Страх і морок буденностей війни: огляд на “Погані дороги” Наталки Ворожбит
Тематика російсько-української війни на Донбасі стала наріжною для нової хвилі українського кінематографа. Від блокбастера Ахтема Сеітаблаєва “Кіборги” до авторської антиутопії Валентина Васяновича “Атлантида”. “Погані дороги” – це режисерський дебют відомої сценаристки Наталки Ворожбит, який також розповідає нам історії “людей війни”.
Кінооглядач “Прямого” сходив на спеціальний показ фільму.
Морок української буденності – тема, в якій Ворожбит, ніби риба у воді. Тут і сценарна адаптація “донбаського” роману Сергія Жадана “Ворошиловград” в “Дике поле”, і майстерне компонування діалогів в “Кіборгах”, і осучаснення до рівня сучасного жлоба повісті Івана Нечуя-Левицького. Однак, “Погані дороги” займуть окреме місце на полиці Ворожбит, адже тут вона задіяна не лише, як сценаристка, а й як режисерка.
Щоб передати весь морок буденності, який затягує людей, режисерка використовує два прийоми: якісно прописані діалоги, що розкриваються емоційний стан персонажів та постійну фіксацію камери на деталях та крупних планах персонажів, що допомагає підсилити емоційний фон та створити необхідну фільмові атмосферу. Що ріднить її з російським режисером Олексієм Балабановим.
Фільм – це п’ять новел про російсько-українську війну. Однак самої війни в її звичному антуражі тут немає: ніяких стрілянин, вибухів, вбивств. Жодного пафосу чи етосу героїзму. Жодної звичної динаміки. Герої кіноновел – це ті люди, які просто живуть у війні, ставши її органічною частиною. Люди, для яких війна стала буденністю. Світ персонажів Ворожбит (а це хоч і зібрані, але реальні образи) – це світ де жахливе і буденне межує поруч, де боятись уже немає ні сил, ні сенсу, ні бажання. Тут люди проводять вечір або за російським телебаченням або в бомбосховищах. Тут перевозять труп без голови в акомпанемент радіозвучання Макса Барських. Тут в проміжках між побиттями та зґвалтуваннями наступає день купання і сердечні бесіди про сни та дитинство. Це світ розбомблених будинків, далеких блокпостів та поцвілих підвалів. Світ, який став реальністю для багатьох наших співгромадян, і який водночас досі поза межами розуміння іншої частини суспільства.
Переходячи від новели до новели, Ворожбит намагається показати нам буденність війни та розкрити людину в цих умовах. В умовах коли війна не розгорається полум’ям, а роз’їдає іржею тривоги та страху. Режисерка стирає кордони між шаблонними поняттями “добра” та “зла”.
Сепаратист, який бравуриться своїми садистськими нахилами, до кінця фільму починає набувати рис людськості. Своєю чергою полонена журналістка з гуманістичними ідеалами, щоб врятувати себе, до кінця новели проявляє свої максимально звірячі інстинкти. Офіцерка медичної служби заливається істерикою, перевозячи тіло убитого коханця, а на ранок з холодним обличчям передає його законній дружині. І так у кожній новелі ми бачимо як сірі тони переважають над чорними та білими в людських душах.
Читайте також: Буденність і свята війни: рецензія на фільм “1917”
Таким чином, режисерка і сценаристка Наталка Ворожбит намагається показати нам іншу сторону війну. Ту, яка позбавлена барокальної мужності, однак наповнена відчуттям стихійного екзистенціалізму. Навіть гумор, який сюди майстерно вкраплює режисерка, не викликає сміху, а скоріше підсилює загальну напругу в стрічці. В якомусь сенсі ця глибоко антивоєнна картина – це спосіб показати що відбувається з людською душею, коли потреба щоденного вибору (йти в бомбосховище чи додому, наприклад) перетворюється в побутову практику.
Порівняння “Поганих доріг” з “Атлантидою” Валентина Васяновича так і проситься, однак спільного між ними – це лише те, що це українське авторське кіно про війну на Донбасі. “Атлантида” – це гірка історія про відповідальність з оптимістичним настроє на майбутнє, яке зігрівається в теплій джезви та обіймів. “Погані дороги” – це кінозбірник, який залишає розмірковування про майбутнє за глядачем, розмивши його курявою, що здіймають старенькі автівки на звичній побитій грутовці.
В сухому залишку “Погані дороги” Наталки Ворожбит – це авторська кінокартина, яка одночасно є продовження творчого дослідження мороку буденності та екзистенційною кінохронікою подій російсько-української війни. Стрічка, яка працює в художній манері описує стан людей, які, як би це не страшно звучало, звикли жити у війні.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram