Російські царі, радянська номенклатура та депутати-регіонали: хто і як нищив українську мову
25 квітня Верховна Рада України ухвалила законопроект №5670-д “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Історично склалось, що український народ більшу частину свого існування перебував в межах чужих держав, тому й не міг повноцінно плекати та захищати власну мову.
Про те, скільки разів намагались знищити українську мову та як вона відроджувалась знову у матеріалі “Прямого”.
Южно и Малорусское наречие
“Піонером” у справі заборони української мови став цар Московії Петро І, який у 1720 видав указ про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. Тоді в Україні уже діяли Острозька та Києво-Могилянська академії, була низка братських шкіл, при більшості з них були книгодрукарні, які випускали українську літературу, зокрема полемічну та філософську.
у 1729 році, уже Петро II змусить переписати всі нормативні акти Російської імперії з української на російську мову, таким чином витіснивши українську мову з юриспруденції та діловодства.
За три роки, у 1731, імператриця Анна Іванівна розпочне кількох столітню кампанію русифікації українців, видавши таємну інструкцію, що наказуватиме ставати на перешкоді шлюбам українців з поляками, білорусами чи українцями, і всіляко сприяти шлюбам з “великоросами”.
Згодом широкомасштабну діяльність з заборони української мови продовжить Катерина II. Так, у 1763 вона заборонить викладати українською у Київо-Могилянські академії, у 1769 підконтрольний імператриці Синод РПЦ заборонить україномовний Буквар, а вже 1775 Катерина II зруйнує головний осередок українства — Запорізьку Січ, а з нею і закриються всі українські школи.
Уже 1804 імператор Олександр І заборонив усі україномовної школи, які існували. Не варто пояснювати, що це призвело не лише до загрози знищенню мову, а й до деградації україномовного населення, насамперед селян.
Одним з найбільших ненависників української культури та мови звісно був цар Микола І, прозваний в народі “фельдфебелем на троні”.
Саме Микола І почав змінювати раніше образливу, але хоч якось вирізнявши українські землі, назву “Малоросія” на “Юго-Западная Россия”. Тобто, якщо раніше російська імперіалістична машина розглядала українців, як “других русских”, то тепер вони стали просто “русским народом”, без будь-яких культурних особливостей.
Саме за правління Миколи І було розгромлено Київсько-Мефодіївське братство, а генія української літератури Тараса Шевченка було заслано до північного Казахстану.
Справу батька продовжив син і вже 1863 року імператор Олександр II ухвалює так званий Валуєвський циркуляр. Назва була за прізвищем міністра внутрішніх справ Російської імперії Олександра Валуєва.
Згідно з цим документом, наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних на “малоросійській мові”, пояснюючи це тим, що “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”. Заборона не розповсюджувалась лише на деякі художні твори.
А вже в 1876 році оголошується Емський указ, який фактично знищував українську мову. Зокрема, в указі заборонялось наступне:
Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу;
Видавати українською оригінальні твори й робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
Друкувати будь-які книги українською мовою;
Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881 р.);
Влаштовувати концерти з українськими піснями;
Викладати українською мовою в початкових школах.
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання “Киевского телеграфа”, ліквідовано українофільські організації Громада, звільнено низку професорів-українців з Київського університету.
Згодом “естафету українофобії” від батька і діда прийняв новий російський імператор — Олександр III. Відомий своїм російським шовінізмом, він заборонив виголошувати проповіді українською та хрестити дітей українськими іменами, повторно заборонив ставити україномовні вистави, заборонив викладати українською в народних (початкових) школах та навіть видавати дитячі книги українською.
З початком XX століття і встановленням на престол Миколи II ситуація з українофобією в Російській імперії суттєво не змінилась. В 1908 році Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. А вже 1910 року уряду Столипіна видає наказ закрити всі українські культурні товариства, видавництва, заборонити читання лекцій українською мовою, заборонити створення будь-яких неросійських клубів.
Напередодні Першої світової війни Микола II забороняє усю україномовну пресу в Російській імперії.
Антагонізм “культури міста” проти “культури села”
Після окупації Української Народної Республіки більшовиками у 1921 році й утворення окупаційної держави Українська Радянська Соціалістична Республіка, у 1922 році проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У абсолютно абсурдної “теорії” боротьби в Україні двох культур – міської (російськомовної) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.
Попри наголошену на перших роках радянської влади політику”українізації”, вона активно саботується радянського партноменклатурою, а вже у 1926 Йосип Сталін відправляє листа “Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, що дасть початок переслідуванням ентузіастів “українізації”.
У 1933 році, після геноциду українського народу Голодомором, Сталін скасує політику “українізації”. А вже через п’ять років, у 1938 році, вийде постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей”.
Зауважимо, що саме в цей період розпочнуться потужні репресії проти діячів української інтелігенції. Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас — весь цвіт української культури був перемелений жорнами більшовицького шовіністичної політики.
