, який ми обрали, ми його торуємо, але ми маємо і певні успіхи. Тобто все, що відбувається, воно має певне логічне продовження. У Вселенському патріархаті вже одразу після обрання нового предстоятеля його ім’я поминалося серед диптиху інших помісних православних церков. Тобто це свідчить про те, що Собор, який відбувся у Києві 15 грудня, – це канонічно проведений Собор, і його визнає Вселенський патріарх. І після цього я вірю в те, що з часом й інші помісні православні церкви приєднаються і будуть визнавати нашу автокефалію.

Також це є певною і підтримкою з боку тих демократичних сил, які прагнуть, щоб в Україні була свобода віросповідання. Бо, спілкуючись навіть чи з держсекретарем, чи з послом Америки, вони бажають, щоб в Україні все проходило мирно, добровільно, щоб народ мав право вибору. Тобто, щоб не було утисків, щоб не було протистоянь, щоб не було кровопролиття. І ми ж стоїмо на тих самих засадах – що все повинно проходити мирно.

Нам не потрібні протистояння, нам не потрібне кровопролиття. Бо ці провокації пишуться там, у Москві, задля того, щоб тут, в Україні, розбурхати ситуацію і довести всьому світу, що все, що відбувається в Україні, тобто ці такі добрі процеси, не будуть мати успіху.

– Ви говорите про те, що з часом ви також будете визнані і церква українська буде визнана іншими предстоятелями православних церков. Коли, на вашу думку, це станеться?

Спочатку нам треба завершити весь цей процес, отримати Томос. Тут важливе перше співслужіння зі Вселенським патріархом Варфоломієм – як першим серед рівних. Вселенським патріархом, який має право видати нам Томос про визнання автокефального статусу. І вже після того, які ми спільно звершимо богослужіння, на Фанарі буде вручений Томос, ми будемо звертатися вже до інших патріархів, предстоятелів помісних православних церков і відповідно налагоджувати стосунки та звершувати мирні візити для того, щоб нас уже визнавали як незалежну українську церкву.

– Потрошки починаються переходи із Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України. Але поки що цих переходів не так багато, як очікувалося на початку. Бо очікувався просто такий вал… Коли, як ви вважаєте, їх стане набагато більше?

Зараз ми отримуємо тільки певні перші сигнали. Ми чуємо, що практично в кожній області є вже ті громади, які вирішили остаточно перейти до єдиної православної церкви. Але таких є дуже багато. І всі очікують завершення цього процесу – надання автокефалії православній церкві. І багато з тих навіть архієреїв і духовенства Московського патріархату, які прагнуть перейти, вони під тиском Москви мають певні сумніви. Бо там всім говорять про те, що ви не повинні йти до цієї новоствореної церкви, бо Томос, можливо, не дадуть, і вони не завершать цей процес.

Але я вірю в те, що після отримання Томосу поступово без примусу і добровільно кожна громада має право самовизначитися. Нам не потрібні якісь там часові рамки. Багато запитують: а коли, а чому, а давайте якомога швидше, щоб це відбулося протягом місяця, двох, трьох, щоб більше парафій перейшло… Але ми стоїмо на таких позиціях, що не потрібно пришвидшувати цей процес. Громади повинні добровільно і свідомо вибрати цю церкву. А ми повинні засвідчити, що ми готові їх прийняти з любов’ю як братів і поважати, разом продовжуючи розбудову єдиної помісної церкви.

– Чи ви якось готуєтесь захищати ті парафії і тих ієрархів, які переходять до Православної церкви України? Адже знаємо, що в Московському патріархаті щодо них там різні санкції застосовують, особливо щодо ієрархів. Чи ви готуєтесь якимось чином захищати їх від такої помсти?

