Завжди одягаю особистий номер: Забродський про війну, політику, книги та незалежність у ексклюзивному інтерв’ю PRM.UA

Михайло Забродський — кадровий військовий. За його словами, не уявляє свого життя без військової служби. Саме йому довелось навесні 2014 року провести українських десантників через ворожі тили бойовиків у найдовший у військовій історії рейд. А потім саме він ламав радянські традиції у десантних військах, замінивши колір берету з блакитного та традиційно європейський темно-бордовий. А перед тим було навчання в США та миротворча місія в Косово. Попереду законотворчі баталії в парламенті. Генерал Забродський спокійно і з усмішкою готується до нових викликів.

Про те, яка вона служба в десантних військах, що було найважче під час Рейду, чим особливий штат Канзас та коли заведе сторінку у Facebook у великому ексклюзивному інтерв’ю сайту PRM.UA розповів Герой України, генерал-лейтенант та майбутній народний депутат Михайло Забродський.

Ви народилися і виросли в Дніпрі, навчалися в Ленінграді, коли він перетворювався в Петербург. Кар’єру ви зробили фактично більшість на Житомирщині, в Житомирі. Зараз ви переїжджаєте в Київ. Яке місто для вас найбільш рідніше, яке у вас враження від міст?

У людини раз і назавжди найріднішим містом буде те, де вона народився. Особисто для мене – це місто Дніпро.

 Які у вас спогади про Дніпро?

Найкращі. Там минуло моє дитинство, там я закінчив школу, там отримав, мабуть, перший життєвий досвід, який взагалі людині доступний в тому віці. Тому це завжди залишиться містом мого дитинства, завжди залишиться найулюбленішим місцем.

Чому ви обрали саме обрати військову професію?

Певним чином, через сімейні традиції. Як раніше писали в деяких анкетах радянських часів – велике власне бажання.

А що саме за сімейні традиції?

В мене військовим був дідусь. В мене мав відношення до Збройних Сил батько. В мене взагалі більшість чоловіків в сім’ї проходили службу в Збройних Силах, в різні часи воювали в різних війнах протягом практично всього ХХ сторіччя.

Якби не військова кар’єра, ким би ви були?

Важко сказати. Навіть ніколи про це не думав.

У 2005 році ви навчалися в американському військовому коледжі. Чим відрізняється навчання в радянському виші і в американському?

Головна різниця в тому, що все життя всі різні покоління військових вишів нас продовжують вчити, як воювати. А, зокрема, в американському військовому навчальному закладі вчать, як мислити як воювати, як ухвалювати рішення відповідно до обстановки, а не так, як прописано в тому чи іншому керівному документі. Це, мабуть, головна різниця. Читачі зрозуміють, про що йде мова. Людині дають набір опцій, детально і достеменно вивчаються і з’ясовуються обставини, як діяли люди до тебе в подібних ситуаціях. А вибір завжди залишають за тобою. На тебе не тиснуть вимогами, на тебе не падають якісь рамки якихось керівних документів. Від тебе потребують лише одного – тверезої оцінки і, відповідно, логіки при прийнятті рішень.

А чим взагалі вам запам’ятався Канзас? Не як військовослужбовцю, а як людині.

Дуже цікаве місце, фактично географічний центр Сполучених Штатів. Взагалі ми багато подорожували по території США. Була можливість порівняти Південь з Північчю, де навіть зараз відчувається певна різниця, незважаючи на те, що півтори сотні років пройшло після їхньої громадянської війни. Були на заморських територіях. Тому бачили у США не лише парадні фасади, не тільки те, що лише туристам показують, а й бачили життя, зокрема армійське теж. Канзас запам’ятався тим, що він, крім того, що є географічним центром, він також є центром змішання цих всіх культур, які там присутні: англосаксонської, європейської, місцевої, індіанської, мексиканської, іспанської, тощо. Це дійсно центр, де все збалансовано, починаючи від клімату і закінчуючи саме настроями людей, навіть політичними вподобаннями і навіть віросповіданням. А взагалі це казкове місце, це батьківщина Дороті з “Чарівника Країни Оз”. Навіть зараз там постійно залишається об’єктивна загроза торнадо і смерчів. Постійно щонайменше раз на добу навчання для місцевого населення, я вже не говорю про військових, про те, як діяти в подібних надзвичайних ситуаціях. Все це є. Але звикаєш навіть до цього

У 2009 році у вас було відрядження у миротворчу місію в Косово. Там ви були командувачем українського контингенту. Чи знадобився досвід служби в Косово вже на нашій війні?

Про те, що знадобився прямий досвід, мабуть, мова не повинна йти. Тому що специфіка виконання завдань в Косово дійсно була дуже специфічною. Навіть на те, що рівняти, а й поруч ставити не можна з тим, що зараз відбувається, відбувалося протягом цих п’яти років, вже шостий рік пішов, на сході нашої держави. Але в плані тієї ж самої самостійності, рівня відповідальності, навичок виконання завдань у відриві не те, що від основних сил, а й у відриві взагалі від своєї країни, на певній дуже значній відстані, – в цьому плані, так, цей досвід був безцінний, і, безперечно, він став в нагоді навіть під час нашого конфлікту.

В Косово ви співпрацювали з польськими і американськими військовими. В чому різниця між польськими, американськими й українськими військовими?

