Як люди гинуть за прянощі: огляд на науково-фантастичний кіноепос “Дюна”

16 вересня в український прокат виходить одна з найдовгоочікуваніших картин – “Дюна” Дені Вільнева, прем’єра якої відбулась на Венеційському кінофестивалі на початку вересня.

Кінооглядач “Прямого” відвідав передпоказ картини та готовий розповісти чому така довга дорога до “Дюни”.

Стрічка – це екранізація однойменного роману Френка Герберта, який вже давно став культовим серед поціновувачів наукової фантастики. Роман отримав низку продовжень та створив навколо себе цілий унікальний всесвіт, події якого відбуваються у 10191 році. Змінилось людство за цей час хіба технологічно, в решті – все теж: об’єднуються в клани, колонізують планети, воюють за ресурси. Події розгортаються на пустельній планеті Аракіс, де видобувають неймовірно цінний ресурс – “прянощі”, а ще тут живе неприязний тубільний народ фремени та водяться хтонічні підземні черви, що реагують на ритмічний звук. Головний герой, син намісника Аракіса, Пол Атрід, який можливо є обраним та месією, переживає низку інтриг, зрад та долає пустелю. Все це для того, щоб пройти шлях обраного.

Екранізація “Дюни” уже не вперше була амбіцією режисерів. Чилійський містик та режисер Алехандро Ходоровскі колись планував мистецький проєкт за участю Міка Джагера, гурту Pink Floyd та навіть Сальвадора Далі. Пізніше “Дюну” намагався екранізувати Девід Лінч, але фінальний результат настільки його розчарував, що він навіть не вписав власне ім’я в титри. Ще був серіал “Дюна”, який, щоправда, зацікавив лише геть відданих фанатів. Водночас попри такі проблеми з екранізацією, сама “Дюна” сильно вплинула на такі науково-фантастичні світи, як “Зоряні Війни” та “Земля дрижить” (останній мене дуже забавляв в дитинстві).  Тому взятись за екранізацію книжки навіть такому мастаку наукової фантастики, як Дені Вільнев (режисер чудового фільму “Прибуття” та сиквела “Той, хто біжить по лезу”) було не просто.

Цю екранізацію Вільнев створює не як прискіпливе перенесення тексту Герберта в кіно, і не як масштабний кіноатракціон в дусі кінокоміксів Marvel. “Дюна” Вільнева – це достатньо авторський проєкт, який визначає власну оптику на події книги 1965 року. Почасти “зрізаючи кути” в сюжеті та не пояснюючи якихось деталей (наприклад хто такі “відьми ордену Бене Ґессерит”), Вільнев фокусується на історії Пола Атріда. Субтильний і нервозний герой авторських фільмів Вуді Алена та Веса Андерсена Тімоті Шаламе став ідеальним кандидатом на цю роль. Герой Шаламе – це юнак, якому треба пройти шлях дорослішання та мужності, щоб стати майбутнім лідером та пророком. Актор чудово створює образ повний з одного боку страху, а з іншого – він сповнений внутрішньої сили, яка ще розкриється на повну. Сили, якою герой Шаламе тільки вчиться користуватись. Якщо додати до цього, що він не просто спадкоємець правителя Аракісу, а ймовірний месія, який має возвеличити планету та її народ, то ця історія набуває релігійних, можливо навіть біблійних рис. Власне, історія дорослішання, ініціації, переродження, як в символічному, так і сакральному сенсі стає лейтмотивом “Дюни” Вільнева.

Проте, не лише цим живе “Дюна”. За бажанням тут можна найти рефлексії навколо екології, де режисер розгортає картини того, як вчорашній “цар природи” стає “піщаним щуром”, опинившись сам на сам з Природою. Можна вгледіти історію про роль жінки в патріархальному середовищі, при чому як на образі матері Пола – леді Джесіки, так і на образі Чані. Можна побачити багато сенсів, адже Вільнев знімає складний науково-фантастичний епос, а не екшн.

Звісно, що сучасний Голлівуд має у своєму арсеналі достатньо спецефектів, щоб втілити всі фантазії письменника-фантаста з 1960-тих: тут вам і механістичні “стрекозольоти”, і гігантоманні черви, і постановки ножових боїв (це взагалі прекрасно, і ніякі лазерні мечі джедаїв поруч не лежать). Однак, Вільнев не фокусується на самих спецефектах, і намагається досягти масштабності завдяки естетиці та саспенсу у фільмі. Знімаючи реальні краєвиди, географія яких від Угорщини до Йорданії, Вільнев додає об’ємності кіно, створюючи кіновсесвіт не лише, як сукупність закономірностей та умовностей, а й як локацію. Приблизно теж у свій час робив Пітер Джексон, фільмуючи “Володар Перснів”. Окрім того, вся стрічка створена в жовто-сірих тонах, що робить її по-особливому естетичною, в чомусь схожою до “Зоряного десанту” Верговена, однак значно дорослішою та визрілішою. Майстерно нагнітаючи саспенс інтриг, зрад, погроз, смертей та тортур, Вільнев підкреслює, що створений ним всесвіт попри прекрасність пейзажів – суворий та жорстокий.

В сухому залишку, “Дюна” – це один з найграндіозніших кінопроєктів останнього часу, в який режисер Дені Вільнев вкладає стільки сенсів, щоб стрічка стала епосом та створює настільки об`ємний всесвіт навколо, щоб питання про неможливість екранізації відпало назавжди. Єдине, що лишається глядачам – сподіватись, що друга частина не забариться.

Спеціально для Прямого Ігор Кромф

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.