Про суд над Василем Стусом та роль в ньому Медведчука: інтерв’ю Вахтанга Кіпіані “Прямому”

Журналіст Вахтанг Кіпіані в інтерв’ю “Прямому” розповів про життєвий шлях та суд над українським поетом Василем Стусом та роль в його засудженні кума Путіна Віктора Медведчука.

– Ви, мабуть, чули про те, що одному з журналістів, який пішов з каналу ZIK, і він написав книгу, і на нього вийшов позов від Медведчука, щоб книжку, яку ця людина написала, не розповсюджувати. У нас в гостях – Вахтанг Кіпіані. Розкажіть, будь ласка, про що ця книга.

– Ця книга називається “Справа Василя Стуса”. Вона – про другу і останню справу поета і члена Гельсінської групи Василя Стуса. Він був засуджений двічі. В перший раз – 72 року. В другий раз – 80-го. І оскільки закон про декомунізацію зняв усі обмеження на можливість для істориків, журналістів, краєзнавців, родичів, всіх зрештою людей працювати з матеріалами репресивних органів, то я вирішив вікном можливостей скористатися, бо завтра воно може закритись. Ми пішли з колегами в архів Служби безпеки, і нам дали шість томів справи Василя Стуса, прочитавши які я зробив такий мікс, дайджест, який увійшов у цю книжку.

Тобто це матеріали на 90% справи, плюс 4 статті про Стуса, які показують різні аспекти останніх п’яти років його життя. Тобто від арешту до смерті в Кучино у 85-му, вже за часів “перестройки”. І останній таборовий щоденник Василя Стуса. Його називають “з таборового зошита”, і з дозволу сина поета Дмитра Стуса він тут опублікований.

– А що вас у цій всій історії найбільше вразило?

– Я мав уже, може, з десяток презентацій в різних містах України. І буду, сподіваюсь, ще мати. І я постійно кажу одну просту річ. У нас прийнято вважати цих людей з минулого такими, як зараз про них говорять: які є статечні фігури, з бронзи або з бетону. А насправді це живі люди. І якщо читати справу Стуса 72 року і читати справу 80 року, то це начебто різні люди. У 72-му він дозволяє собі спробувати погратися з системою. Вони ж кажуть: ви ж радянський письменник? Каже: так, я радянський письменник, я хочу писати, дайте мені писати, і тоді я буду засуджувати бандерівців, які моє ім’я використовують. Це було 72 року. А у 80-му Василь Стус каже: ваша система фашистська. Він відмовляється від радянського громадянства. Тобто сама система зробила зі Стуса от ту скелю, про яку ми зараз говоримо.

Тому ця книга для мене і цей матеріал – це свідчення, що ми можемо стати сильнішими під впливом тих обставин, які нам життя дарує. Тому не треба ставитись до Стуса, до Чорновола, до Лук’яненка як до цих сивих старих дядьків, які є в підручнику історії. Вони ними стали в процесі роботи. І Стус, який не дожив до тих часів, коли ми би могли з ним поговорити, залишився таким, яким він є в матеріалах цього процесу. Я навіть називаю це п’єсою. Бо в матеріалах процесу там суддя питає, а Стус відповідає. Уявіть собі, 500 сторінок, де суддя питає, а Стус каже: я не буду відповідати на ваше запитання, хоча суть його мені зрозуміла. Він сам собі писав вирок в цій історії. Тому Стус, на мій погляд, неймовірно цікава фігура, яка кожному з нас дає силу. Це – книга про силу.

– А тепер про іншу силу – про пана Медведчука. Поясніть мені, будь ласка. Він же був адвокатом Стуса. Що це таке було? Як його захищав Медведчук?

– Треба сказати, що Медведчуку тоді було 26 років. Він – син політичного ув’язненого. Його батько був репресований по статті “зрада батьківщини”. І Медведчук народився у Красноярському краї в селі Почет. Тобто він народився в ув’язненні. Політзасланець. Більше того, в матеріалах справи, яка зараз є так само відкрита в архіві СБУ, там значиться, що його батько навіть був членом ОУН. Тобто він син націоналіста. Це якщо говорити про його бекграунд.