Перш за все, варто зауважити, мова йде про ситуацію, яка була вже майже 10 років тому. Але на той час Польща вже була членом Північноатлантичного альянсу. На той час існував українсько-польський підрозділ “УкрПолБат” – приблизно 50 на 50. Навіть польська частина, наскільки я пам’ятаю, була трохи більшою, а українська трохи меншою. Але цей підрозділ, у свою чергу, входив у невеличке з’єднання, тактичну групу, в якій головували військовослужбовці армії США. І дійсно було дуже цікаво, була дуже слушна нагода спостерігати різниці і ментальної, і рівня підготовки, і рівня розуміння. Тоді представники Збройних Сил Польщі ще були десь там посередині. Вони вже були, з одного боку, наближені до стандартів Альянсу повністю. А з іншого боку, вони ще залишали ті навички, які свого часу вкладалися і в нас, в тому числі, я маю на увазі радянські часи, Варшавський пакт і таке інше. Це, зокрема, стосувалося офіцерів, командної ланки більш старшого віку. Але водночас відчувалося, що люди чітко мають перед собою ціль, люди знають, куди вони рухаються, і вони рухалися. Відповідно, нам було важко їх наздоганяти, але ми докладали всіх зусиль.

Якщо повертатися до “УкрПолБату”, то був створений “УкрПолЛитБриг”. Наскільки цей досвід корисний буде для українських десантників?

Я думаю, що це дуже слушний і дуже корисний досвід. Зараз вже службу в управлінні Українсько-польсько-литовської бригади проходить друга ротація військовослужбовців, зокрема Десантно-штурмових військ. А взагалі-то кажучи, можна говорити не лише про Десантно-штурмові війська, а й про представників практично всіх родів і видів Збройних Сил. Тому що наша частка в управлінні бригадою дуже суттєва. Мається на увазі наша квота на посади. Це безцінний досвід роботи в органах управління, які працюють за стандартами Північноатлантичного альянсу. Це безцінний досвід у спілкуванні. Це, знову ж таки, нові друзі, нове коло спілкування, нове розуміння окремих ситуацій, це мовна практика, це процедурна практика. Вона не те, що корисна, а це буде просто джерелом для того, щоб вдосконалювати нашу власну підготовку, якщо ми говоримо про органи управління, про управління бригади. Також, підрозділи час від часу залучаються до спільних навчань, спільних вправ, які проводяться, зокрема, на території України. І це вже досвід більш практичний. Це досвід взаємодії безпосередньо на полі бою. Хай в навчальній обстановці, але все ж на полі бою. І це теж дуже цікаво.

Косово яким вам запам’яталось? І взагалі Балкани.

Наш контингент виконував завдання більшу частину часу в осінній, зимовий і частково весняний періоди. Дуже суворий край. Той муніципалітет Штрепсе, де виконувала завдання більша частина українського контингенту, – це була база на висоті над рівнем моря майже 1900 метрів. Це гірська місцевість. Це дуже сурова погода, це постійний пейзаж гір, в який бік не подивись. Це дуже своєрідне населення, тому що це були переважно серби. З одного боку, ми відчували якусь близькість до них, тому що це ж слов’яни, спільні цінності і віра, врешті-решт. А з іншого боку, вже тоді вони чітко розуміли, що майбутнє Косово все ж таки в незалежності. І, так чи інакше, вони були вимушені налагоджувати зв’язки з албанською владою, яка фактично керувала цим краєм, як воно і відбувається на сьогодні.
В плані людських відносин, що найголовніше, дуже дружелюбні люди, дуже “хлібосольні”, якщо таке слово можна вжити в даній ситуації. Дуже чітко вони розрізняли підрозділи, наприклад, українські, умовно кажучи, болгарські, підрозділи, наприклад, Армії США. Тобто вони відчували якусь близькість ментальну. Все-таки слов’яни були слов’янами. Це по-перше. Про клімат я сказав. Він був дуже суровий. Тому що гори, а гірська місцевість – це є гірська місцевість.
Запам’яталося, що це була держава, яка на той час, а ми говоримо про ситуацію більше десяти років назад, тільки-тільки поставала. Навіть не з колін, а взагалі ставала на ноги. І формувалося паралельно дуже багато державних інституцій. До цього врешті-решт приклав руку й український контингент. Я маю на увазі підготовку підрозділів майбутніх Збройних сил Косово, підготовку, зокрема, низки поліцейських підрозділів. І взагалі на підтримку, на те, щоб поділитися своїм досвідом, своїми поглядами.

Як ви думаєте, яке взагалі майбутнє Косово?

Я думаю, взагалі майбутнє Косово залежить від того, яке рішення для себе ухвалив, а він вже ухвалив, народ Косово. Це саме головне. Якщо народ визначився, що ми не будемо союзною республікою колишньої Югославії, ми не будемо складовою частиною Сербії, а будемо незалежною державою, – це їхнє право, це вибір косоварів, це їхнє рішення. І удачі їм в тому, щоб це рішення втілити в життя.

Війну ви зустріли на посаді командира 95-ї тоді ще аеромобільної бригади. Я читав в одному з ваших інтерв’ю, почалося з того, що ви були перекинуті до адмінмежі з Кримом. Тоді було відчуття того, що це буде дуже тяжка і затяжна війна, чи ні?