Після Другої світової війни розпочинається нова хвиля боротьби з українською самоідентифікацію і насамперед українською мовою. Цей період увійде в історію, як “ждановщина”, за прізвищем радянського партійного діяча Андрія Жданова. Офіційно радянська влада почала боротись з проявами “українського буржуазного націоналізму” та “безродного космополітизму”. Внаслідок такої політики постраждали українські митці, зокрема режисер Олександр Довженко, автор опери “Богдан Хмельницький” Костянтин Данькевич та інші.
Після смерті Сталіна до влади приходить українець Микита Хрущов. Цей період характеризують лібералізацією суспільних відносин, однак це не стосується української мови. У 1958 році виходить постанова, яка закріплює обов’язковість вивчення російської мови в усіх навчальних закладах СРСР.
За часів правління іншого українця Леоніда Брежнєва ситуація не покращується. У 1970 році забороняють писати українською дисертації. Згодом виходить так званий “Брежнєвський циркуляр”, який лише передбачав заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках. Згідно з цими документом, вчителі російської мови та літератури отримували надбавки й більші зарплати в порівнянні з вчителями української мови та літератури.
Останнім видихом більшовицького шовінізму стало ухвалення Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
Регіональні мови
З отриманням, а по факту відновленням, Україною незалежності, українська мова стала державної мовою, що було закріплено у Конституції 1996 року.
“Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”, – йдеться у статті 10 Основного закону України.
Однак з приходо до влади Віктора Януковича і низки проросійських та відверто українофобських політиків, як Вадим Колісніченко, Сергій Ківалов, Євген Царьков, Олег Царьов, Ігор Марков, Дмитро Табачник та інші, в Україні почались наростати проросійські настрої. Апогеєм цих проросійських настроїв стало ухвалення закону “Про засади державної мовної політики”, названого в народі “Законом Колісніченка-Ківалова”, який поруч з державною мовою виводив поняття “регіональної мови”, що давало змогу витіснити українську мову зі сфери освіти, науки, обслуговування, місцевого самоуправління, тощо. Де-факто, закон прирівнював російську до статусу майже державної. Українофобські політики прикривались тим, що в законі статус регіональних мов отримують 18 мов, однак на практиці, жодна національна меншина не змогла затвердити свою мову, окрім російської.
Примітно, що за цей закон, його автори, Сергій Ківалов та Вадим Колісніченко були відзначені російськими медалями Пушкіна.
“Оцініть красу гри. Ми їх розвели, як кошенят. Я не знаю, що вони будуть робити на виборах”, – коментував ухвалення закону депутат-“регіонал” Михайло Чечетов.
Така відверта українофобська політика була однією з причин соціального невдоволення, що згодом виллється в події Революції гідності.
Закон про мову
Після подій Революції гідності в Україні була розпочата політика декомунізації, яка у свою чергу виросла в політику дерусифікації України. Один з перших рішень “революційної” Ради було скасування “Закону Колісніченка-Ківалова”, однак заміни цьому закону не було, з одного боку це було викликано початком Кримської кризи, яка переросла в окупацію півострова, а згодом початком бойових дій на Донбасі. Згодом відбулась парламентська криза і відхід від широкої демократичної коаліції кількох партій. Однак процес декомунізації та дерусифікації рухався далі. Зокрема один з кроків для захисту української мови було затвердження квот для радіо та телебачення та внесення “мовного пункту” в Закон про освіту.
Читайте також: Захищати свічечку літери Ї: як в Україні розбудовується мовна політика
Історичний закон про мову було ухвалено з чисельною кількість правок та попри саботаж проросійських сил в парламенті.
Ухвалення закону викликало широку підтримку в суспільстві.
Фактично, після понад два століття український народ отримав можливість вільно користуватись власною мовою у власній державі у всіх сферах життя. Українська держава через 28 років закріпила законодавчо необхідність захищати українську мову.
Якщо ви не знаєте хто зобов’язаний знати і використовувати мову та як отримати українське громадянство – ознайомтесь із деталями.
Президент України Петро Порошенко подякував”більшості російськомовних громадян за те, що з розумінням ставляться до необхідності підтримки української мови” та зауважив, що “ухвалення закону ми свідомо винесли за рамки виборчої кампанії, бо насправді він не про вибори. Він про мову”.
Один з авторів законопроекту, народний депутат та голова парламентського комітету з питань культури та духовності Микола Княжицький у коментарі Радіо НВ сказав про українську мовну політику наступне:
“Насправді закон про українську мову як державну був прийнятий ще в Українській Радянській Соціалістичній Республіці в 1989 році, і він був набагато жорсткіше, ніж той законопроект, який ми прийняли сьогодні. Просто там не було ніякого контролю за виконанням того, що написано в цьому законопроекті “, – зазначив він.
Наостанок хотілося б додати, що відомий німецький філософ Мартін Гайдегер зазначав, що “Мова – це дім буття”. Якщо це дійсно так, то 25 квітня українці заклали фундамент дому власної національної ідентичності.
Підготував Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.