Україна досі потерпає від зустрічі Зеленського і Трампа: як виправити ситуацію

Які наслідки мала зустріч президентів Володимира Зеленського та Дональда Трампа у Білому домі; чому виникла криза довіри між США та Україною і які наслідки ми відчуваємо; як варто проводити дипломатичну роботу з президентом США і чи можна вийти з глухого кута; у чому суть угоди про рідкісноземи, а також якими є євроатлантичні перспективи України.

Про це та багато іншого в ексклюзивному коментарі телеканалу “Прямий” розповів Костянтин Єлісєєв, дипломат, представник України при Європейському Союзі (2010-2015 рр.)

— Сьогодні була реакція Офісу президента, що вони мали дуже довгу і тривалу розмову щодо цієї угоди про корисні копалини. Тут миттєво відреагував Офіс президента. Але орієнтуємося на слова Дональда Трампа, які він озвучив напередодні. Як виправляти цю ситуацію? Які загрози й ризики для України безпосередньо, не для Зеленського, а для України несе ця ситуація, яка знову починає формуватися навколо цієї угоди?

— По-перше, ще раз дякую за запрошення. Дійсно, дуже важливий час. І ви вже тут нагадали про 28 лютого, і сьогодні якраз місяць, як відбулася ця катастрофічна, як називають, це не моя цитата, а всі західні ЗМІ, катастрофічна зустріч в Овальному кабінеті. І навіть, коли сьогодні випадково дивився багато іноземних новин, Sky News, CNN, – всі теж згадують про цю зустріч і кажуть “катастрофічна зустріч в Овальному кабінеті”, тому що її наслідки ми відчуваємо до сьогоднішнього дня. І я ще не знаю, як довго будемо її відчувати. Хотілося б, щоб ми з цим завершили. Але, як я тоді казав і зараз кажу, що дійсно вона відкинула на багато кроків назад багато речей в нашій співпраці з нашим американським стратегічним партнером.

Ключове, що відбулося, по суті, призвело до кризи довіри, особистої довіри, між президентом США і президентом України. Це найбільша катастрофа, яка відбулася 28 лютого, і дійсно пройшов місяць. Давайте ми подивимося, що відбулося за цей період часу. По-перше, я вже згадав про кризу довіри між президентами. По-друге, як наслідок, на превеликий жаль, з того часу вже місяць не відбулося жодного візиту високопосадовця США в Україну. Я вже не кажу про рівень держсекретаря або радника з нацбезпеки. Не було навіть візитів нижчого рівня американських чиновників і офіційних осіб.

До 28 лютого у нас був парад візитів і представників Конгресу, і інших відомств американських. Їх зараз немає, не відбулося за останній місяць. По-друге, ви знаєте, ми пережили дуже неприємне припинення  тимчасову військової допомоги. Ми пережили зупинення обміну розвідданими. І, на превеликий жаль, це позначилося і на ситуації на полі бою. Слава Богу, вона відновилася, але все одно ті 11 днів, майже два тижні, ми втратили. І це було погано.

Далі, нагадаю, мало про це говорять, відбувся провал п’яти проєктів резолюції, які одразу після Овального кабінету 5 березня ініціювали в Конгресі. Ці резолюції провалилися, що свідчить про, на превеликий жаль, не тільки кризу довіри між президентами, а кризу двопартійної підтримки України. І це теж погано. Далі, ви бачите, що за місяць показало, що все більше і більше американських посадовців, і він вчора це сказав, чи сьогодні, за київським часом вночі, про те, що питання НАТО, Україна ніколи не буде членом НАТО. На превеликий жаль, питання НАТО теж зміщується в іншу сторону.

Далі, на превеликий жаль, нарощуються так звані проросійські наративи в оточенні Трампа. І ми всі з обуренням сприйняли заяви його спецпредставника з питань Росії Віткоффа про Україну, про російські наративи тощо. Ну, і дивіться, і, звичайно, як кажуть, ще одне, це я б сказав, таким словом, вакханалія або сага неприємна навколо цієї так званої угоди про рідкісні копалини.