Ні, взагалі не було. Було відчуття того, що дійсно відбувається щось таке дуже значне. Тому що навіть при тих скромних масштабах зусиль оборонних, які тоді вживалися державою, і Збройними Силами зокрема, навіть ми відчували, що відбувається щось таке, м’яко кажучи, нестандартне і те, чого раніше не було. Відчуття того, що це затягнеться, було абсолютно відсутнє. Його не було навіть тоді, коли ми вже з кордону з Кримом були перекинуті на Донбас, на схід – навіть тоді цього відчуття не було. Його навіть не було ще десь на початку травня. Але потім, коли масштаби перейшли всі якісь розумні межі – тоді так, тоді відчуття з’явилося про те, що це надовго, і те, що роботи там вистачить, мабуть, не одному поколінню, зокрема військовослужбовців Збройних Сил.

Що було найтяжчим саме під час Рейду?

Тоді це не було тяжким, тому що тоді про це не думали. Це прийшло пізніше, коли повернулися. Найтяжче було хоч на хвилину зупинитися і задуматись: “Боже мій, що ми робимо, де ми знаходимось, і які взагалі наші шанси на те, щоб повернутися”. І, дякуючи Богу, і, мабуть, якомусь там рівню професіоналізму, я маю на увазі себе самого, цього не прийшло, я маю на увазі, в процесі. А от після повернення, як то кажуть, догнало і це накрило: дійсно, це ж могло повернутися зовсім по-іншому. Але в ході самих цих дій, я повторюю, нічого такого не було і з цього боку пройшло нормально.

Я читав в деяких інтерв’ю, що ви під час Рейду якусь просто неймовірну кількість годин не спали.

Було і таке. Давно вже доведено фізіологією і психологією те, що людина в екстремальній ситуації може декілька діб знаходитись на ногах. Крім того, не те, що знаходитись на ногах, а ще й здійснювати якісь дії, ухвалювати рішення. Потрібно, щоб голова працювала, щоб ноги носили. Тому що, як тільки хтось десь побачить, що командир бригади звалився, ніхто ж не буде з’ясовувати, чому саме і скільки він годин не спав. Для них це буде просто командир бригади, який не виконує своїх обов’язків. Тому на той час до цього питання підходили саме так. Це, до речі, стосується не тільки мене, а це стосується практично всього командного складу. Якщо обстановка дозволяла, ми завжди намагалися підлеглим дати можливість для відпочинку. Хоча б якусь мінімальну. Тому що іноді вночі, що годину-дві поспиш – це краще, чим не спати всю ніч, особливо якщо ця ніч не перша. А про самих себе ми тоді особливо не замислювались. Не до цього було, як то кажуть.

Який бій найбільше запам’ятався під час Рейду?

Складне питання. Мені його постійно задають в тому чи іншому розрізі. Мабуть, Степанівка. Тому що там був ряд особливостей, з якими ми до цього не стикалися. І після цього, дякуючи Богу, теж не особливо стикалися.

Якщо я правильно пам’ятаю, ви розповідали, що в Степанівці це був єдиний випадок, коли у ви бачили, рукопашну атаку?

І таке було, так.

Знаю ще одну з історій, що під час Рейду якось там досить феєрично збивались сепаратистські прапори.

Так. Але це не було нічого феєричного. Це життя. Якщо б це показали, наприклад, десь у фільмі чи хтось мені розповів, я би навіть сказав, що так не буває. Але це було. Це історія, яку знає вся 95-а бригада і частково, мабуть, 30-а окрема механізована бригада. Це було на Савур-Могилі після штурму, коли противник вже відійшов. Ми зі здивуванням побачили, що наверху цього шпилю – а шпиль там висотою, якщо не помиляюся, метрів 30, а ще є висота самого кургану – прапор “ДНР”. Тоді у ДШВ танків не було. Танки були у братів з 30-ї окремої механізованої бригади. Командиром першого батальйону був Сергій Собко (нині командир 128-ої гірсько-піхотної бригади, Герой України – ред.). Я дуже добре пам’ятаю ситуацію, коли все вже закінчилось, бій закінчився, я йому говорю: “Собко, ти прапор бачиш?” Він: “Який? Де прапор? З прапорами ніхто не ходив”. Говорю: “Та на шпилі”. “Точно. Треба якось убирати”. І під’їхав танк, командир танкової роти. Я не знаю, чи стріляв ротний, чи стріляв навідник. Скоріше, це навідник-солдат стріляв. Підняв ствол і з першого пострілу – прямо в цей прапор. І прапор довго, як клиновий лист, падав на землю. Заради таких секунд варто жити. Це дійсно щось було таке близьке до феєричного. Це все одне на одне наклалося. Відчуття успіху бою, мінімальні втрати і перемога, і противник відійшов – і цей прапор падає практично з неба тобі під ноги. Це було, це не вигадано…

Є розмови про те, що Ахтем Сеїтаблаєв хоче зняти цей фільм. Чи є доцільність в ньому, з урахуванням того, що велика частина того, що було в рейді – це державна таємниця?