І уявіть собі, цей син націоналіста поступає в Київський університет. Потім, навчаючись в університеті, він був членом комсомольського “оперотряда”. Якось це так називалось. Він бере участь у стеженні за порядком, і він б’є людину, потрапляє в СІЗО. Після цього його поновлюють, він залишається студентом. Після розподілу він залишається в Києві. І через пару років цьому сину політзасланця, сину ОУНівця дають можливість захищати політичних дисидентів. Це дуже цікава історія. Я ставлю тільки знаки запитання.

Стус був не першим, кого захищав Медведчук. Роком раніше він був державним адвокатом у справі теж поета і теж члена Гельсінської групи – Юрія Литвина. І, на жаль, Стус не залишив багато спогадів про свій процес. Ми дуже мало знаємо про п’ять останніх років його життя. Але Юрій Литвин залишив цитату, і вона теж є в цій книзі, фактично про свого адвоката. Він каже таке: позиція адвоката Медведчука пояснюється не професійним профанством його, а тими вказівками, які він отримав згори, і тією роллю, яка йому була призначена в цьому процесі.

– Технічне питання. Адвоката призначали? Ти не міг обрати собі адвоката?

– В принципі, за радянськими законами, можна було обрати собі адвоката. Але багатьом політичним ув’язненим нав’язували фактично. Василь Стус у цій справі відмовлявся від адвоката. Він казав: мені потрібен міжнародний, або я сам буду…

– А ті казали: будь ласка, бери.

– Це було незаконно. Тобто підстав законних, щоб якась інша людина з-за кордону, з “Міжнародної амністії” його захищала, – це було нереально. Тобто держава спускала вниз тих людей… Є таке поняття. Їм давали допуск. Тобто не кожен адвокат в Радянському Союзі мав допуск до справ, пов’язаних з політичними в’язнями. Адвокат Медведчук такий допуск мав. Станом на зараз я знаю про чотири справи: Литвин, Стус, Кунцевич і Семенюк. Тобто чотири політув’язнених, які мали адвоката Медведчука.

– І домігся він, щоб хоча б когось випустили?

– Він нічого не домігся. Але давайте я побуду адвокатом адвоката Медведчука. За великим рахунком, Стусові він допомогти не міг. Це другий термін. Тобто людина, за радянськими законами, стає особливо небезпечним державним рецидивістом. Стаття, яка була йому інкримінована – це 10+5, тобто 10 років тюрми і 5 заслання. Відповідно, всі люди, засуджені за Гельсінську групу на другий термін або третій, – Лук’яненко, Кандиба, Тихий, Литвин, Овсієнко і багато-багато інших – всі отримали 10+5.

Тому, за великим рахунком, Медведчук не міг врятувати Стуса. Він би все одно отримав 10+5. Але Медведчук, як інші адвокати, а їх десятки, достойні адвокати радянського часу, він мав працювати зі своїм клієнтом в його інтересах і бути, вибачте, доброю людиною. Це, напевно, дуже важливо, щоб адвокат був не другим прокурором у процесі. Стус називав свого адвоката другим прокурором у процесі. Тобто він би мав просто бути людиною і сприяти комфортному, наскільки це можливо, проходження цього страшного періоду, аж до останнього засідання.

– І що саме він робив не так?

– Він, реально кажучи, був в’ялим, тобто неактивним адвокатом. У нього коридор можливостей був невеликий. І сказати, що він міг дуже багато – це неправда. Але в цьому коридорі він не зробив того, що можна було зробити. Є така дуже гарна стаття на “Українській правді”. Двоє адвокатів десь рік тому написали, теж дослідивши справу в архіві СБУ, що не так з адвокатською тактикою, технікою та етикою у справі Стуса. Там є багато чисто професійних речей, які він не зробив.

І головне – в книзі є останнє слово адвоката Медведчука. Там сказано так, що кваліфікацію дій мого клієнта вважаю вірною. Тобто там, де він міг все-таки заперечити і сказати, що, ви знаєте, це не антирадянська діяльність, а, наприклад, наклепницькі вигадки, які порочать радянський лад, – це тоді в три рази менший термін. Бо, наприклад, був знаменитий дисидент Сергій Набока. Він сидів за цією статтею 177, а це менший термін. Тобто теоретично він міг хоча б це озвучити. Хай би суд не врахував цю позицію. Але, на мій погляд, він мав працювати в інтересах клієнта не так, як він працював. Тому, відповідно, “кваліфікація дій вірна” – це означає, що він фактично є одним з тих, хто долю Стуса зробив вирішеною в залі суду.

