“Це тобі за Батум”: як Булгаков з Воландом нічним Подолом гуляли

Джерело: Facebook-сторінка автора

Вулицями київського Подолу снувала дивна компанія.

Немолодий чоловік із професорським виглядом та байдужим виразом втомленого, пом’ятого обличчя, довгоногий ексцентрик з очима, що бігають, величезний облізлий чорний кіт, рудий велетень зі зловісним прищуром застиглих очей і без смаку вбрана молода жінка в пошарпаній шубі впевнено прямували до Андріївського узвозу, а позаду них ледь встигав змерзлий від дніпровської сирості невисокий чоловік у колись модному пальті.

– Навіщо ви мене сюди притягли, мессіре? – запитував невисокий чоловік у старого професора. – Що ми тут усі забули?

“Це тобі за “Батум”, – ледь не сказав Воланд. – Не треба оди вбивцям складати”. Але в традиції диявола не входить прилюдне викриття мертвих.

– Це ж ваше рідне місто, Майстре, – лагідно почав Воланд. – Рідне! Я думав, ви будете щасливі подихати його повітрям.

– Я був би щасливий подихати повітрям Москви, – перебив старого диявола письменник. – Патріаршиє пруди, шанувальники, колеги, столичне життя. Російський письменник має бути в Росії, саме так я і сказав Йосіфу Віссаріоновичу. А ви привезли мене в провінцію. Подивіться, тут навіть вивіски скрізь якоюсь неіснуючою мовою. Це що – вулиця Петлюри?

– Вулиця Петлюри в іншому кінці міста, Майстре, – улесливо промуркотів Бегемот.

– У цьому місті справді є вулиця Петлюри? І ви мене сюди привезли? У місто з Петлюрою і вивісками “мовою”? Та бомбити треба таке місто!

– Уже бомблять, Майстре! Чуєте сирену повітряної тривоги? – радісно озвався Азазелло.

– Хто бомбить? – поцікавився Булгаков. – Німці?

– В жодному разі: ваші співвітчизники й бомблять. Росія-с.

– Червоні? Знову вони?

– Та ні, Росія тепер не червона, і не біла. Вона чекістська, вона бандитська. Але хоче, щоби ваші книжки мав змогу читати кожен. Мовою оригіналу.

– Яка чудова країна! Без червоних! – розчулився Булгаков. – То чому ж ми не в Москві?

“Бо не треба було писати “Батум”, – хотів сказати Воланд, але знову передумав.

– Та шанувальники у вас і тут є, Майстре. Он бачите, зібралися біля вашого рідного дому.

– Оці, чи що? – зневажливо запитав Булгаков, але натовп уже помітив Майстра і закричав багатоголоссям.

– Це нам компенсація за пам’ятник, Михаіл Афанасьєвич! Можливість побачити вас особисто, можливість висловити вам… Ми виросли на “Майстрі й Маргариті”. А “Дні Турбіних” – це ж справжній Київ, шляхетний, а не це село довкола! І ваш прекрасний пам’ятник!

– А де ж пам’ятник? – поцікавився письменник.

– Ось пам’ятник, ось! Просто він під охороною, і вже чотири роки його ніхто не бачив! Його оберігають від російських бомбардувань, а ці неуки – вони хочуть його знести, Михаіл Афанасьєвич! Прибрати з узвозу! Ми рятували пам’ятник від російських варварів, а село хоче його знести!

– Від російських варварів? – здивувався письменник. – То ви що, не хочете перемоги Росії?

– Михаіл Афанасьєвич, Росія – страшна країна. Вони вбивці, вони обстрілюють мирні квартали! Ми хочемо, щоб Росія розпалася і зникла! Ми так вами пишаємось! Ви великий киянин! А Росія – це країна Шарікових. І памʼятник ваш хочуть знести Шарікови!

– Вони шизофреніки! – прошепотів письменник Воланду. – Шизофреніки!

“Твої шанувальники завжди шизофреніки, – хотів сказати диявол. – Можна подумати, що можна не бути шизофреніком і розуміти, що ти там хотів зобразити у своєму “Майстрі”. Або ненавидіти російську армію й обожнювати Турбіних. Звісно, шизофреніки! Морфіністи! Але ж тебе люблять”. Але, звісно, він знову нічого не сказав.

– Стражденні люди, Майстре. Стражденні. Сумують за російським словом, за рускім міром.

– Ви зараз як Путін говорите, – сказав один із шанувальників Булгакова, немолодий письменник, якого спеціально для такого побачення чорти привезли на “Інтерсіті” з Дніпра. – Ви не Путін?

– Я не Путін, – із жалем сказав Воланд. – Де мені до Путіна! Путін – це таке зло, якого в нашому пеклі не знайдеш. Ми більше на письменниках спеціалізуємось. По “культурці”, знаєте. В окремо взятій голові таку, знаєте, війну можна влаштувати – ніякий Путін не вигадає.

– Сподіваюсь, зустріч із шанувальниками вас трохи розважила, Майстре, і ви не дорікатимете нам за цю різдвяну прогулянку. Коров’єв, шампанського Майстру! Це вкрадена вашими співвітчизниками Масандра, п’ється особливо легко. Зі святом вас, Майстре!

Тривога, що прийшла з Чорного моря, все ще огортала зневажуване письменником місто, але вдалині вже з’являлася слабка заграва світанку й надії, що Київ зможе перевести подих і зайнятися гасінням пожеж і порятунком постраждалих від навали “русского міра”. Час нічної прогулянки з Воландом добігав кінця.

– А може, наступного разу в Москву, мессіре? У Москву! – з надією запитав письменник. – Ну на біса мені той пам’ятник.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.

• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.