Може, такими високими поняттями оперувати не слід. Прямо державна таємниця. Інша справа, що дії на території противника завжди носять на собі якийсь відбиток питань, про які не прийнято говорити. Я так думаю, що, наприклад, в найближчі років десять ще просто не варто про це говорити. А там будуть інші ухвалювати рішення чи озвучувати. Це вам скаже будь-хто, хто діяв на території противника. І це стосується не тільки рейду і не тільки десантно-штурмових військ.

А сам фільм є сенс зараз знімати? Чи все-таки треба дочекатись десять років?

Я не можу давати рекомендації. Це вибір творчих особистостей, які будуть працювати над фільмом. Інша справа, що, може, не все у фільмі вдасться показати. Тому що не все ще можна розповісти.

А режисер з вами зустрічався?

Ні, зустрічі не було. Ми лише чули заяву про те, що фільм, можливо, буде зніматися. Але поки що ніяких контактів не відбувалося.

Під час бойових дій до 95-ї бригади часто приїжджали ваші нинішні політичні опоненти, а тоді актори “Кварталу 95”. Як складалося з ними тоді спілкування?

По-перше, якщо ми говоримо про приїзд “Кварталу 95”, то приїзд в бригаду відбувався дійсно двічі. Один раз це було в зоні тоді ще АТО. Це був концерт, якщо я не помиляюся, в Краматорську. Це, може, був і не приїзд в саму 95-у бригаду, але, так чи інакше, наші військовослужбовці були присутні на їхньому концерті. Дійсно, це було, якщо я не помиляюся, на початку 2015 року. А сам візит відбувся вже пізніше. Це було близько двох років тому. Ще тоді ні про які вибори дійсно мова не йшла. Вони дійсно до нас приїхали, як творчі особистості. Ми дуже щиро спілкувалися. Тому що було цікаво подивитися на легендарних людей, яких звикли бачити тільки на екранах. Ніхто не мав до цього нагоди бачити їх вживу. І дійсно було дуже цікаве спілкування. І дійсно було дуже цікаво з цими людьми, які є дуже талановитими.

За Рейд вас було удостоєно найвищої нагороди – звання Герой України. Яке взагалі було відчуття, коли  називають героєм?

Відчуття? Відчуття було лише одне. Відчуття полягало в тому, мабуть, що тоді я вже чітко розумів, а це був вересень 2014 року, що це нагородили не мене, а це нагородили 95-у окрему, тоді ще аеромобільну, бригаду. Саме так це я доніс до своїх підлеглих, до колег, до знайомих, друзів, до бойових товаришів. І ніяк інакше. І всі це, я сподіваюся, розцінили саме так. І, взагалі кажучи, від цієї точки зору я ні на крок не відступив за всі ці роки.

Ви зробили кар’єру в 95-й бригаді, починаючи від командира взводу до командира бригади. Коли ви очолили спершу ВДВ, а потім ДШВ, чи були якісь преференції для десантників саме 95-ї бригади?

Це питання, яке неодноразово мені задавали. Ніяких преференцій у 95-ї бригади не було. Навіть навпаки, у 95-ї бригади, може, час від часу іноді більше діставалося саме тому, що вона знаходиться територіально в одному гарнізоні з командуванням. І це дуже поруч, на відстані буквально витягнутої руки.

Чи є майбутнє в середньостроковій, далекостроковій перспективі саме у десантників у сучасному світі, коли зброя автоматизується, є штучний інтелект? Чи є взагалі через 20-30 років? Чи є сенс зараз молодій людині йти саме в десантники чи в піхоту? 

Безперечно. Це питання більш філософське, але, так чи інакше, незважаючи на жодні технології, на жодну робототехніку, кіберпростір, зіткнення в кіберпросторі, і навіть космічні війни, завжди людина на полі бою – це буде людина на полі бою. Звісно, що більшість із нас зараз може про це розмірковувати, знову ж таки, лише базуючись на враженнях від фантастичних фільмів, можливо, літератури або якихось проектів, які ще на рівні ескізів знаходяться. Але я чітко знаю, і це загальноприйнята світова філософія, в будь-якій системі озброєння ще нікому не вдавалося і, я думаю, в ближчі декілька сотень років не вдасться виключити людину з процесу управління і застосування зброї.
Тому питання – чи йти в піхоту, чи йти в десантники – воно буде залишатися актуальним ще дуже довго. Будуть удосконалювати оснащення та озброєння піхоти і десантних військ. Можливо, десантних військ – трохи швидше, чим піхоти. Але, так чи інакше, людина ще довго буде складовою цієї системи. Людина – машина, яка діє на полі бою. Тому я вважаю, що зараз вести мову про те, що людина повинна переходити в більш якісь технологічні сфери збройної боротьби… Зауваження дуже слушне, і акцент на цьому має бути зроблений. Але забувати про ті роди військ і роди зброї, які є традиційними, на мій погляд, не варто.

Ви один з перших командувачів родів чи видів військ, який зробив одну з таких важливих реформ –  повністю поміняв всю радянську айдентику. В десантних військах вона була найбільш вкорінена. Наскільки важко давався цей ідеологічний злам?