– Що мене збентежило? Коли до нього підбігають журналісти і питають: скажіть, що ви робили зі Стусом? – ви бачили, як він реагує?

– Це жахлива реакція.

– Він чорніє, він нічого з цього приводу не відповідає.

– Останнє, що він сказав в день присяги у Верховній Раді буквально кілька днів тому, а його запитали, чи він збирається дивитись чи вже дивився фільм “Заборонений”, – він каже: мене не цікавить, як і сам Стус. Є людина, яка була адвокатом, захисником людини, яку знають у всьому світі, який є найвизначніший поет другої половини ХХ століття. Ти з ним був знайомий, на відміну від вас, мене і всіх тут присутніх. І він мав би сказати: “Це була велика людина, я захищав його в рамках тих можливостей. На жаль, йому дали той термін, який справді давали всім дисидентам, подібним до Стуса”. І все. І ставлення до нього у суспільства було б трошки інакшим. А він з цими іклами, як диявол, дивиться в камеру наших колег і говорить, що йому це не цікаво. Бо не може бути Стус не цікавий людині, доля з яким звела. Це фантастичний, як на мене, приклад жорстокості, цинізму і фарисейства.

– Стус же загинув.

– Через 5 років.

– І не можна ж говорити, що він мені не цікавий.

– В нього – два трупа. Тобто з чотирьох ув’язнених – у нього двоє загиблих. І йому ці люди не цікаві? Слухайте, він нормальний адвокат? У нас є етика медична, адвокатська, журналістська. Чи він просто людина? У мене є питання. Це до того, що його образи на цю книгу – це образи на ті питання подібні, які я озвучував. Бо я теж ставлю питання: чому він був такий злий до людини, яка нічого поганого йому не зробила?

– Ще питання з приводу цієї книги. Книга документальна.

– На 90% – так.

– На що тут можна ображатись? Це паплюжить світлий образ пана Медведчука?

– Є 9 епізодів, на які він образився, які він вважає не відповідними його “честі”, “гідності”, “діловій репутації” і так далі. Я це все беру в лапки. Тому що я тут не бачу ні честі, ні гідності. Тобто до матеріалів справи він не має претензій. Він має претензії до моїх текстів, які є на початку книги і є в кінці книги. Одна зі статей називається: “Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?” Фактично це є питання, на яке я даю відповідь на кільканадцяти сторінках – що ні. Я даю відповідь, що “ні”. Не можна ставити питання так.
Він брав участь в абсолютно цинічному, аморальному – якщо ми говоримо з точки зору абстрактної моралі, а не радянської – процесі над людиною, яка не мала загинути в таборі, не мала отримати 15 років. Відповідно, з точки зору радянських законів, він нічого не порушив. Тому сказати, що він вбивав поета – це, з точки зору закону, перебільшення. Але він брав участь як частинка цієї системи в абсолютно безсудному, якщо говорити про суть, нечесному, неморальному процесі.

Більше того, з 89 року, коли тіло Стуса і його друзів повертається в Україну з Уралу, він мав тисячі можливостей розказати свою історію цього процесу, цього непросто спілкування. Стус його не визнавав, він його зневажав як призначеного і профанного, з точки зору його колеги Литвина, адвоката. Але, тим не менше, людина в набагато гіршій ситуації, ніж ти. Ти мав би знайти слова, розказати суспільству, яким був твій клієнт, а не шкіритись в камеру і говорити, що тобі це не цікаво. Та цікаво! Подивіться, скільки позовів подав Медведчук за останній рік по справі Стуса. Та вже півдесятка точно є.

– Серйозно?

– Є проти “1+1”, є проти “Нового времени”, є проти колишнього народного депутата Ганни Гопко. Тобто фактично все крутиться навколо ролі Медведчука у процесі над Василем Стусом. І йому від цього не відійти. Тобто, якби ми навіть хотіли забути про це, просто сама фігура Стуса не дає нам можливості обійти ситуацію: а хто ж був його суддею, прокурором? Ті люди вже давно вийшли в тираж. А ця людина – голова адміністрації, потім політик, а тепер, бачите, людина, яка ручкається з Путіним, яка нібито рятує наших політув’язнених, військовополонених фактично.

