Вирівнював життєсвіт Києва та Одеси: чому звільнення Ройтбурда – це невтішний діагноз для української бюрократії

У середу, 4 вересня, Одеська облрада достроково звільнила директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда. Звільнення Ройтбурда з посади — це не просто звільнення відомого художника з адміністративної посади. Звільнення Ройтбурда — це показник ретроградності суспільства та відсталості провінції. Показник того, що українська культура досі перебуває в певному постколоніальному дискурсі, і не хоче виходити за його межі. 

Ройтбурд — це непересічний український художник. Фактично, разом з Андруховичем, Жаданом і Даха Брахою він формує український культурний бренд закордоном. Ройтбурд — це художник-інтелектуал, який чудово розуміється, як на історії та теорії культури, так і на сучасних трендах мистецтва. Поєднуючи в собі південноукраїнську художню школу та постмодерністські тенденції, йому вдається витворювати в абсолютно джазовій манері неймовірно гармонійне середовище переплетіння різних культур, світів та концепцій, часто наповнюючи цей мистецький простір іронією та навіть самоіронією.

Ройтбурду завжди гарно вдавалось вирівнювати життєсвіт “україномовних” та “російськомовних”. Показувати, що насправді культурні “Київ” і “Одеса” значно ближче одне від одного, ніж в цьому намагаються переконати певні політики.

Але бути геніальним художником, не означає бути ефективним менеджером. Тому що посада директора музею – це насамперед менеджерська посада, яка вимагає вирішення низки господарських та адміністративних питань. Ще до обрання на посаду Ройтбурд писав у Facebook, що хотів би бачити Одеський музей таким, як наприклад Нью-Йорська галерея, де діти можуть проводити весь день, лежати на підлозі і роздивлятись картини. Музей, який буде не просто складом якихось картин, а “живим” освітнім і культурним центром. І головне, отримавши призначення на посаду директора — Ройтбурд почав це робити. Від ремонту самої будівлі до оприлюднення полотен, які десятиліттям припадали пилом в спецфондах.

Українська культурна інфраструктура — це почасти щось абсолютно занедбане і доведене до відчаю. Десятки музеїв, в яких гуляє хіба протяг. Безліч архівів, головна задача яких — не дати комусь побачити, що там зберігають. Величезна кількість бібліотек, які замість того, щоб бути культурно-просвітницькими центрами, перетворюють на відділи прийому макулатури. Значна кількість пам’яток культури, які слугують громадськими вбиральнями та місцями для розпиття пива педагогічно запущеною молоддю. І низка тих музеїв, архівів, бібліотек, пам’яток культури за які не соромно — це виключно сподвижницький труд і неймовірний ентузіазм її працівників.

Коли в таких умовах, звільняють людей, які готові всю свою енергію, досвід та розуміння віддавати на розвиток культурної інфраструктури, витворення культурного фону країни, то це діагноз українській бюрокартії. Вона досі перебуває у ретроградному стані постколоніального дискурсу і сприймає культурні об’єкти, як от музеї чи бібліотеки виключно, як формальну освіту та форму певного суспільного “покарання”.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.