Цей крок дався непросто і це рішення теж далося непросто. Хочу підкреслити, що на той час ніхто від нас жорстко цього не вимагав. І дійсно було це віднесено на рішення саме командування і командного складу взагалі десантно-штурмових військ. Рішення ми ухвалювали самостійно. Ми лише мали рекомендації, але ніякого тиску не було. Рішення ухвалювали самостійно. Рішення ухвалювалось дуже непросто. Це та ситуація, коли, знаєте, серце говорить одне, а розум говорить трохи інше. Ми розуміли чітко, що це буде дуже непросто, тому що це пам’ять, це традиції, це певний дух романтики, героїзму і патріотизму врешті-решт. Тому що ми теж 25 років носили берет саме блакитного кольору. Але, так чи інакше, враховуючи те, що війна гібридна. У гібридній війні – все зброя: починаючи від мови і закінчуючи атрибутикою. І тоді було ухвалено рішення не давати противнику ще одного додаткового комплекту “засобів ураження”.

Наскільки нове покоління десантників, які приходять, сприймає нову ідеологію, нову айдентику, нову символіку? 

Ну, перш за все, знову хотів би зазначити, що сказати, що якимось кардинальним чином змінилася ідеологія і сам дух десантних військ, – цього не відбулося. І не повинно було відбутися. Тому що, незважаючи на належність десантників до певних Збройних Сил певної країни, це завжди люди, яких об’єднували якісь єдині погляди саме на філософію військової справи. Як було написано в одній інструкції десантників часів Другої світової війни, для англійських десантників, до речі, було написано, що головна відмінність десантника від представників решти родів військ, від піхотинців чи танкістів, що він починає діяти в умовах, які іншому нормальному військовослужбовцю показалися би просто безнадійними. Він починає діяти тоді, коли противник навколо. І це накладає свій відбиток саме на сприйняття того, що відбувається на полі бою. Це накладає свій відбиток саме на тверезу оцінку своїх шансів повернутися живим. Це підвищує в рази саме рівень відповідальності. Ти розумієш, що допомоги чекати немає звідки, що ти один, і що ти можеш розраховувати тільки на себе, на своїх товаришів, на свою зброю, врешті-решт на свої ноги і руки, а найголовніше – на свою голову.
Тобто в цьому плані дух десантних військ залишився незмінним. Може, з нього пішла якась там ідеологічна складова, яка свого часу насаджувалась. Без питань. Вона пішла разом із символікою та атрибутикою. Але, взагалі-то кажучи, все це залишилося незмінним, спільним. І я вважаю, що буде ще багато спільного для десантників армій будь-якої країни світу.

Уявімо, що наступного року молодий хлопець чи дівчина розмірковують, йти чи не йти в армію, присвятити цьому життя. Ви скажете, що йдіть і є майбутнє, чи скажете, що це не точно?

Я, безперечно, скажу: так, йдіть. Але я поясню, чому я так скажу. Скажу це за однієї умови – коли буду розуміти, що, як ви сказали, молодий хлопець або дівчина будуть чітко розуміти, що їх чекає. Коли уявлення про армію будуть не на рівні кінематографу, з великою повагою до нього, і не на рівні розповідей, як воно колись було чи як воно може бути, чи своїх особистих вражень, що я десь там щось бачив, – а коли людина буде чітко розуміти, що дійсно вона від життя отримає ось це, це і це. І за це вона має заплатити ось цим, цим і цим. Я розумію, важко вимагати щось від людини, якій 16 чи 17 років, тому що життєвий досвід в цьому віці об’єктивно не такий, як у 20, я вже не говорю про 30. Але, так чи інакше, якщо людина професійно вірно зорієнтована, якщо вона чітко уявляє, що попереду, і згодна на це хоча б внутрішньо, хоча б на рівні того розуміння, яке їй буде доступне на той момент, – безперечно, я скажу: так, ідіть. І майбутнє – в Збройних Силах.

Ще таке етичне питання. Я чув кілька випадків, коли людина підписує контракт, приїжджає на війну, бачить і каже: “Я не піду, я боюсь”. Я чув, що офіцерський склад ставиться до таких людей з розумінням, тому що вони сказали, ще до бою, що вони не готові. Найгірше, якщо людина так себе проявить під час бою. Як ви ставитесь до цього? Це ознака чого? Людина не розрахувала сили чи боїться, чи що?

З вашого дозволу, розіб’ю ваше питання на два. З точки зору професійної логіки, це дуже і дуже правильно. Безперечно, якщо командир будь-якого рівня – молодший офіцер, сержант чи командир більш серйозного рівня: роти, батальйону – бачить, що дійсно вже до бою щось відбувається, тобто людина не відчуває впевненості в собі, мабуть, які зовнішні можуть бути ознаки страху і паніки, і якщо воно виявлено до бою, – повторюю, з точки зору професійної логіки і професіоналізму, це дуже добре. Дійсно, навіть краще тут залишити і зараз, хай сидить на лавці запасних чи хай стоїть на шлагбаумі, а це теж важливе завдання, і не йде нікуди, тому що там не відомо, як він себе поведе, особливо в критичній ситуації. Це з точки зору того, чи правильно діє командир.
А з точки зору, що відбувається з людиною. По-перше, нікому з нас Бог не дав здібності бачити наперед і знати наперед, на що ти здатен. Я знаю не те, що мільйон, але десятки випадків, коли до бою людина відчувала себе не те, що невпевненою, а взагалі розгубленою, розбитою і тряслось в нього все, і не міг себе опанувати, і дійсно не відомо було, що з ним може відбуватися. Тоді ще не існувало такого ефективного прийому: залишайся, ми сходимо без тебе. Хоча випадки окремі і були. А потім в бою відбувалося зовсім інше. Він все це бачив, він бачив, що, йолки-палки, виявляється, його зброя так же діє, як і зброя противника. Він бачить, що не тільки його можуть, а й він може, що найголовніше. І це надламує людину. Й іноді надламує так, що він після цього становиться бійцем, в кращому розумінні цього слова. Тобто дійсно військовослужбовцем, зданим виконувати завдання, зокрема і в умовах критичних, в умовах безпосередньої небезпеки для свого життя та здоров’я.