Ми можемо захистити їх тільки з канонічної точки зору. Якщо взяти інші аспекти, то це повинна забезпечити українська держава. Було прийнято відповідний закон 5309 про те, що якщо церква має керівний центр в країні-агресора, то відповідно вона повинна носити назву того релігійного керівного центру. Це мається на увазі, що Українська православна церква, яка була і є частиною Московського патріархату в Україні, повинна носити назву Російської православної церкви. Тобто не ховатися за вивіскою. Кожен православний України повинен розуміти, до якого храму він ходить.

Тому зараз, як ми бачимо, Верховна Рада виробляє законодавчі важелі, щоб все проходило мирно. Тобто прийнятий вже відповідний законопроект. Я думаю, що буде прийнятий й інший законопроект, який розтлумачить механізм переходів цих парафій. Бо я зараз є певна законодавча база, але вона не повністю пояснює і регулює, яким чином громада може змінити свій релігійний центр.

Тому все, що залежить від держави, держава повинна зробити задля того, щоб ці процеси в майбутньому були мирними, щоб не було протистоянь. А все, що від нас залежить як від церкви, з канонічної точки зору, якщо будуть певні покарання чи санкції з боку Москви до тих ієрархів, які прийдуть до єдиної православної церкви, то це не має ніякого значення. Ми є канонічною визнаною автокефальною православною церквою.

І ми бачили, що навіть по відношенню до тих двох архієреїв, які прийшли на Об’єднавчий собор, Москва одразу ж наклала покарання. Їх заборонили у священнослужінні, але одразу після цього вони взагалі навіть не відчули цього покарання. Чому? Бо вони напередодні звернулися з відповідними проханнями до Вселенського патріарха, і Вселенський патріарх прийняв їх до своєї юрисдикції, і вони є канонічними і визнаними архієреями православної церкви. Тому не повинно бути жодних побоювань, що Москва якимось чином канонічно буде карати тих ієрархів, які будуть мати бажання прийти до нашої української помісної церкви.

– Московський патріархат уже заявив  про незгоду із цим законом і збирається подаватися до Конституційного суду. Чи ви вважаєте, що держава має застосувати примус і примусово перейменувати “Українську православну церкву Московського патріархату” в “Російську православну церкву в Україні”? І якщо таке перейменування відбудеться, як ви вважаєте, чи це вплине на ставлення громадян, усвідомлення того, що це Російська православна церква? Чи це вплине на ставлення громадян і на переходи парафій до Православної церкви України?

Держава має право на те, щоб відстоювати свою безпеку. А це стосується найперше духовної безпеки української держави. І тому відповідний законопроект, який був прийнятий Верховною Радою, він є справедливим по відношенню до громадян України. Кожен громадянин має право знати, до якого храму він належить, до якої громади він належить: чи до справжньої Української помісної православної церкви, чи до церкви, яка тільки зовні іменує себе Українською православною церквою.

І є багато людей, які практично не розуміють різниці. Я стикався багато з такими речами. Люди приходять і кажуть: “Ми були в українській церкві”. А я кажу: “А яка вивіска?” “Українська православна церква, Київська митрополія”. Я кажу: “Це ж не Українська православна церква, а це практично Російська православна церква”. І тому кожен громадянин України, православний, повинен розуміти, до якого храму він належить. І тому вони повинні визначитися.

Наприклад, візьмемо громаду. Якщо постане питання на загальних зборах громади, до якої церкви вони хочуть належати, то чітко буде зрозуміло: є незалежна Українська православна церква визнана, а є Російська православна церква. І народ повинен визначитися. Якщо більшість буде за те, щоб належати до цієї єдиної православної церкви, ми готові їх прийняти. Якщо більшість буде за те, щоб залишитися в Російській православній церкві, ніхто до них не буде застосовувати примусу.