От я просто, знаєте, сконденсував в цих лаконічних тезах те, що відбулося буквально за останній місяць, але початки її лежать в цій дуже катастрофічній, ще раз акцентую, зустрічі в Овальному кабінеті. Я просто звертаюся до тих, хто, як кажуть, дотепер вітається і, знаєте, поки розповідає про цю зустріч як зразок дипломатичного мистецтва, я думаю, нам треба якомога швидше забути про цю зустріч. Навпаки, всім нагадую, як це роблять дорослі професійні дипломати.

І цей майстер-клас нам прекрасно показав президент Фінляндії Александр Стубб, який без будь-якого пафосу, без ейфорії не хвастався тим, що у нього є, як у нас хвастався, один, що у нього є особистий телефон Трампа. Домовився з президентом Трампом, приїхав не до Вашингтона, а до Мар-а-Лаго і спокійно поснідавши, пограв партію в гольф. Під час цього дуже детально обговорив багато питань, зокрема й чільне місце займало питання України. Потім він з ним поланчував, де підбив підсумки свого перебування на американській землі. І таким чином він, по суті, зміцнив довіру з американським президентом.

До речі, наслідком цієї зустрічі, гадаю, стала заява Трампа про те, що проти Путіна можуть бути запроваджені катастрофічні санкції за те, що він, мовляв, не дотримується своїх обіцянок і не хоче запровадити режим припинення вогню. Я думаю, що велика роль в тому, що це сказав Трамп, належить саме Александру Стуббу. І ми дійсно вдячні нашим партнерам за те, що вони нам допомагають і переймаються, виправляючи наші, на превеликий жаль, дитячі помилки.

Але, з іншого боку, я не хотів би, щоб ми посипали голову попелом. Після відомих, скажімо так, вибачень президента Зеленського перед Трампом, нарешті був запущений процес припинення війни в Україні. Відбулися два раунди перемовин. Одні відбулися на рівні високих делегацій у Джидді. Інший раунд – на рівні міністра оборони України та високопосадовців Сполучених Штатів відбулися в Ер-Ріяді минулого тижня. Тобто запущений цей маховик. Інше питання, що поки що воно не призвело до видимих для нас результатів.

І коли я вам все кажу, я не буду аналізувати, ми всі вже знаємо ці результати. Я вважаю, що, на превеликий жаль, не вдалося нам відстояти позицію, що має бути переважно режим припинення вогню на землі. Не стільки на Чорному морі, як на землі. Тому що в протистоянні з такими агресорами, як Росія, те, що якщо не відбувається жодних зрушень на землі, не має жодного значення. Тому якраз припинення вогню має відбуватися передусім, і акцент має бути на землі.

Але, як на мене, то ці перемовини дійсно показали, наскільки далекий ще шлях нам до навіть самого припинення вогню. От, наприклад, я з вами зараз говорю і я риторично можу навіть запитати: а насправді вже почав діяти режим припинення вогню, який був нібито оголошений на 30 днів чи ні? Тому що країна-агресор сказала – розпочався з 18 березня. Українська сторона переконувала, що з моменту випуску цих комюніке вони були трошки різного змісту. Я маю на увазі українсько-американський і американсько-російський. Американська сторона якось теж не дуже виразно розповідає, з якого моменту почався режим припинення.

Тому я не знаю. Я знаю, що є стандартні дипломатичні міжнародні правила. Коли домовляється про режим припинення вогню, чітко фіксується час і дата. Тобто, умовно, 0:00-0:01 хвилина з такого-то числа починає діяти. Відповідно запускаються всі механізми верифікації, контролю і відслідковування. Зараз на цьому прикладі я не бачу. Можливо, це якийсь квазі-режим припинення вогню. Можливо, питання риторичне, щось не розумію, але це відбулося.