А чи можна хоча б приблизно передбачити таку ситуацію? Можливо, з досвіду. Ви знаєте, що людина зараз невпевнена, але ви за якимись там якостями бачите, що з нього буде військовий. Даєте шанс? Чи підготуєте якось, а не одразу в бій гарячий?

По-перше, сказати так, що так хтось прибував і одразу в бій – такого не відбувалося навіть в 14 році. Навіть тоді не було, навіть в самих критичних ситуаціях. Це, може, накладала специфіка виконання завдань. Тобто десантники мали змогу… от дійсно, вихід бойовий, виконання завдання, повернення – і якийсь короткий, але відпочинок. І знову вихід, і знову повернення. Тобто ми мали змогу для себе на будь-якому рівні ухвалити рішення, що йому краще не йти: чи від нього там користі не буде, чи з нього взагалі користі не буде, чи, може, йому потрібно просто перепочити і в цей раз не піти. А потім він заспокоїться і піде.

І таке було?

І такі випадки були. І це дуже широко застосовувалось. Тому що це специфіка десантних військ. Там розбиратися з тобою нема коли. І там поруч з тобою когось садити, щоб за тобою дивився – теж нема. Тому що мінус ти, мінус ще й той, хто тебе буде контролювати.

Тобто командир має бути психологом?

Будь-який командир має бути психологом. Навіть молодший командний склад, навіть сержантський склад. Навіть коли два військовослужбовця, і один із них старший, то старший вже має бути маленьким, але психологом. Інша справа, що не всім це дано. Але згодом під час проходження служби будь-яка людина набуває такого досвіду. Іноді достатньо фахівцям одного погляду і сказати: так, з цього толку не буде, або навпаки, з цього буде толк. Незважаючи на те, що там відбувається конкретно в цей момент. Це саме те мистецтво побачити, на що людина здатна.

Десантні війська, мабуть, можуть посперечатися хіба з ВМС в плані забобонності. Які забобони ще залишились ще в десантників?

Якщо ми з вами будемо перераховувати забобони, то наша бесіда закінчиться десь під ранок. Ну, є забобони, пов’язані дійсно зі стрибком з парашутом. Є забобони стосовно виконання бойових завдань. Є забобони при прийому посади, при здаванні посади, тобто, наскільки успішною твоя діяльність буде на цій позиції, і таке інше. Ви ж захочете прикладів.

Які забобони, наприклад, є у вас?

В мене чітко є забобон – він не тільки мій, а й багато хто використовує – на бойовий вихід ніколи нічого нового не одягати. Це стосується всього буквально: від натільної білизни і закінчуючи елементами спорядження, якими б класними вони не були, якими б перспективними та ефективними. Був забобон – мабуть, це досить особисте – був забобон, пов’язаний з шоломом, тоді ще коли не було того рівня забезпечення. Я маю на увазі події 2014 року. Мені там по якомусь немислимому розподілу дістався шолом кевларовий виробництва Німеччини, що використовується в Бундесвері. Коли я в перший раз взяв його в руки, коли перша партія поступила, мені перше, що ворухнулося в душі: якщо б дід мій знав, що його онук через десятки років надіне німецький шолом, німецьку каску, та ще й у відповідній обстановці, він би… я не знаю. Але життя заставило. І вона була прийнята на моє особисте озброєння, на моє особисте постачання. І з тих пір я з нею ніколи не розставався – навіть у ситуаціях, коли можна було змінити на більш доскональнішу, на більш наворочену, на більш сучасну і таке інше. Це от такий військовий фетишизм, без якого нікуди не підеш.
Є забобон – завжди одягати свій значок, особистий номер. Не важливо, чи ти в цивільній формі одягу, чи у військовій формі одягу, чи ти йдеш на виконання завдань, чи ти відбуваєш в зону ООС, або просто йдеш, наприклад, на доповідь до керівництва. Він завжди допомагає, в нього теж щось таке є. Так можна перераховувати довго.

Скільки стрибків з парашутом зробив командувач ДШВ?

Якщо я не помиляюсь, а Повітрянодесантне управління рахує правильно, десь 169 чи 171. Щось між тим.

А перший стрибок пам’ятаєте?

Це було в Житомирі у 95-й окремій тоді ще аеромобільній бригаді. Це був військовий аеродром “Смоковка”. Це був вертоліт Мі-8. Це була висота 800 метрів. Все як має бути.

Які були відчуття першого стрибка?

Головне відчуття… Ну, по-перше, нас дуже серйозно готували, як і будь-якого “першоразника”. А відчуття було таке, що врешті-решт ти частина всього цього.

Я читав інтерв’ю з вашою дружиною, де вона зазначала, що в довоєнний час ви часто говорили, що ніколи не станете генералом. Чому було в той час таке переконання?