І навіть в цьому законопроекті говориться про що? Що ті, які залишаться в РПЦ, щодо них не буде жодних санкцій, жодних принижень чи якихось прав, відмінних від тих, які будуть в українській церкві. Тільки, звичайно, там чітко прописано про те, що священнослужителі цієї Російської православної церкви не мають права бути присутніми в Збройних силах України та інших військових формувань. А всі права, якими володітиме і володіє вже незалежна Українська православна церква, ті, які будуть бажати залишитися в Російській православній церкві, вони і будуть далі продовжувати там своє служіння.

– А як ви в подальшому плануєте вибудовувати стосунки з Московським патріархатом? Я маю на увазі, з Українською православною церквою Московського патріархату, навіть якщо це буде Російська православна церква в Україні. Як ви плануєте вибудовувати стосунки з ними? Чи це буде якесь спілкування з ними, чи ні?

Ми завжди були відкриті до спілкування. Але з їхнього боку практично немає бажання до цього спілкування. Ще в 2008 році ми намагалися створити комісії, почати процес об’єднання, але з боку Москви було в корені обрізано. Вони розуміли, що українці можуть знайти між собою взаємопорозуміння, можуть об’єднатися. І тому видно, що ієрархи Московського патріархату в Україні взагалі не бажають вести будь-який діалог.

Ми відкриті, ми готові сідати за стіл переговорів, знаходити спільну мову. Але це з нашого боку тільки бажання. З їхнього боку ми не бачимо бажання. Ми тільки пересікаємося з ними на урочистих заходах, державних урочистих заходах, вітаємося – і на цьому всі наші стосунки закінчуються.

– Як ви прогнозуєте, в майбутньому цей діалог може бути налагоджений?

Цей діалог буде налагоджений тільки з тими, які прагнуть до єднання. Бо якщо ієрарх не прагне до єднання, він бачить себе тільки в складі Російської православної церкви, то ми ніколи з ним не знайдемо спільної мови. Ми будемо шукати діалог з тими, які є українцями, які прагнуть єднання і які хочуть мати єдину помісну православну церкву. І серед них багато таких, і ми з ними будемо налагоджувати стосунки – це з архієреями, духовенством, парафіями. І будемо залучати їх до єднання і творення нашої спільної майбутньої церковної історії.

– Але наразі Москва продовжує протистояння. Зокрема, недавно ви стали жертвою пранкерів. Яких тепер ви заходів безпеки вживаєте проти такого? І взагалі, чи ви прогнозуєте якось подальші дії Москви, московської церкви щодо Української православної церкви, чи вживаєте якихось застережних заходів?

Як бачите, Москва не може змиритися з тим, що відбувся акт об’єднання православних українців в єдину помісну православну церкву. Ми очікуємо, що будуть провокації. Але навіть що стосується пранкерів – я монах, я звик людям довіряти. Тобто, якщо цієї довіри не буде… Але, на жаль, ми бачимо, що Москва не може змиритися, вона не змириться ніколи з тим, що Україна духовно відходить від них, що Україна стає незалежною духовно. Ми маємо свою незалежну українську державу, в якій повинна бути незалежна Українська православна церква.

Це гасло було ще проголошено в далеких 90-х роках, після Акту проголошення незалежності української держави. Святійший патріарх Філарет, тоді ще будучи митрополитом Київським, виступав і став на шлях творення незалежної автокефальної православної церкви. І весь цей період часу Москва настільки жорстко боролася, але сьогодні ми маємо можливість того, що ми завершимо цей процес і, з канонічної точки зору, ми будемо автокефальною незалежною помісною православною церквою, не дивлячись на тих, які намагаються цьому протистояти.

Але правда на нашому боці. Ми, українці – незалежний народ. Ми хочемо мати свою Українську православну церкву. Ми хочемо молитися своєю рідною зрозумілою українською мовою. Чому ви нам забороняєте? Чому ми маємо спілкуватися з іншими співбратами у Христі тільки через посередництво Москви? Невже ж тільки там благодать, і через Москву діє благодать? А ми бачимо навпаки – що це політика, від якої ми відмежувалися. І ми хочемо бути незалежними, ми хочемо бути рівними з іншими православними народами.