Але ми можемо довго казати про ці всі недоліки. Нам треба зараз сказати, як вирівнювати ситуацію, як рятувати ситуацію. Наприклад, у нас є склад делегації, нарешті затверджено на перемовини. У мене великі все-таки сумніви, на яких підставах вона працює. Адже президент випустив указ про склад делегації, але я не бачив затвердження директив. Звичайно, це таємний документ, але все одно він пишеться. А потім пишеться окремо, що це він таємний. Але принаймні директиви затверджені, і делегація на їхній підставі працює. Я цього поки що не бачив.

По-друге, це вже стало такою крилатою фразою про “5-6 менеджерів”, але я не хочу на це звертати увагу, ми повинні бути вищі цього, бо йдеться про державні інтереси. І тому я вважаю, що можливо все-таки вслід повернутися до ідеї, про яку вже неодноразово озвучили багато українських політиків – це про призначення спецпредставника України на перемовинах, на мирних перемовинах. Це людина, яка б собі уособлювала, координувала всі процеси: починаючи від стратегічної комунікації, тому що у нас зараз переговорний коментують люди, які не мають жодного відношення ані до державної влади, ані до зовнішньої політики. Це дивно. І питання про призначення спецпредставника – вже приклад показав той же Трамп, але, наприклад, зараз і в Європейському Союзі, і в Європі воно обговорюється, і той же президент Фінляндії теж на це звертав увагу. Тому це друге, що б можна було порекомендувати.

Третє. Ви показали заяву п’ятого президента. Я обома руками підтримую ініціативу про звернення української Верховної Ради до Конгресу з закликом ухвалити двопартійну резолюцію. І, дійсно, вона мала б включати, по-перше, підтримку суверенітету і територіальної цілісності. Це дуже важливо, тому що, на превеликий жаль, одним з відкриттям для мене на першому раунді перемовин в Джидді було те, що, як з’ясувалося, українська сторона з американською обговорюють питання територіальних поступок. Тому для нас було б принципово важливо, щоб Конгрес чітко засвідчив, що визнають Україну в міжнародно визнаних кордонів станом на 1991 рік.

І було б важливо, щоб Конгрес також все-таки почав обговорення та ухвалив зрештою, бо це тривалий процес, двопартійну резолюцію про новий пакет оборонно-фінансової допомоги. Адже ми всі знаємо, що ми продовжуємо поки що жити на спадщині президента Байдена й отримуємо зараз військову допомогу, яка була ухвалена ще за його каденції. Слава богу, що вона відновилася і триває. Але я думаю, що треба вже зараз нагально працювати з тим, щоб ухвалити новий пакет. Це було б дуже важливо. Ну і третє – я думаю, що також затвердити механізм того, що санкції будуть діяти до тих пір, поки Україна не відновить свої суверенітет і територіальну цілісність повністю. Це теж було б важливо.

Четверте. Було б, мені здається, зараз нагальним також активно працювати для того, щоб український політикум й адміністрація Трампа ухвалили новий документ, я називаю його “Кримська декларація+”. Ми всі знаємо, що в 2018 році, якщо не помиляються, була ухвалена адміністрацією Трампа під час першої каденції “Кримська декларація”, яка чітко визнала, що ніколи, ні за яких умов, Сполучені Штати не визнають Крим російським. Я думаю, що нам треба розширити діапазон цього документа. Це дуже важливий, я би сказав, політичний документ, який має всі відповідні наслідки, зокрема і фінансові, позитивні для України. І для того, щоб включити в цей документ ті території, які наразі знаходяться під окупацією, і, наприклад, ті, які Росія включила вже до своєї Конституції.