– Скажіть, так можна заборонити цю книгу чи ні?

– Медведчук вустами чи рукою свого адвоката Кириленка пише чорним по білому: він вимагає визнати ці 9 пунктів, де я образив “честь” і “гідність”. А потім написано, що вимагаємо заборонити розповсюдження цієї книги у будь-який спосіб на будь-якій території. Послухайте, ХХІ століття. На будь-якій території? Тобто юрисдикція Дарницького чи якогось будь-якого українського суду тепер сягає Канади, Польщі, Франції? Бо презентації цієї книги заплановані багато де, і вони відбудуться.

– І ваша відповідь?

– Ми прийдемо в суд. Я як відповідач…

– В який? В Київський окружний?

– Ні, це Дарницький районний суд. Це суд першої інстанції.

– І що там світить?

– У нас чесний суд. Тому, відповідно, я буду чекати. Тобто буде судовий розгляд. Мій адвокат готує свої документи. Очевидно, сторона позивача готує свої документи. До справи приєднане ще видавництво “Віват”, яке є видавцем цієї книги. І друкарня, яка фізично надрукувала цю книгу. Тому, відповідно, у нас буде кілька адвокатів, будуть люди, які професійно вміють відбивати політичні наїзди на свободу слова і свободу друку. Бо тут дві свободи в одному.

Я, чесно кажучи, взагалі не боюсь, так би мовити, перспективи. Тому що мені здається, що це смішно коли така нікчемна в політичному та етичному сенсі людина намагається закрити рота нам, які намагаються бути адвокатами Василя Стуса насправді. Бо Стус не мав нормального адвоката. Та хоча б посмертно ми маємо про нього розповідати: про його поезію, про його гідне життя, про його страшну смерть. От про все це ми маємо свідчити. Якщо ти цього не робиш, то\
має свідчити хтось інший.

– Тим більше, якщо ти кажеш, що мене Стус не цікавить, так виходить, що він тебе цікавить.

– Цікавить. Це лукавство.

– Завтра буде засідання нової Верховної Ради. Сьогодні Зеленський зібрав усіх своїх: прем’єра, керівників відомств і так далі. І вони оприлюднили свої плани… Ваше враження від Верховної Ради нового скликання.

– Це той випадок, коли чи плакати, чи сміятися – ще невідомо. Всі ми упереджені. Я не боюсь своїх упереджень. Вони у мене є.

– Що вас бентежить?

– Я не великий прихильник, м’яко кажучи, партії “Слуга народу” і президента Зеленського. Я активно опонував на етапі, коли цей фантомний проект з’являвся, коли цей серіал, так би мовити, обкурював людей своїм фіміамом легких рішень. І зрештою вибори показали, що люди в ці легкі рішення повірили. Але я хочу добра своїй країні. Тому я дуже хочу, щоб у Зеленського, “Слуги народу” і у Верховної Ради все вийшло. Але, як реаліст, я думаю, що та компетенція людей, які прийшли, приміром, у Верховну Раду, вона абсолютно недостатня в більшості своїй для того, щоб вирішувати ті складні виклики, які життя, і війна зокрема, дають.

– А тут же новий сценарій – ви тільки голосуйте. Как в известном грузинском анекдоте: “ты только ходи”. Туда-сюда. Тобто ви голосуйте, а ми є такий центр, де є планування: ми вам спускаємо – ви голосуєте.

– Тобто ми маємо припустити, що є якісь високочолі люди, які можуть прорахувати всі виклики – технологічні, професійні, політичні – і тоді повісити ці виклики на свої 254 багнети. Тобто, між дурістю і змовою я завжди вірю в дурість. Я не вірю, що існують якісь високочолі люди, які здатні це зробити. Я вірю в колективний розум, я вірю в дискусію, я вірю в те, що ти береш на себе відповідальність, і справа не очевидно може бути виграна за рахунок морально-вольових чи якихось якостей… Я в це вірю.