– Що стосується стосунків з іншими конфесіями. Глава Української греко-католицької церкви Святослав виступив до вас, як назвали, з історичною пропозицією про співпрацю. На вашу думку, в чому може полягати така співпраця? Адже все одно це різні гілки християнства. Чи ця співпраця може бути, зокрема, в питанні, можливо, найбільш очікуваному українцями – в питанні реформи календаря?

Так, ми мали зустріч, теплу зустріч з блаженнішим верховним архієпископом Святославом і погодили, щоб в майбутньому, як і до цього часу, ми співпрацювали. Бо ми бачимо одне і те ж майбутнє. Ми працюємо для розбудови нашої української держави. І православна церква, і греко-католицька церква завжди були на засадах української держави. І в подальшому ми обговорили ті питання, які ми можемо спільно у добрій співпраці продовжувати на благо розбудови нашої української держави. І ми накреслили певний шлях майбутньої нашої співпраці.

Тобто в подальшому ми будемо шукати ті точки дотику, які будуть нас об’єднувати. Це і в сфері духовної освіти, це в інших сферах нашого буття. Будуть створені відповідні комісії з боку нашої православної церкви, з боку греко-католицької церкви, і ми спільно виробимо дорожню карту нашої подальшої співпраці.

– А все-таки, що стосується календаря. Вас неодноразово питали щодо цього. Ви говорили, що поки що це не на часі. Але бачимо, що багато українців самі переходять на новий стиль і самі починають святкувати. Ось недавно було Різдво за новим стилем. І навіть моя 92-річна бабуся, яка родом з Буковини, вона вирішила, що буде святкувати за новим стилем. Тобто багато українців уже готові до цього переходу. Чи буде готова церква до цього?

На жаль, це питання зараз трохи болюче. Бо не всі українці розуміють до кінця календарну реформу. Ми віримо в те, що в майбутньому… але це питання часу, коли українці в більшості будуть бажати святкувати Різдво Христове за новим стилем, то церква відповідно відгукнеться на цей запит українського суспільства. Але ми повинні розуміти, що зараз, розпочинаючи будівництво єдиної помісної православної церкви, ми повинні уникати тих питань, які розділяють. Календарне питання зараз теж певною мірою може розділити українську церкву.

Бо якщо ми візьмемо на прикладі інших помісних православних церков, які зараз живуть за новим стилем, навіть Елладську православну церкву, то під час переходу на новий календар відбувся певний розкол, який діє до цього часу. Є ті, які не визнали календарної реформи і до цього часу перебувають та живуть за церковним старим стилем. Тому ми повинні проводити реформи мудро, тверезо, виважено, переконуючи довести українському народу, чому саме потрібно робити так.

– Що стосується реформ, ви говорили, що плануєте більше залучати молодь до церкви. В чому це конкретно полягатиме? І загалом, які реформи, ви вважаєте, на часі?

Говорити про церковні реформи трішки складно одноосібно. Бо предстоятель є главою церкви, але будуть сформовані відповідні керівні органи – це священний синод, архієрейський собор, помісний собор. І будуть лунати певні пропозиції і будуть створені відповідні комісії, які будуть працювати над цими питаннями. Одноосібно предстоятель не може робити якихось таких різких реформ.

Але ми повинні ставати ближчими до людей, ми повинні залучати молодь до церкви. Ми не повинні ставити певних перепон для молоді, яка прагне прийти до церкви. Але те старше покоління, на жаль, певною мірою інколи стає певною перепоною. Бо в них є одне бачення, у молодих людей є інше бачення. Тому ми повинні працювати в цьому напрямку – напрямку просвіти, починаючи з дитячого садка: ми повинні розширяти кількість недільних шкіл, проводити катехизацію, працювати над розвитком, подальшим розвитком духовної освіти.