Нам дуже важливо, щоб американці чітко визнали те, що ці території теж ніколи не будуть російськими. Це теж для того, щоб відкинути всі інсинуації і чутки про те, що нібито американська сторона може погодитися, що Україна піде на поступки і може погодитися, що ці території стануть російськими. Це був би також сигнал Росії, і, не забувайте, це був би сигнал світові. Тому що, я думаю, дипломатія українська має працювати, щоб і країни Європи теж вже на упередження – через парламенти, через політичні свої інструменти – ухвалили відповідні резолюції або закони, постанови, законодавчі акти, де чітко б засвідчили, що визнають суверенітет і територіальну цілісність України в кордонах 1991 року.

Про угоду між Україною та США щодо корисних копалин 

— Ну і, звичайно, тут ми підходимо ще до однієї важливого документа. Це, як ви правильно сказали, так звані угоди про корисні копалини. Я не буду говорити про її зміст. По-перше, в засобах масової інформації багато різних проєктів. Я виходжу з ключового – що корені цього процесу треба шукати не в американському політикумі й не треба зараз піддаватись антиамериканській істерії, яка, на превеликий жаль, зараз розгортається в Україні і яка підживлюється російською пропагандою, дезінформацією і п’ятою колонною, бо для них це їхній інтерес для того, щоб внести розкол між Україною і Сполученими Штатами, і ми не повинні піддаватися.

Тому я закликаю не робитися корисними ідіотами в руках російської пропаганди і не пропагувати, знаєте, ярий антиамериканізм в Україні. Ця ідея належить українській стороні. І, до речі, корені сягають навіть не в сумнозвісному “плану перемоги”, який президент висунув в парламенті в грудні минулого року, а ще корені сягають ще в вересні минулого року. І всі ми пам’ятаємо, коли відбулася зустріч президента України з тоді кандидатом Трампом в Нью-Йорку, і там уже були сигнали, що вони почали обговорювати ці ідеї. Потім, всі знають, це була, як кажуть, ідея конгресмена Грема, і потім вона була покладена на папір і увійшла в так званий “план перемоги” під пунктом 4.

Але мало хто звертає увагу, що коли президент презентував цей документ – до речі, непоганий, мені сподобалося членство України в НАТО, безпековий складник, – але там було написано, що до цієї угоди є таємні протоколи, які були або будуть передані відповідним сторонам. Зокрема, це було передано Сполученим Штатам, наскільки я розумію, Великій Британії, Франції. Чому я про це кажу? Наприклад, у двосторонній угоді, яку ми підписали нещодавно з Великою Британією, йдеться також про важливість укладення аналогічної угоди, до речі, і навіть з перспективою для того, щоб її розробити. Там йшлося навіть про можливість створення спеціальної робочої групи. Ну, я так розумію, до цього справа не дійшла, бо ми поки що з американською угодою розбираємося.

Але у мене велике запитання: про що ми говоримо? Які саме таємні угоди були передані, в даному разі, американській стороні? Що ми там обіцяли? Про що конкретно говорили? Тому що, наскільки я розумію, в Овальному кабінеті планувалося підписати так звану якусь рамкову угоду, яка, наскільки я розумію, була в пресі. Але нема ж ніякого діалогу. Вона мала абсолютно рамковий, політико-декларативний характер, на підставі якого потім, можливо, розроблялися більш детальні угоди відповідними компетентними міністерствами та відомствами.

Станом на зараз, я так розумію, ідеологія повністю змінилася, і зараз йдеться про якусь субстантивну угоду. Але навіть та угода, яка є в засобах масової інформації і яку публікують закордонні західні ЗМІ. До речі, дивина відбувається. За останні місяці ми дізнаємося інформацію про доленосні питання для України, навіть про переговорні питання, не від українських можновладців і української влади, а ми дізнаємося від західної преси. Це абсолютно ненормальна ситуація. Ми ж позиціонуємо себе як демократична країна. Я розумію військову цензуру, але ніхто не накладав політичну цензуру. Тим більше, я ще раз кажу, йдеться про доленосні рішення для України.

