Коли закінчиться війна: огляд на фільм “Атлантида” Васяновича
Зірвавши тріумф у Венеції, прогримівши на фестивалях в Норвегії, Франції, Білорусії та Японії, та врешті номінувавшись на “Оскар”, авторська картина Валентина Васяновича “Атлантида” дісталась українського прокату.
Кінооглядач “Прямого” сходив на показ і готовий розказати, що так зривало овації у кіноекспертів з усього світу.
Сюжет фільму розповідає нам про Донбас 2025 року: війна припинилась, й останній російський зайда, вже як рік, покинув територію суверенної України. Серед руїн і териконів живе ветеран Сергій, який намагається боротись з ПТСР та знайти своє місце в “нормальному суспільстві”. Він працює на металургійному комбінаті, а пізніше переводиться в службу підвозу води для українських військових, які розкидані по всій території Донбасу, намагаючись подолати наслідки війни. У своїх мандрах донбаськими пустирями, Сергій зустрічає волонтерку організації “Чорний тюльпан” Катю, після чого зголошується допомагати шукати тіла загиблих. Фільм завершується близькістю Сергія і Каті, що стає початком нового життя для обох.
“Атлантида” – це повністю авторське кіно Валентина Васяновича. У стрічці він виступив одночасно режисером, оператором, монтажером, сценаристом та навіть продюсером. Спершу фільм мав розповідати про Маріуполь періоду 2016 року, однак Васянович вирішив, що це буде занадто “однобока” і нецікава західному глядачеві картина. Тоді виникла ідея створення фільму про найближче майбутнє, коли війна припиниться.
Васянович, як оператор-постановник, вирішує використати спосіб зйомки статичною камерою з мінімальною кількістю монтажних склейок. Таким чином вдається створити ефект “документальності” в художньому кіно, ніби все що відбувається на екрані — це реальне життя, буденність та побут реальної людини. Непрофесійність акторів (у фільмі всі ролі виконали учасники АТО) Васянович компенсує куцістю діалогів, які власне, і не потрібні у цьому всесвіті, де все відчувається інстинктивно.
Попри повну відсутність музичного саунду, Васянович створює інше більше цікаве звукове полотно у стрічці. На початку XX століття Дзига Вертов створив фільм “Симфонія Донбасу”, де головним героєм став звук індустріального краю. В XXI столітті Валентин Васянович створює власну “донбаську симфонію”, надаючи звуку особливого ефекту у кіно: гарчання двигунів, розриви мін, скрипіння ковшів, звук набору води та навіть звук снігу, що падає створює окрему атмосферу, що підтримує малодинамічний ритм картинки світу, де все завмерло в очікуванні.
Спершу “Черкаси”, а тепер і “Атлантида” задають здоровий тренд того, що говорити про наші травми і нашу війну варто без огидного пафосу “національно-патріотичного замовлення”. Васянович змальовує будні Донбасу з його зруйнованими житловими кварталами, розбитою дорогою, закритими підприємствами під які будувались міста і селища, гектарами мінних полів, затопленими шахтами, заваленими звалищами. Все це нагадує постапокаліпсис в кафкіанській естетиці, який сам Сергій називає “заповідником для таких, як ми”. Для тих, хто лишився на війні, яка вже припинилась. Уміло резонуючи між особистою та територіальною трагедією, режисер, показує нам, що війна не припиняється “когда прекращают стрелять”. Вона лишає по собі глибокі шрами та виразки ще на десятки років. Головні герої фільму — Сергій і Катя, ніби колонізатори, по-новому освоюють ці суворі та непридатні для життя землі, чим символізують ідею того, що перемога — це не лише масові гуляння та паради, а ще й відповідальність.
Ключовими в символічному просторі фільму є сцени, які відзняті тепловізором. На першій ми бачимо убивство одного чоловіка трьома іншими, а в останній — сцену обіймів і збереженого тепла в нагрітій кавовій джезві. Так, тепло тих, хто помер на війні, зберігають ті, хто лишаються на цих землях, а відтак дають оптимістичну надію та те, що все буде добре, просто не зараз і не зразу.
В сухому залишку, “Атлантида” Валентина Васяновича – це не просто якісний український фільм, а стрічка, яка на рівні з “Вулканом” Бондарчука, “Додому” Алієва та “Мої думки тихі” Лукіча може стати естетичним стовпом, на якому будуватиметься школа нового українського кінематографа.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.