Тобто майбутні священнослужителі повинні здобувати високу освіту. Вони повинні відповіді на всі актуальні питання сьогодення. І поступово це буде мати добрий відгук, і ми побачимо, що принесе такі хороші наслідки реформ в церкві. Але не швидких, а поступових і розумних, які будуть тільки сприяти єднанню, а не розділенню.

– Ви також продовжуєте нести соціальне служіння, ви допомагаєте багатьом. Навіть говорили про те, що плануєте поїздку на Донбас, десь, можливо, в найближчому майбутньому. Коли це може відбутися? І чи будете ви продовжувати ці соціальні проекти в якості предстоятеля церкви?

Звичайно, це дуже важливим є в наш нелегкий час. Ми повинні стати ближчими до людей, незалежно від посади в ієрархії церкви. Я як предстоятель іду до людей. Це мій поклик – допомагати тим, які зараз потребують цієї допомоги: навіть нагодувати голодного, відвідати хворого, допомогти нашим військовим. Починаючи ще з 2014 року, ми активно як церква долучалися. Бо в той час армія перебувала в складних умовах.

Зараз армія вже сформована, повноцінна. А в той час армія потребувала нашої допомоги. Тому зараз основний акцент ми робимо на капеланстві. Тобто капелани повинні бути в армії і духовно надихати наших воїнів. А також соціальне служіння повинно бути певною прерогативою у служінні церкви. Ми повинні допомагати тим людям, які потребують нашої допомоги. Ми повинні проявляти до них цю любов як християни. Тому соціальні служіння – це буде такою певною прерогативою мого служіння, бо це дуже важливо для церкви.

– Попереду багато різдвяних свят. Ви з Буковини. А Буковина відома тим, що там збережено багато давніх і старовинних традицій. Я знаю, бо мама в мене звідти родом. І я бувала там на Маланці, зокрема. Чи ви в юності “маланкували”? І як ви ставитесь до того, щоб підтримувалися далі ці старовинні традиції українські – зокрема Маланка, зокрема щедрівки – навіть якщо вони не завжди мають християнське походження?

Звичайно, що в кожному регіоні України Різдво Христове і весь цей різдвяний цикл святкують по особливому. Це і Буковина, це і Галичина, це і схід, і південь… Тобто кожен регіон має свої певні традиції. І якщо взяти загалом українські традиції, то напевно жодна країна не володіє такою великою кількістю колядок – цих веселих різдвяних піснеспівів, які прославляють Бога.

І тому це не повинно нівелюватися, а навпаки повинно примножуватися. Тому що це наші національні традиції, які відображають нашу сутність. Тому я, будучи юнаком, звичайно, брав участь… Напевно, немає жодної дитини чи юнака, які б не раділи в цей різдвяний час, не відвідували родичів, не ходили і не колядували. Тобто ця така загальна радість – вона побутує серед всіх верств українського населення. Тому ми повинні це примножувати, дбати, зберігати, бо це є наше національне надбання.

– Я вас вітаю із прийдешніми святами. І оскільки ми перебуваємо у вашому кабінеті, чи не могли би ви показати якісь такі, можливо, найдорожчі для вас речі, найцікавіші? Просто таку, так би мовити, екскурсію.

Це мій ректорський кабінет. Бо я вже протягом дев’яти років очолюю наш столичний вищий духовний навчальний заклад – Київську православну богословську академію. Тут, наприклад, серед книг – це книги суто українською мовою в перекладі святійшого патріарха Філарета, у перекладі викладачів Київської православної богословської академії. Це той фундамент, на якому ми в майбутньому будемо будувати нашу незалежну Українську православну церкву.

– Це всі ті книги, які були видані за час існування православної церкви Київського патріархату, в українських перекладах?