Отже, ми бачимо, що на сьогодні зовсім інша концепція, навіть назва цього проєкту, і там йдеться про фонди, створення портів, інфраструктуру. Одночасно президент Трамп говорить і акцентує саме на угоді про корисні копалини, про рідкісноземельні метали тощо. Тому тут треба теж розібратися, але нам треба розрулювати ці ситуації. Ви бачили, що президент Трамп, якщо він за щось схопився, він як бізнес-орієнтована людина, буде намагатися цього досягти. І я не хотів би, щоб наш шанс відновити мир в Україні залежав від некомпетентності, непрофесійності та відносності піар-акціям від українських можновладців. Тому що на кону не їхня доля, а доля всієї держави та багатомільйонного українського народу.

Тому я дуже сподіваюся, що все-таки треба розібратися, але я ще звертаю увагу на ці таємні додатки. Тому я підтримую заклик президента Порошенка про те, що парламент має зустрітися з президентом Зеленським і, можливо, провести формат закритої зустрічі з лідерами фракцій, де серйозно говорити, що насправді відбувається. Я вважаю, що вже час все-таки, але ми в одному човні. І тому, якщо ми разом, то ми будемо тонути разом. Тому треба цю ситуацію вирішувати й не доводити до можливих катастрофічних сценаріїв. Тому що країна нового Овального кабінету більше не переживе. Вибачте, що я так кажу різко, але не переживе. І на кону, я ще раз кажу, це питання довіри з американським істеблішментом. Я вже не кажу про довіру між двома президентами, я кажу про довіру між двома владами, між істеблішментами.

Про перспективи членства України в Євросоюзі та НАТО

— Ну і, звичайно, ще одне, що треба робити, і, я думаю, не забуваймо, коли ми говоримо про американців, про перемовини, все-таки не забувати ще один трек, на якому поки що ми буксуємо. А це йдеться, я чому кажу буксуємо, тому що я вірю обіцянкам української влади. Обіцянки були розпочати ще на початку року переговорний процес щодо членства України в Європейському Союзі. Сьогодні ми вже фактично, початок вже квітня, а обіцяних навіть відкриття хоча б однієї чи двох глав переговорних так і не відбулося. Тому мені здається, я розумію, що зараз ключове питання – це питання війни та миру, але давайте все-таки не забувати й про ці важливі напрямки.

І ще один напрям, який почали забувати, мене дуже, знаєте, напружує і дуже турбують дві речі. Я думаю, що ви це знаєте, мене підтримуєте. По-перше, що із лексикону, коли ми кажемо про мир, вилучається слово “справедливий”, всі більше кажуть про довготривалий мир. І друге, що мені не подобається, що все менше й менше ми кажемо про членство України в НАТО. Я розумію, що це є момент іритації, не подобається деяким нашим партнерам, але я думаю, що ніхто згоду на те, щоб знімати питання НАТО зі столу перемовин, не давав. Ще й надто, це є конституційне повноваження. Можливо, влада вже думає, що, можливо,  усуватимуть це із Конституції членство України в ЄС і НАТО, але для цього треба вносити конституційні зміни.

Тому на мою думку, принаймні, українська влада, і це наша вся роль, полягає в тому, щоб нагадувати, що членство в НАТО залишається на порядку денному наших відносин не з Росією і не мирних перемовин. Це порядок денний відносин України і НАТО. Крапка. Чому я про це кажу? Тому що буквально за два з половиною місяці відбудеться, а це друга половина червня, саміт в Гаазі, саміт НАТО в Гаазі. І станом на сьогодні, наскільки я розумію, запрошення Україна не отримала. Чому я так кажу? Тому що, як правило, знаючи українську владу, коли вона отримує запрошення, вона вже заздалегідь починає шоу про те, що це вікопомне запрошення, і Україна його отримала. Станом на сьогодні такої, знаєте, пафосної заяви не було – значить, ми поки що не отримали цього запрошення, а по ідеї країни Альянсу вже це запрошення отримали. І вони активно готуються до наступного саміту НАТО.

Я чому про це кажу? Тому що нам це буде великий-великий мінус для України, якщо Україна не буде присутня на саміті НАТО. Тому що, навіть станом на сьогодні, ми поступово інтегруємо всі політики Північноатлантичного альянсу. Політики щодо рятувальних операцій, гуманітарних операцій, взаємосумісництва Збройних сил. Ми, по суті, робимо все можливе для того, щоб вже де-факто бути членами НАТО. І ми вже стаємо їм. І єдине, чого нам не вистачає – це консенсусного політичного рішення країн-членів Альянсу. Тому нам треба, як кажуть, цю тему далі рухати і не забувати про неї. І я хотів би, просто користуючись цією нагодою, ще раз про це згадати.

Про “Коаліцію охочих”

— І ще одне, не менш важливе. Я думаю, що давайте теж працювати з європейськими партнерами для того, щоб все-таки перетворити… Ви знаєте, що був саміт в Парижі минулого тижня, і там йдеться про “коаліцію охочих”. Я думаю, що нам треба перетворити “коаліцію охочих”, хоча дехто вже починає тролити й каже, що “коаліція неохочих”, тому що результатів поки немає серйозних. Нам треба її перетворити у “коаліцію спроможних” і в коаліцію рішучих. І я думаю, що треба тут теж нав’язувати. І взагалі, я вважаю, що ми маємо теж давати свої документи, свої проєкти угод. Наприклад, якщо ми хочемо розміщення європейських сил на території України, давайте вже давати свої проєкти угод.

Якщо ми хочемо, наприклад, навіть, щоб парламент, Конгрес США ухвалив двопартійну резолюцію, треба передати конгресменам проєкти або наші елементи, наше бачення проєкту цієї резолюції. Це нормально, я в своїй дипломатичній практиці завжди так робив. Я навіть скажу приклад, коли, ви знаєте, ми підписали й зараз діє між Україною ЄС угода про асоціацію. Там ще задовго до того, як було прийнято рішення про те, що Україна і ЄС будуть укладати угоду про асоціацію. Було тільки прийнято рішення 2008 році на саміті в Парижі, що Україна і ЄС укладуть угоду про асоціацію. Ми в ініціативному порядку підготували такий багатосторінковий документ, де передали європейській стороні елементи такого проєкту. Я розумію, що він повністю не влаштовував їх і це не міг тлумачитися як проєкт навіть угоди. Але принаймні європейські партнери побачили там, чого ми хочемо, побачити наші червоні лінії.

Так само я вважаю, що українська сторона, якщо щось пропонує, має тут же ж давати свої пропозиції. І саме в такий спосіб ми будемо нав’язувати нашу лінію поведінки. Але щоб не так сталося, як пам’ятаєте, в далекому Стамбулі в 2022 році, коли, по суті, російська делегація поклала на стіл свій проєкт і ми були змушені, українська делегація, не ми, українська делегація, уповноважена президентом, була змушена працювати уже за російськими лекалами, за російським проєктом. І навіть той факт, що вони працювали по російському проєкту, означало, що вони, в принципі, були згодні з російським підходом. Що апріорі є великою помилкою в контексті дипломатії.

Вибачте, що я довго кажу, але, знаєте, я коли кажу негативні ремарки або певною мірою вказуючи на помилки, я намагаюся все-таки запропонувати шляхи виходу з тієї чи іншої ситуації. Тому я хотів би якраз на цих елементах сконцентрувати увагу, щоб показати, що ми не лише критикуємо, а є шляхи, як вирулити ці ситуації для того, щоб Україна стала сильнішою, щоб наша переговорна позиція, переговорна позиція саме України стала сильнішою. І тоді нам буде легше добиватися своїх цілей.