Чи може Зеленський зробити реформи? Може. Чи міг зробити реформи Янукович? Міг. Чи він їх зробив? Ні. Чи Ющенко зробив? Не зробив. Тому бажання і можливості та реалізація – це дві різні історії

Тому він може розповідати про 1 вересня чи про точно відповідального, як він уже звільняв людей незаконно, і поки що йому ніхто не скаже в очі: пане президенте, а ви хто? У вас є законом визначені повноваження, і я не знаходжуся у ваших повноваженнях. Ніхто. Всі бояться чомусь цього чоловіка, який просто обраний суспільством на посаду президента. Боятись не треба. Був час, коли боялись. Тому ми будемо бачити, як ці плани будуть летіти шкереберть. Бо, вибачте, у нас нема субтропічного клімату не тому, що Порошенко був проти цього.

– А чому вони будуть летіти шкереберть? Я боюсь таких фраз.

– Тому що складні виклики не долаються простими рішеннями. Тому що війна не зупиняється фразами: “надо только перестать стрелять”.

– Але не можна сказати, що він нічого не робить…

– Попередні робили те ж саме. Я думаю, що все найкраще, що зробить Зеленський і робить Зеленський, – це буде продовження тієї політики, яка була в попередні роки. Тобто вони будуть брати найкращі теми чи найкращі ідеї і закінчувати. Робив міністр Омелян дороги – тепер вони будуть робити дороги і казати, що це ми робимо.

– Але ж це те, про що ми мріяли – це “приемничество”.

– На рівні риторики воно заперечується, а на рівні практики найкращі речі будуть робитися. Це політика. Вони мусять так робити, щоб казати, що це “я” – я зробив. Це я розумію. Але не з’являться у нас кращі дипломати за тиждень чи за місяць, не з’являться кращі військові, не з’являться нові системи для кращої оборони чи кращого нападу на фронті. Відповідно, всі ці речі доведеться долати приблизно в тому самому темпі, як це було в попередні роки.

От він сказав: “не будемо стріляти”. Формально українська армія не стріляє. Але я кожен день заходжу на сторінку і читаю інформацію: щасливий день, коли нікого нема. Бувають такі дні. Один чи два – кожен день. Тобто вже при Зеленському загинуло півсотні людей. Тобто, відповідно, просто перестати стріляти або бути не Порошенком, не бути “яструбами” щодо Росії, – цього недостатньо. Зрештою ми ж знаємо грузинський досвід. Зміна влади в Грузії не призвела ні до чого у зміні окупації двох територій. Більше того, територія, яку окупували росіяни, за ці роки на кілька кілометрів тільки збільшилась.

– І кожного дня вони переносять цей кордон.

– Кожного дня цей колючий дріт переплітається вперед. Тому, відповідно, я хочу, щоб в нього вийшло. Я хочу, щоб був мир. Я хочу, щоб були реформи. Але, чесно кажучи, недостатньо цього просто хотіти. Рівень підбору людей до Верховної Ради – він нікчемний. Я знаю людей, які в інтернеті заповнили аплікації, їх висунули, і вони, палець об палець не вдаривши, стали депутатами. Але є люди цілком нормальні. Тобто там різні люди. Є люди, які викликають довіру і повагу, у “Слузі народу”. Там певна кількість їх є. Тому я бажаю всім успіху. Їм – як правлячій партій. Але я би хотів, щоб ця партія не зневажала опозицію.

– Але у них одна фраза: народ зробив свій вибір…

– Слухайте, я думаю, що народ часто помиляться. Коли народ обрав Януковича, я не визнавав цей вибір українського народу. Тобто в тому сенсі громадянському я не здійснював акцій протесту, але я знаходив можливість говорити на всіх рівнях – від вулиці до ефіру – про те, що цей вибір помилковий. Зрештою життя показало, що люди помилились, обравши Януковича – людину, яка мала кримінальний менталітет – на цю високу державну посаду.

Тому я думаю, що люди сильно помилилися, віддавши всю владу в одні руки. Тобто це небезпечно. І ці “планьорки”, де вони роздають… – це “лукашенківщина”. Так поступав і поступає президент Білорусі, Олександр Григорович Лукашенко. На мій погляд, це дуже небезпечно. Маючи телевізор, а вони його мають, маючи підтримку олігархату, маючи “ушлих” молодих людей в команді, – вони можуть суспільство крутити дуже довго. Тобто набагато довше, ніж це робив незграбний Янукович. Це дуже небезпечно.

– Минулого тижня було 100 днів роботи президента Володимира Зеленського… Пан Зеленський підійшов традиційно, як до шоу. Інтерв’ю брав його колега та помічник у серіал, актор Станіслав Боклан.