Це ні для кого не є великий секрет і взагалі не секрет. Тоді вищий офіцерський склад призначався не те, що за іншими критеріями, а трохи інші шляхи були для отримання генеральських звань. І я чітко оцінював свої можливості і свої здібності, і свої шанси на те, що, скоріше за все, мені генералом не бути. Я вам скажу більше. Це ніяк не пов’язано з початком подій на сході навесні 2014-го. Я і тоді не вірив. Я і до останнього не вірив, якщо чесно. Але скаржитись на те, що так вийшло, я не буду. Це точно.

 Ви, по суті, йдете в політичну кар’єру, створивши новий рід військ. Фактично новий абсолютно він – нова айдентика, і нові з’явилися підрозділи. Розвідувальний батальйон, я знаю, парашутний. Чи не шкода покидати власне дітище?

По-перше, сказати, що ми створили новий рід військ – це було б, мабуть, перебільшенням. Тому що до нас працювало ціле покоління і командирів, і командувачів, і начальників цих військ. І ніхто не говорить, що ми на рівному місці щось створили, щось таке, про що ніхто не чув до цього. Інша справа, що ми намагалися за цей час врахувати все те, що можна було врахувати, в тому числі наш безцінний, час від часу кривавий, досвід тих подій, які відбуваються на сході нашої держави. Саме тому з’являлися нові військові частини, нові організаційні одиниці. І саме тому ми рухалися саме в тому напрямку для того, щоб продовжувати вдосконалювати і максимально не допустити тих прорахунків, які певного часу були.

Як говорив герой Тихонова у відомій кінострічці, чим відвертіше я вам зараз відповім, тим більшим обманщиком я вам буду здаватися. Непросто. Шкода, але потрібно спробувати себе ще в чомусь в цьому житті.

Зараз ідуть розмови про те, щоб призначити вас головою парламентського комітету з питань національної безпеки і оборони. І насправді, на думку європейських партнерів і на думку багатьох людей в Україні, немає кращого фахівця, ніж ви. Наскільки ви оцінюєте свої шанси того, що ви очолите цей комітет?

Я не Ванга, я не провидець і оцінювати шанси я не буду. Єдине, що я хочу підкреслити – мені б було цікаво працювати в цьому комітеті, безперечно.

Який перший законопроект подасть народний депутат Забродський?

Перший законопроект? Мабуть, це буде не законопроект, а це доопрацювання законів, які вже знаходились на опрацюванні Верховної Ради попереднього скликання, але з тих чи інших причин не дійшли до логічного завершення, тобто до законодавчого прийняття. Можливо, це буде закон про зміни в положення про проходження військової служби, стосовно введення нових сержантських звань. Це однозначно будуть пропозиції до зміни статті Митного кодексу, якою визначається мито на товари оборонного призначення, які ввозяться в Україну. Йде мова про товари високих оборонних технологій, засобів зв’язку, сигналізації і таке інше. Це буде низка законів, робота над якими зараз вже триває, стосовно Служби безпеки України. Це буде закон про розвідку. У нас досить обширний список. Ми продовжуємо роботу. Не знаю, який саме закон буде першим, але ми чітко знаємо, які закони будуть першими десять. Це точно.

Народний депутат Забродський, політик Забродський – він за своїми поглядами хто: ліберал, консерватор, націоналіст чи може соціал-демократ?

Я не ліберал і не консерватор – це точно. Можна віддалено назвати мене націоналістом. Але в нашої політичної сили є чітка орієнтація і чітко озвучені лозунги: це незмінність європейського курсу і, врешті решт, як результат вступ у Європейський Союз і військову організацію Північноатлантичного договору.

Ви тепер політик. Політик – це людина публічна. Але у вас досі немає акаунту в соціальних мережах. Чи плануєте ви його заводити?

Планую. Думаю, що найпопулярнішою соціальною мережею є Facebook.

Instagram не плануєте заводити?

Поки що ні. Почнемо з Facebook, а там подивимося.

А чи будете ходити у Верховну Раду у військовій уніформі ?

Буду, два рази на рік. Один раз – на День Збройних Сил. Другий – на День Десантно-штурмових військ.

Поза службою і поза політикою, який Михайло Забродський вдома? Який він чоловік, який він батько?

Для того, щоб спитати, який чоловік і батько – це, мабуть, питання до дружини. Справа в тому, що останні 30 років було дуже мало поза службою. І, взагалі-то кажучи, останні два місяці – дуже мало поза політикою. Тому визначатися, хто я є і який, мабуть, потрібно буде трохи пізніше.

Як взагалі ви відпочиваєте?

Так от з вами. Бачите, кінець робочого дня, плановий захід – спілкування з засобами масової інформації. Потім буде вечеря і, сподіваюсь, здоровий сон.

А які книги читаєте?

Знову ж таки, питання, яке постійно задають. Різні. А що вас цікавить конкретно?

Хто, наприклад ваш улюблений автор?

