Українець в ментальному сенсі – це глибинний європеєць: митець Іван Семесюк про національну ідею та культурні сенси нашої держави
Іван Семесюк — український митець, який за свою творчу кар’єру займався майже всіма видами мистецтва, окрім хіба балету. Популярність Семесюк здобув, як художник-жлобіст, згодом перекваліфікувався в музиканти, створивши два музичний проєкти: павер-кантрі гурт “Пирятин” та альт-фольк тріо “Ukiez”. Окрім того Семесюк автор книг “Щоденник україножера”, “Фаршрутка”, “Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса” та поетичної збірки “Серце апачі”. Наразі Семесюк пробує себе в кінематографі.
Журналіст “Прямого” зустрівся з митцем в одному з подільських двориків та поговорили про українську національну ідею, сучасну міську культуру та в чому полягає естетика періоду правління Леоніда Кучми.
Вперше в публічному просторі ви стали відомий, як художник-жлобіст. Чим ви займались до того, як стали художником?
До того, як стати художником-“жлобістом”, я накопичував життєвий досвід і працював за професією – скульптором і оформлювачем різноманітних “жлобських” інтер’єрів: ресторанів, робив надгробки, робив якісь баобаби з гіпсу, голови слонів, різноманітну реставраційну роботу. Я працював на ремонтах, на будові. Я робив якусь творчу художню графіку теж, але вона не приносила ніяких грошей. Просто для того, щоб не забути, що я взагалі митець.
А потім я це все кинув і почав займатися лише творчістю. І мені для цього довелося пережити період крайньої нестабільності. Тому що, або ти робиш надгробки, або ти формуєш себе і свій образ як богемного художника, котрий робить вигляд, що в нього все добре. Хоча насправді він просто краде їжу, наприклад, в супермаркеті “Велика кишеня” на Філатова. Я крав там цибулю і “Мівіну”, і їі це в майстерні недалеко. І малював.
“Жлоб-арт” – це був, в принципі, критичний такий проєкт. Хто такий “жлоб”?
Ой, це окрема історія. Про це написали, фактично видали цілий каталог. Каталогізували не тільки цей проєкт, а й думки, що таке “жлоб”. Ой, визначень багато. У мене теж було якесь визначення і не одне. Тому що просто хотіли намацати цю тему. У стратегічному смислі слова – людина, котра “в ах@ї” від факту власного існування і не знає, що з цим робити. І на цьому ґрунті вона експансивна, агресивна. І це не залежить від освіти насправді, і навіть якогось культурного рівня. Можна мати дуже високий культурний рівень, а все рівно бути ідейним “жлобом”.
Чому ви припинили художню діяльність?
Я вичерпався. Це така штука, як ремонт в ресторані. Скажімо, ремонт ресторанів набридає і треба робити ремонт раз в 5-7 років – хоча б для того, щоб просто це все не набридло. Я зробив ремонт у власному внутрішньому ресторані. Я три роки не малюю, за виключенням футболок, різноманітної дрібної графіки, але картин я не роблю. Я досяг певного рівня, скажімо, в якомусь контакті з галеристами і так далі, і зрозумів, що для того, щоб вийти на новий комерційний рівень, саме галерейний, коли тебе купують серйозні колекціонери, а мене почали купувати серйозні колекціонери, – треба займатися, по-перше, виключно цим. А по-друге, дуже багато часу приділяти спілкуванню з людьми, з котрими я спілкуватися не хочу – тому що я з них ригаю, з цих людей. Частіше всього, так би мовити. Хоча по-різному.
Я вичерпався, я зрозумів, що я почав повторюватися. Художник має вчасно зупинитися, як скажений кінь, інакше він розіб’ється об стіну. А я зараз накопичую певний якийсь досвід. Можливо, я повернуся до малювання. Але зараз музика і поезія, як більш богемні, як на мене, заняття цікавлять мене більше.
Стосовно музики, у вас же немає жодної музичної освіти, на скількох інструментах ви вмієте граєти?
Немає. Була така спроба, здається, ще перший-другий клас – мене відбули на піаніно. Тому що всім же хочеться, щоб дитина якогось чорта грала на піаніно. Не зрозуміло. Я прищемив на другому занятті руки кришкою від піаніно “училці”, тому що вона була дуже люта. А я щось перелякався, прибив їй пальці. Мене вигнали. Там був скандал. І на цьому все закінчилося. “Вмієте” – я би це в лапки взяв, це слово. Але можу музикувати і записувати альбоми, студійно працювати, ну, навіть трохи концерти. Хоча рівень середній, звичайно. Я не віртуоз. Але це – губна гармошка в різних строях, і я їх сам переточую, вістли, сопілки, індійська флейта Bansuri, ірландська поперечна флейта, банджо. І все. І – спів. Я не називаю це вокалом ні в якому разі. Я пишу: “Іван Семесюк. Спів”.
До речі, щодо банджо. На початку вересня ви вперше публічно грали на банджо. Як подолати страх публічного виступу?
Тут така справа, що я страх публічності борю все життя. Тому що я заробляю гроші на цьому. Це мій інструмент. Я не можу боятися публіки, що б я не робив. Інакше я просто здохну від голоду. Тому виставки, якісь промови, літературні акції, читання віршів – це все мене привчило до сцени. Але я досі її боюся, тому що як музикант, я – неофіт. На відміну від хлопців-музикантів, іноді “лажаю”. Можливо, це не так сильно помітно, але я це чую. І мене це трошки нервує. Але все менше і менше. Останній концерт був фактично чисто зіграний. Ну, так “без про***бів” назвемо це. Але ми можемо собі дозволити, як фольклорна банда, легкі нерівності, і це нормально.
У вас є два музичні проєкти: “Пирятин” і Ukiez. В чому принципова різниця між ними?
“Пирятин”, за великим рахунком, – це панк-дух. Це не панк по формі, але це панк і, до якоїсь певної міри, протест проти широкого кола явищ. І це войовнича історія достатньо. А Ukiez – більш доросла. Напевно, більш академічна в якомусь сенсі. Хоча теж не без гумору, не без іронії. Але вона вирішує інші музичні і смислові завдання. Якщо “Пирятин” – це такий неофольклор, то Ukiez – це альтернативний фолк. Хоча обидва ці проєкти в якомусь сенсі знаходяться у фолковій площині. Але “Питятин” – це все-таки двіж, це бухло, це бійки. У нас концерти такі бували, що просто людей виносили “відп@зджених”. Це “слем”, це “пого”. А Ukiez – це “табуретки”. Ти сидиш, п’єш віскі і слухаєш музику, яку ми стараємося грати. І наші дебільні жартики. Тому це така більш камерна історія. І логістично вона значно зручніша. Три людини – це не п’ять рил все ж таки. І можна давати більше концертів.
Ви, по суті, перший, хто вносить в українську музику такий напрямок, як “аппалачі”.
Не перші. Є Саша Буль. І це ще є гурт “Zwyntar”. Це дві “контори”, котрі фактично тримають “кантрі”-сцену, якщо брати дійсно “кантрі-сцену”, а не якісь підробки. Саша Буль – безумовно. І – “Цвинтар”. І це такі олімпійці андеграунду. Вони ніколи не будуть популярними, тому що треба звертатись в цю культуру, треба цікавитись західною музикою, причому першоджерельною. Але ми трошки інакше на це все дивимося. У нас є така деконструкція, ми перезбираємо все це по шматкам і складаємо заново. Тому це спільні площини. Це, напевно, єдині два колективи, з котрими Ukiez хотів би виступити на одній сцені. Більше, по суті, немає з ким. Ну, окрім деяких окремих бардів, котрі в цій традиції намагаються щось робити. І є прикольні.
Звідки саме інтерес до аппалачі-блюзу?
Я просто все життя відчував, що щось не те з нами, з українцями, в тому сенсі, що нам в голову вкручені якісь дивні саморізи, якась дивна відрізаність від західної цивілізації, штучна така достатньо. Але я зараз розумію, що це абсолютно штучно, що ми весь цей досвід несемо в собі. І весь цей “аппалачі”, може, навіть з українських народних пісень взято і дістато. Воно там десь закладено. Тобто є якісь спільні музичні підмурки, і є багато наносного. І це “наносне” ми намагаємося якось розгребсти і трошечки “вестернізувати” те, що спаскудили композитори-народники ХІХ століття, котрі власне цей фольклор і пред’явили нам. За це їм велика дяка. Але вони пред’явили його в якійсь дивній формі: ну, в контексті тодішньої Російської Імперії, тодішніх культурних кодів. Але ми дивимося на це все крізь таку призму бароко і Великого Князівства Литовського, і Середньовіччя. І можна бачити, що все це там десь – в ХV, XIV і XIII століттях – перебувало з Європою в одній спільній музичній площині. Це, звичайно, позначилося і на фолку, і на побудові цих пісень. Це наші прямі родичі. Якщо ми вже прямуємо в Європу, так би мовити, то треба брати найкраще.
В контексті цього, наскільки я знаю, у вас є окрема теорія щодо того, що Волинь є культурною колискою України. Чому саме Волинь? В чому суть цієї теорії?
Це не теорія, а це цілком очевидні речі. Коли монголи знесли ті всі кволі інституції та і, в принципі, в якомусь смислі, панівну культуру Київської Русі, землі Наддніпрянщини були спустошені, і вони заселялися заново людьми з Великої Волині. А Велика Волинь – це ж не просто та сама Волинь, яку ми зараз знаємо. Вона починалася з Ірпеня фактично, від Києва і йшла аж до Хелма в Польщі. Це велика історична Волинь, і вона гігантська абсолютно. Тому – так, це наша колиска.
Чи не думаєте ви, що стосовно того, що, скажімо так, фольклор нашої країни саме такий, через домінування аграрної культури над міською?
Ні, це пов’язано з панівною композиторською школою ХІХ століття. У мене трошки не вистачає компетенції, щоб про такі речі говорити. Але я консультувався з людьми, котрі займалися саме історичною музичною реконструкцією. Наш скрипаль Дмитро Данов має консерваторську освіту, він знається на реконструкції музичних форм, щоб відслідкувати якусь тяглість історичну проходження і так далі. Тому – ні. Просто якась дивна така подача. Краще з нашим Дмитром поговорити – він великий спеціаліст, і його вчили найкращі музичні реконструктори України. Тому він “шарить”. А я просто бачу, що під цим всім є науковий апарат, тому я довіряю цьому.
Від історичного до політичного: Ви себе називаєте “націонал-кучмістом”. Що ви розумієте під поняттям саме “націонал-кучмізму”?
Це така, скоріше, естетична категорія насправді. Складно бути політичним “кучмістом”. Ну просто нафіга? А в цьому сенсі у нас же є якісь нові естетизми, котрі ми за останні 30 років накопичуємо: там нові міфи якісь, в широкому сенсі, нові “меми”. Вони часто-густо просто ніяк не проартикульовані і не зафіксовані, і це погано. Тому що ми 30 років живемо, а таке враження, що ми не народили навіть жодного персонажу прикольного, такого нештучного, для коміксів. Хіба що антиісторичного голопузого козака. Але ж є реальні персонажі, такі “моріарті” дуже круті. От Кучма – один із небагатьох таких “олімпійців”, який реальний персонаж, в котрому є добре і зле, багато драматургії, багато такої “кабінетної” естетики: з оксамитовими гардинами, тяжкими попільничками, сейфами, “Президентським Стандартом”, Кравченком і так далі.
Це ціла історія. Тому Кучму я в одній книзі вивів як персонажа, достатньо позитивного та іронічного. А третю книгу я зараз пишу – це таке “попаданство” – коли сучасні персонажі опиняються на Волині епохи Великого Князівства Литовського. І Кучма – один із важливих персонажів, котрий приходить уві сні до мавпи і проповідує їй “націонал-кучмізм”. От така штука. Він – крутий. І притому я, чесно кажучи, більше і не назву нікого такого опуклого і насиченого якимись серйозними історичними смислами.
Наскільки я знаю, у вас є якась історія про те, як ви випивали з Кучмою і закушували пророщеним бамбуком.
Так і є. Маринованими паростками пророщеного бамбука. Я взагалі Леоніду Даниловичу дуже вдячний. Я за все своє життя взяв один грант. Причому не як художник, а взяв не на проєкт, а на навчання. Мені треба було закінчити в Академії мистецтв аспірантуру. І не було грошей. І дуже хотілося отримати цю дивну освіту, найвищу із найвищих. І я подався на грант, в фонд “Україна” Леоніда Даниловича. І мені соромно. Тому що подавалося водночас багато, і врешті у фінал вийшли я та хор дітей-інвалідів з Вінницької області.
І я обійшов інвалідів-дітей “на повороті”. Вони залишились без “бабла”. А я зробив виставку у цьому фонді. Дуже дивно це все було, прикольно. Я був жахливо бідний матеріально, вся моя родина – ми були на дні, фактично. Тяжко в той час було заробляти художникам, архітекторам. Тим паче, зі складним характером.
Там був накритий такий дивний стіл. Я їв “качку по-пекінськи”. Для мене це був шок взагалі. І ці дивні мариновані паростки бамбука. А вони хрумтіли, такі смачні. І пили ми якусь дорогу горілочку. Ще тоді живий був мій батько, теж випивав горілочку. І з нами був Леонід Данилович. Плюс, мені дали грошей більше, ніж я просив. За це я дуже вдячний і Леоніду Даниловичу, і його тодішній, можливо, і нинішній секретар-референту Тетяні Мельник. Дуже симпатична пані, така класна, прогресивна.
Стосовно літеральної діяльності. Кучма у вас в “Пригодах павіана Томаса” виходить одним з персонажів? Чи можна вважати, що “Пригоди павіана Томаса” – це такий перший зразок “кучмізму” в літературі?
Не те, що “кучмізму”, але один з перших взірців, який взагалі торкається теми та епохи, причому епохи викристалізуваної. Там же не описується ситуація епохи 90-х, а описуються персонажі, народжені і кристалізовані саме в цей період: Рінат Леонідович і Леонід Данилович. Я надіюся, що колись українці перестануть за московитською модою називати один одного по-батькові. Але, менше з тим, це епоха. Ще був такий класичний поет – Драч. Він написав поему, в котрій фігурує постать Леоніда Даниловича, така бронзова.
Я не перший, хто торкнувся постаті в літературі та в поезії. У мене є три вірші, присвячені Леоніду Даниловичу: “Данилич”, “Данилич-2” і “Твін-Стікс” – там, де він фігурує у ролі “Леоніда Оніловича” – Кучми-перевізника через Стікс. Така похмура інфернальна фігура. Але це як і годиться архаїчному такому “батьку”. Це Гетьманщина. Тому що все-таки це традиції Лівобережжя, такі інституційні. В ньому весь досвід ХVII-XVIII століття. Я бачу просто на підсвідомому рівні навіть стиль управління і маніпуляції управлінської – це Гетьманщина. А Гетьманщина, відповідно, походить від пізніх практик Речі Посполитої. Тому Леонід Данилович – це просто уособлення історичної тяглості і, в принципі, ефективності українських інституцій. Хоч вони всі й “у***ні”, але вони по-своєму ефективні, тому що вони існують.
Як просувається питання зі зйомками фільму, екранізації “Пригоди павіана Томаса”?
Наразі дописуємо сценарій, власне, а далі вже будемо приступати до режисерського сценарію, тобто розуміти якісь локації, якісь ці штуки, в яких я не розбираюсь. Просувається. Тому що все-таки державонька наша рідненька виділила дивним чином гроші на це кіно. Хоча намагаються видавати на щось патріотично. “Пригоди павіана Томаса” – безумовно патріотичне кіно, але “сакралопітекам” яким-небудь може здатися, що воно навпаки україножерське. Воно – критичне, а отже – патріотичне.
Наскільки фільм буде відрізнятися від книжки?
Я думаю, несуттєво. Річ у тім, що книжка написана достатньо кінематографічно – в принципі, в готовій п’єсі, театрально. Але все одно її достатньо легко прописати в сценарії. Просто треба буде дуже розумно це зробити: усушка, утруска, діалоги, в певних мізансценах дописка якихось історій. Тому що все-таки кіно – це не книжка. Це дуже цікава робота для мене і нова. І я бачу, що треба трошечки інакше мислення. Так що, ні, я думаю, нічого складного не буде. Головне – круто зняти, круто змонтувати. І важливий монтаж, важлива робота художників. І це все будемо контролювати і працювати.
Якщо повертатися до теми “націонал-кучмізму”, яка, на Вашу думку, національна ідея України?
Мені, конечно, дуже імпонує ідея свіжа Леся Подерв’янського на рахунок того, що “від***ться від нас”. Але я бачу, що в неї інша сторона медалі: “Ану, до***ться до нас”. Мені ця ідея подобається більше. До@біться до нас, чуваки, попробуйте. Тобто, коли у вас з’являється яка-небудь механізована бригада, плюс цей неймінг прекрасний, короля Данила, наприклад і так далі, – вже хочеться не як лох сказати “від***ться від нас”, а хочеться, як пацан, сказати: “йди і до***бись до мене”. Ця ідея мені подобається.
Ви не раз казали про те, що один із найбільш видатніших історичних персонажів України є Ярема Вишневецький. При тому, що в сучасній історії він такий певний “україножер”.
Скоріше, “козакожер”. Але це найбільш недооціненний персонаж в історії України. Людина, котра заснувала перший професійний театр взагалі в Україні. Вона таки заслуговує на якусь повагу. Плюс, людина, котра здійснювала господарчу експансію на Лівобережжя і фактично заселяла його своїми підлеглими “мугирями”. Плюс, вони жили в іншій системі координат, звичайно. Він чітко усвідомлював, що він русин – типу, рутен. А хто сказав, що українець не може бути католиком? Тобто у нас такий збитий приціл через народницьку оптику всю ХІХ століття. Бо ми втратили аристократію з багатьох причин. І упор пішов більше на народу історію. Багато європейських народів через це пройшли, багато народів утратили аристократію вщент. Наша аристократія хоча би інкорпорувалася в імперську – в польську або російську. А ірландці, наприклад, просто її втратили, як клас. У них просто не було аристократії. Вони теж пройшли через це народницьке самоусвідомлення. Це нормально.
Просто є дуже цікаві опуклі персонажі, котрі не такі вже й зловісні, як нам здається. Це – раз. По-друге, у нас є потреба переосмислити взагалі козацтво: яке воно було, і воно було різне, і воно конкурувало між собою, була Гетьманщина, і була Січ Запорізька, як дві держави з різними унітарними системами, тобто ми не може втрачати аристократію, мені здається. Тим паче, таку опуклу, як Вишневецький.
Які основні ментальні риси українців?
Є глибинні. Скажімо, схильність до умовного парламентаризму, тобто до того, щоб домовлятися між собою. Це дуже важливо. І це має різні форми, в тому числі Майдан. От такі штуки. Українець в цьому сенсі – це глибинний європеєць, звичайно. Архаїчний, зі своїм специфічним досвідом, але це абсолютно європейська історія, типове східноєвропейське явище. А сучасний українець? Ну як? Якщо буду говорити про вади сучасного українця, то я ж буду говорити не про українця, а скоріше про “постсовка”. Всім його вади відомі. Це раб – от і все. Достатньо “загуглити”, що таке раб, щоб знайти визначення його вад. Рабська ментальність – досі вона, звичайно, є. Але якщо ми говоримо про українця без його рабського нашарування, то це нормальний абсолютно європеєць, з таким самим досвідом і певними лакунами історичними, коли ми, раз, і зникли на сто років, а потім виникли. Нічого такого. Я би не сказав, що українці якісь там суперособливі. Ні-ні, це не так. Абсолютно нормальний східноєвропейський народ зі своїми вадами і перевагами.
Ви активний користувач Facebook. Зовсім нещодавно ви дуже сильно обурились проведенням фестивалю міської культури “Булгаков-FEST”. Стосовно цього, якою повинна бути міська культура України?
Зараз вона заново народжується. Мова, звичайно, про україномовну культуру. Тому що українська російськомовна міська культура – її українськість не дуже очевидна. Принаймні про неї ми просто не можемо говорити, бо нема сенсу. А україномовна заново народжується, і це очевидно, і це круто. Просто ми маємо перекидати містки з минулого. От що ми знаємо про Київ XVIII століття, початку XIX? Нічого не знаємо. Нам здається, що, як монголи його спалили, так і все.
А тут же були свої цехові традиції. На Подолі стояла Ратуша. Були цехові паради – точно такі, як у Венеції, коли цехи київські у XVIII столітті ходили парадами з музичними інструментами, з духовою секцією, в жупанах різного цехового кольору. Це нічим не відрізнялося від цехової культури Вроцлава, Праги, Венеції і так далі. Це – Київ, це “магдебургія”. Це архаїчно вже на XVIII століття, на початок XIX. Але менше з тим. Ми втратили це. Не те, що втратили, а у нас це просто відібрали.
Наскільки я вже зараз розумію з того, що я прочитав, почув і побачив з розмов з різними спеціалістами, що такі документи під час панування Росії просто нищилися мовчки. Про них навіть просто ніхто не знає. І цілі пласти архівів українських XVIII століття, київські – вони десь ділися, наче й не було їх. І все.
Кожну годину стояв сурмач і відбивав на ратуші час, наприклад. Недарма у на стоїть пам’ятник Магдебурзькому праву і так далі. Такі речі треба артикулювати. Просто не зрозуміло, кому це робити, бо люди мало цим цікавляться. Це доволі дивно. Треба писати якісь ідіотські повісті, романи, знімати мультики, кіно зі своїм контекстом.
Якою повинна бути сучасна українська міська культура?
Це мова, звичайно. Це українська мова. Тому що це дуже впливає на сенси, які вона артикулює взагалі. Це важливо. Це просто інший апарат, це інший досвід – національний, історичний. Вона має бути сучасною. Це цілком очевидно. Я думаю, що Поділ київський – там він поступово з роками вже перетворюється на такий маленький Будапешт. Хоч йому там срати і срати до нічного життя Будапешта – але, менше з тим, все рівно є якісь прикольні локації. Багато хто з іноземців, хто тут серйозно по роботі і так далі, не вилазять з цього Подолу вечорами і ночами. Тому що дійсно прикольно. Львів уже давно побудував цей міф стрітлайфової, столиці, Франківськ підтягується, Тернопіль. Робимо.
Цьогоріч ви вперше відвідали Балкани. Яку Хорватію ви побачили?
Я побачив Хорватію, котра самодостатня, котра відмовилась від Сербії і Югославії як широкого поняття, для неї просто не існує. І я мав там бесіди з людьми старшими, котрі пережили війну. Це було дуже цікавою. Мені хотілося поговорити з людьми, котрі там були, котрі це бачили. Але вони відмовилися від значних фрагментів досвіду історичного для того, щоб потрапити в майбутнє. І це треба зробити нам. Тому що ця мантра “это же наша история” – вона часто є просто гирями на шиї, котрі тягнуть тебе вниз.
Є маса речей, котрих треба позбуватися і просто наглухо забувати, інакше ми просто не виживемо. Так, втрачаючи багато певно і корисного, втрачаючи частину ідентичності, але менше з тим. Так що, таке – це зробили хорвати. У них все добре. У них навіть мова помінялася. У нас українська мова, котрою говоримо ми і котрою говорили люди 50-60 років тому, – це вже відчутно різні мови. Якесь забарвлення по лексиці. Те ж саме відбулося в них. Їх мало, але у них дуже насичена культура, у них бібліотеки і кіно, у них все є, всього повно. І вони самі себе забезпечують смислами абсолютно.
Звідси питання про культурні смисли. Уже пять років яка Україна відірвалась від усього цього “руськомірного” контексту, однак досі можна почути в публічному просторі російську попсу чи шансон. Чому так відбувається?
Справа в тому, як це все там влаштовано. Є цивілізація і є, відповідно, культура своя. І ця цивілізація гине. А в культури така специфіка, що вона не гине разом з цивілізацією ніколи, і вона продовжує жити певний час, кілька поколінь. Тому ці всі явища ми будемо бачити ще довго. Людське мислення інертне достатньо і є певні звички. Але все ж таки я прожив 40 років, і бачу, що в країні, в котрій я народився і в котрій я живу, – це дві різні країни. Хоча я бачу багато якихось тіней тривожних з того часу. Але вони вже все-таки не стратегічні. Тому що цінність свободи – вона для нас виявилася важливішою, ніж цінність корита, в котрому завжди є бараболька якась і бурячок торішній. І все. Свобода виявилась важливіша. При чому ясно, що не для всіх, але для активних громадян. Тому що, скажімо, в Росії теж є активні громадяни, але для них все рівно цінність корита важливіша. У них своєрідна оптика. Це окрема тема.
Ті культурні смисли, які часто виробляються в Україні, вони достатньо лубочні. Чому ця проблема існує досі?
Це мас-культ. Культурні смисли, дійсно культурні смисли, котрі у нас виробляються, – це смисли, пов’язані з вибором і зі свободою. Це якщо говорити про суть. А це все – це, тіпа, мас-культ достатньо дебільний. Це все гримаси “кацапізма” насправді.
Насправді, Україна в широкому сенсі слова артикулює свободу і вибір. Інша справа, що якість, художня артикуляція цього не завжди висока. І це зрозуміло. Ми дивним чином древній народ і знову новонароджений. У нас просто не вистачає досвіду – і культурного, і виробничого, і будь-якого. Ми зараз цей досвід напрацьовуємо, причому неймовірно швидко. Настільки, що це просто “жесть”. Я бачу, як я змінився. Фактично за 40 років я мав дві ідентичності. Одна з них та, що була мені дана в дитячому садочку, в школі і в тих обставинах, а інша – та, котру я сам собі побудував, вибравши її і обравши. І так багато хто з нас. І тому ми живемо в неймовірний час, коли ти можеш не просто творити, а й створити сам себе. І це не буде підробка. Це акт творіння, і це нормально.
Хороший письменник – це той, в книгах якого є певні пророцтва, скажімо так, і вони збуваються. Як ви можете сказати, яке майбутнє України?
Я скажу переосмисленими словами Арсенія Яценюка: “Стоїмо – не пророкуємо”. Не знаю, не знаю. Я – оптиміст. Тому я пророкую щось оптимістичне. Дійсно, є кілька дивних попадань в моїх книжках щодо “україножерів”. Я надіюсь, що є попадання в книжці “Фаршрутка”, де Україна на цивілізаційному і метафізичному рівні розвалила Московію просто “вп***зду” і від неї нічого не залишилось. Просто виштовхала за межу матерії. Я надіюся, що я напророкував у “Фаршрутці” перемогу тотальну і подальший розвиток з уже іншими, можливо, не менш смертельними “небезпеками”. Але дійсно, якщо ти пишеш щось таке історичне і навіть ідеологічне, хоча і в іронічній формі, – так, напевно, саме цим і можна перевірити компетенцію твою: чи справдились твої якісь сподівання.
Спеціально для “Прямого” Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.