– Це не інтерв’ю. Це – телевистава. Інтерв’ю – це не просто, коли людина задає запитання, чує відповідь, а далі називає наступне запитання, завчасно записане. Мала бути реакція на це. Ви ж обіцяли. Невже ви два чи три місяці тому не знали, що президент, виявляється, в нашій країні, яка не Ліхтенштейн, має від Ужгорода завдання до Станиці Луганської пролітати? Він що, про це не знав? Або про те, що країна воює. І я був би першим, хто сказав би, що це дурість, якщо президент їде на велосипеді на роботу… Бо він мусить бути охоронюваний, бо ми всі залежимо від його фігури. Не дай бог, щось з ним станеться, то країна знову в кілька місяців виборчої кампанії впаде.
Тобто, відповідно, його безпека – це справді відповідальність держави і суспільства. Тому весь цей “детский лепет” щодо того, що він хотів, а йому не дають, – от це неготовність людини до елементарних державних речей. Але частині людей можна повісити локшину на вуха – і людина, на жаль, її не знімає.

– Ваша оцінка цих 100 днів.

– По-перше, я все-таки не так глибоко стежу за економічним життям країни, щоб прям оцінювати всерйоз, якщо говорити “без дураков”. Але я журналіст і я просто стежу за інформаційним потоком, наскільки це вдається. На мій погляд, він достатньо успішно мобілізував владу, взяв навіть у заручників тих, хто нещодавно ще були його опонентами. Тобто дуже багато людей. Дехто каже, що переформатувались. Дехто каже, що переодягнулись в повітрі. Але частина людей і в уряд увійшли з минулої “злочинної влади”.

– Тільки Аваков.

– І Оксана Маркарова.

– Маркарова? Всі кажуть, що давайте її не чіпати.

– Я так само дуже високо Оксану оцінюю. І тому вважаю, що це вдале перепризначення. Але частину людей він зміг на свою сторону, частині людей дав лику надії… Соціологія показала, що люди вважають, що зараз справи є як ніколи добре. Тобто перспективи розвитку крани є якнайкращі. Чи це є погано? На мій погляд, це непогано. Бо люди мусять все-таки жити з оптимізмом у завтрашньому дні, ніж думати, чи треба дитину вже сьогодні в Польщу послати, а далі їхати за нею самим.

Я думаю, що оптимізм і бажання жити та працювати в Україні – це те, що вони можуть дати. Хитрі хлопці з телевізори – вони це вміють робити. Але це як пігулка, яка обдурює. Один раз себе обдурив, другий раз. А завтра вже потрібні ліки, які справді будуть біль знімати. От мені здається, що станом на зараз ми просто не побачили ні бажання послухати людей з-поза меж своєї команди… Бо сказати, що вони мають кваліфіковану групу у Верховній Раді – це неправда. Там є на 250 чоловік 50 суперпрофесійних людей, 100 темних конячок, а 30 людей – з від’ємним сальдо: і по довірі, і по попередній репутації, і діяльності.

Тому, відповідно, хочеться, щоб вони протягали руку всій країні і казали: я ваш президент, і давайте разом. І тоді не треба опозиції садити на “камчатку”, а треба дати їм можливість мати хоч одне місце, але в першому ряду, щоб можна було до трибуни швидше вийти. Можна було б дати кращі комітети. Бо зрештою були часи, коли комуністи в 90-му році, маючи 239 людей в парламентів, маючи більшість, дали більше комітетів, ніж зараз отримала опозиція, разів в чотири.

Тобто що, комуністи були високоморальніші за “Слугу народу”, виходить? Ні, просто тоді вони зрозуміли: щоб країна була стабільна, треба опозиції дати медійний комітет. І не Шуфричу – співробітнику Медведчука. А реальній опозиції, яка буде за журналістів і за свободу воювати. Дати регламентний комітет, який дає згоду на притягнення і так далі, фінансовий, бюджетний. Це абсолютно нормально. Так було кілька скликань. Це ж не те, що я зараз придумую якісь речі, яких не було. Це в нашій недосконалій демократії було не одне скликання.

Тому, на мій погляд, я би йому поставив 4 з мінусом за ці 100 днів. Тому що могло бути гірше. Але краще точно не було, ніж я собі уявляв.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.