Так. Було видано близько 300 томів, перекладено всіх святих отців на українську мову. Бо ми повинні розвивати своє українське богослів’я, розвивати свою українську богословську думку, яка була потужною за часів Петра Могили, але з часом все те найкраще, що ми мали, чим ми володіли, було забрано до Москви, і вважається, що це їхня власність. Але ми повинні розвивати, повертатися до тих добрих наших українських, київських традицій та поступово рухатися вперед.

– Там, я бачу, у вас ікони. Це якісь особливі ікони для вас?

Це ікона святого апостола Варнави, подарована мені предстоятелем Кіпрської православної церкви, архієпископом Кіпрським Хризостомом. Тобто це свідчить про те, що до цього часу я мав спілкування, я мав зустрічі з предстоятелями інших помісних православних церков, але це відбувалося таємно. Бо тільки, якщо Москва дізнавалася про те, що представники української церкви спілкуються, зустрічаються з предстоятелями чи з духовенством інших помісних православних церков, – тоді була протидія.
Наприклад, наведу такий випадок. Мені вдалося домовитися з грецькою державою, що для студентів української церкви, студентів Київської православної богословської академії буде виділено 10 стипендій для навчання у Фессалонікійському національному університеті. Після того, як в Москві дізналися про те, що ми маємо можливість туди відправляти студентів на навчання, то почався такий шалений тиск – листи з боку Москви, листи з боку митрополита Онуфрія – про те, що це неканонічна структура, ви не повинні з ними спілкуватися, ви не повинні приймати їхніх студентів. Але, не дивлячись на такий тиск, і зараз декілька студентів навчаються у Фессалоніках на богослов’я.

– Тепер вам вдасться уникати цього тиску, оскільки тепер ви маєте канонічний статус, і тепер Москва вже не має права тиснути. Але й сама Москва тепер перебуває у схизмі. Так це називається. Тобто вона припинила спілкування зі Вселенським патріархатом. Як ви вважаєте, чи врешті-решт цей розрив буде подоланий, чи ні?

Це рішення Москви. Вона себе обмежила у спілкуванні. Тобто з боку Вселенського патріарха не було жодних рішень щодо розриву євхаристійного спілкування. І до цього часу на Фанарі, якщо ви зауважили, під час поминання імен у диптиху предстоятелів православних церков – серед них лунало й ім’я російського патріарха. Тобто Вселенський патріарх не розривав жодних стосунків, а це вже бажання чи побажання Москви як певною мірою помста за те, що Вселенський патріарх визнає українську церкву.

– А ви у диптиху не поминаєте російського патріарха.

На даний час я не поминаю, бо ми перебуваємо в стані війни. І тому український народ не сприймає того, щоб новообраний предстоятель поминав ім’я російського патріарха.

А от це все подарунки. “Кобзар”, який виданий в такому прекрасному вигляді. Бачите, тут Тарас Шевченко і тут на стінах портрети наших відомих українських постатей. Тому…

– У вас багато видань і багато книжок.

Так, багато книг. Це тільки частка з них. А в основному ці книги перебувають в бібліотеці Київської православної богословської академії. Бо стільки подарунків, що не вистачає місця, де б їх можна було розмістити. Тому цей кабінет є таким простим і просторим, і частка книг зберігається саме тут.

– І наразі ви залишитесь в цьому кабінеті? Тобто це буде як ваша така резиденція, де ви приймаєте гостей як митрополит?

Це на початку. Бо зараз нам потрібно віднайти відповідне приміщення, де буде розміщуватися канцелярія. Бо це кабінет ректора Київської православної богословської академії. І з часом, коли ми віднайдемо відповідні приміщення на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, буде кабінет митрополита. А цей кабінет я віддам для майбутнього ректора духовної академії.

– Ну що ж, я вам дуже дякую за таку коротеньку екскурсію і за інтерв’ю. І справді, від щирого серця бажаю вам успіху на Фанарі.

Дякую. Вам теж бажаю, щоб Господь і в подальшому всіх нас надихав творити добрі справи.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.