Кожна книжка – це щось нове. Кожна нове ім’я в літературі – це, знову ж таки щось нове. Це нові враження, нові точки зору, новий рівень викладання. Не буває так, що може бути улюблений письменник. Улюблений письменник може бути у людини, яка прожила вже повністю все життя і перечитала декілька десятків тисяч, наприклад, книжок. Тому в мене улюбленого письменника нема. В мене є дійсно набір улюблених книг, які, скажемо так, не ті, що в них можна знайти відповідь на будь-яке запитання, яке життя поставить, – а улюблені в тому плані, що мені подобається стиль, мені подобається зміст, і я повністю поділяю точку зору автору.
Прикладом такої книжки може бути збірка Ліни Костенко “Триста поезій”. Я до цього ніколи особливо не був знайомий з українською поезією, тим більше, більш-менш сучасною, але мене особисто ця книжка захопила і мені дуже сподобалась. Якщо ми говоримо про більш класичні речі, я теж говорив неодноразово, що мені подобається радянський письменник радянських часів Костянтин Симонов і його книжка – трилогія “Живые и мёртвые”. Таке враження, що там на 90% написано про те, що відбувається зараз. Хоча ці події стоять одна від одної майже на 70 з лишнім років. Зовсім інша історія, зовсім інша країна, зовсім інші масштаби війни.
Якщо говорити про якихось авторів сучасних, наприклад, світових, то мені дуже сподобалась… Останнім часом до мене попала книжка Гаррі Паркера “Анатомія солдата”. Вона теж присвячена військовослужбовцям, які виконують завдання за межами своєї держави, в іншому регіоні, в іншій країні. Але там показано дійсно війна і природа конфлікту – так, як вона виглядає ізнутрі, а не ззовні. Не по сводкам журналістів і, тим більше, не по телебаченню. І це теж для мене дуже близько, тому що більшість з нас через цей пройшли.

А що зараз читаєте?

Зараз читаю регламент Верховної Ради, посібники, які нам пропонують, керівні документи і проекти законів, над якими будемо працювати.

Я читав у ваших профайлах про те, що ви вільно володієте англійською мовою.

Я багато разів уже відповідав, що вільно англійською мовою володіє тільки Артур Конан Дойл.

Чи читаєте книги англійською мовою?

Так, читаю. Взагалі, “Анатомію солдата” я почав читати англійською. Це лише потім, пізніше до мене потрапив примірник у перекладі українською.

Чи любите ви кіно?

Я люблю засинати під кіно. Це буде, можливо, більш точне формулювання.

Які фільми любите?

Люблю фільми, де є сюжет, де є закінчена думка. І там, де є високопрофесійна гра акторського плану.

Хто з акторів більше подобається?

Мова, мабуть, іде про величини світового значення: Джейсон Стейтем, Ніколас Кейдж…

Любите трилогію “Перевізник”?

Ну чому? Це не єдиний фільм, “Перевізник”. Є фільм, до речі, не пов’язаний з назвою книжки – “Паркер”. Є фільм “Без компромісу”. Є “Механік”, перша і друга частина.

“Карти, гроші, два стволи”?

Так. Перелік досить-таки широкий.

Як часто ходите в кіно?

Забув, коли останній раз був. Мабуть, не один десяток років назад.

Коли генерал Забродський вийде на пенсію чи піде у відставку, чим він буде займатися?

Зараз найближче завдання для генерала Забродського – це дожити до пенсії або до відставки. А чим займатися – ми потім вирішимо.

І наостанок: що значить  День Незалежності для Михайла Забродського?

Хочу відповісти в історичному розрізі, в історичній перспективі. До подій весни 2014 року це було одне сприйняття. Зараз воно зовсім інше. До подій 2014 року, ми всі знаємо, як незалежність нам дісталася – на рівні декларативному, скажемо так, без якихось особливих силових протистоянь, дякуючи Богу і мудрому керівництву державою або державами на той час, і навіть без кривавих сутичок, без яких не обійшлося в тих самих країнах Балтії, на Кавказі, в Середній Азії. Тому сприйняття було одне. Так, дійсно, це було державне свято, але не більше за те.
Після того, як відбулися події весни 2014 року, коли зрозуміли, що незалежність – це не просто так, це не просто слово, а це поняття, це особисте вподобання, і це те, що потрібно відстоювати не тільки словами, чорт забирай, – тоді сприйняття, звісно, помінялось якщо не на 180 градусів, то майже на 180 градусів. Коли ти розумієш, що для того, щоб твій прапор був над якимось населеним пунктом, прапор твоєї країни, і для цього хтось має взяти зброю в руки, хтось має ризикувати життям, а можливо, і загинути, – тоді сприйняття незалежності, всієї державної атрибутики і взагалі самого факту існування України як держави, воно, звісно, міняється повністю.
Для мене незалежність і зараз свято незалежності – це свято тих, хто в скрутні для країни часи, які ще, на жаль, не минули, взяв на себе відповідальність, мав мужність і мав достатній рівень бажання захистити цю країну і захистити цю незалежність. Саме таке сприйняття у мене зараз. А в широкому, громадянському смислі – це для мене свято тих, хто вирішив для себе раз і назавжди, що ми будемо вирішувати, як нам жити. Не намісник якийсь і не губернатор, якого нам пришлють сюди, і керівництво якогось там федерального округу, а ми будемо вирішувати, в якій формі будуть ходити наші десантно-штурмові війська, на якій мові хто буде розмовляти, і в якому напрямку країна взагалі буде рухатися – чи в НАТО, чи в ЄС. Ось що для мене незалежність.

Спеціального для “Прямого” розмовляв Ігор Кромф.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.