Зеленський — це бомба, підкладена під фундамент української державності

В ефірі передачі Матвія Ганапольського – “Ехо України” – на телеканалі “Прямий” сформулював деякі тези щодо феноменології режиму Володимира Зеленського. Тут, на своїй сторінці, хотілося б їх більше розгорнути – у вигляді запитань і відповідей. І, зокрема, поділитися деякими прогнозами на майбутнє.

Саму передачу можна подивитися за посиланням.

– У якій державі ми живемо? 

На мою особисту думку, в авторитарній. Причому, від самого початку приходу Володимира Зеленського до влади.

Повний контроль однією групою осіб всіх гілок влади і є головною ознакою авторитаризму.

Другою ознакою є цензура в медіа.

Цензура або самоцензура з’явилася ще у 2019 році, коли всі дії Зеленського та його оточення толерувалися більшістю медіа. У силу різних причин.

І ті негативні події та процеси, що ми споглядаємо сьогодні, не є зародками формування авторитарного режиму. Навпаки, це є наслідки його встановлення два роки тому.

Просто маски поступово зриваються з облич чинної влади й сутність режиму стає все більш очевидною для широкої аудиторії.

Наразі лише продовжується посилення цього режиму.

Та через те, що він є крихким, оскільки в його основі відсутні ідеологія та метацілі (в режимах Путіна та Лукашенка вони, до речі, мають місце), через те, що в Україні відсутній ресурс, здатний прогодувати неефективну економіку, в силу демократичних традицій в українському суспільстві, довго цей режим в Україні втриматися не зможе.

Але це – питання майбутнього.

– Що відбувається з «командою Володимира Зеленського», що за 2 роки позбулася Данилюка, Богдана, Гончарука, Рябошапки, Степанова, Хомчака, Лероса, Мендель, Полякова, Разумкова та інших, хто допомагав шостому президенту зайняти своє крісло?

Насправді у Володимира Зеленського відсутня команда – є лише оточення (якщо не враховувати команду “Кварталу 95”).

Він прийшов у владу випадково, “на хайпі”, з випадковими соратниками, які приєдналися до нього з різних причин – як серфери, які вчасно впіймали свою хвилю.

Серед людей, яких можна було б назвати “Командою Зеленського”, відсутні спільні цінності, які б їх об’єднували, та стратегічні цілі.

Тому “Зе!Команда” – це такий радянський, погано зібраний автомобіль, який розсипається в процесі руху – чим далі, тим більше. Усі ці деталі не з’єднані між собою єдиним конструктивним конструкторським рішенням, тому в авто – зовсім немає майбутнього.

Менше з тим, всередині так званої команди тепер кристалізується головна цінність – повна відданість своєму лідеру або повне толерування його волі.

Як ОП це робить? Грішми й страхом втрати посади, депутатського мандату.

До чого це поступово призводить? До культу особистості Зеленського серед його оточення.

До вимивання розумних, критично миследумних, фахових політиків і державних менеджерів, які на початку дійсно були поруч із чинним президентом.

До погіршення якості управлінських рішень (хоча, чесно кажучи, вони й до того були часто кумедні й недолугі, а тепер будуть взагалі доволі тупими), які продукуватимуть органи влади, контрольовані Офісом Президента.

– Як так сталося, що Зеленський крок за кроком погіршує позиції України у світовій політиці та свої політичні позиції всередині країни?

Це пояснюється психологією, рівнем освіченості й професіоналізму цієї людини та її оточення.

На мою думку, Володимир Зеленський – це персонаж з 1990-х, який ні в що не вірить, який не має цінностей, прийнятних для цивілізованих людей, та позбавлений будь-якої довіри.

Він зважає лише на тих, хто сильніший за нього. Рівних – боїться, через що намагається підкорити (саме тому на довгострокові горизонтальні стосунки в цій ситуації не варто сподіватися).

Слабких – зневажає. Він розуміє лише силу, владу та гроші. Вся система його “цінностей” збудована навколо цих трьох наріжних каменів суспільної свідомості 1990-х.

Саме це і є причиною його самоприниження перед Путіним, Лукашенком і його повної неповаги до лідерів ЄС, США, яких через погану освіту і якісне критичне мислення чомусь вважає слабкими.

Саме це і є причиною його неповаги до інституцій, до закону, до правил. Того, хто керується правилами, він вважає слабким.

Я особисто вважаю Зеленського і його “друзів” через їхній психотип – “дітьми Януковича”: неосвіченими, недалекими, некультурними, нахабними, помішаними на грошах і владі.

Скажу більше, Володимир Зеленський, як на мене, – цинік, який все своє сценічне життя деконструював все те, що є цінністю для нас із вами: націю, державу, мову, віру, інституції.

І великою Божою іронією є те, що саме ця людина врешті-решт очолила країну, до якої декілька десятиліть публічно демонструвала повну неповагу.

Що може дати країні людина, яка багато років висміювала її зі сцени? Як на мене – продовжувати її руйнувати, але вже послуговуючись практичними, державними, важелями.

– Що сталося й що буде з Разумковим після звільнення монобільшістю?

Мені видається, що Дмитро Разумков від свого звільнення лише виграв.

Він довго провокував Зеленського, якого, певно, вважає доволі недалекою людиною. І це звільнення відбулося тоді, коли Володимир Зеленський остаточно усвідомив, як до нього ставиться його колишній спікер. Ніде авторитарні лідери не люблять більш розумних, більш фахових соратників, які ще й дозволяють собі іронію на їхню адресу.

Якби Зеленський та Андрій Єрмак були б трохи мудрішими – намагалися максимально тримати Разумкова поруч.

Але цього не сталося. Зеленський отримав перспективу розколу партії “Слуга народу” (фактично це вже сталося) на загальнонаціональному рівні, втрату частини електоральної підтримки та конкурента на президентських виборах.

Тепер в оточенні президента стало на одну мислездатну людину менше, а серед його відкритих ворогів – на одну людину більше.

– Якою є роль медіа в посиленні позицій Зеленського та його оточення?

Доволі значна, як на мене. Саме класичні медіа привели його до влади – не digital. Останній лише дещо додав певних відсотків унаслідок мобілізації молоді.

Саме медіа, через самоцензуру, останні два роки не сигналізували про негативні процеси в країні: про корупцію серед нових можновладців, про згортання демократичних практик, падіння якості політичних рішень і якості державної політики, поступове знищення державних інституцій, посилення ролі Офісу Президента в управлінні країною тощо.

Саме медіа вже понад два роки легітимізують контрольовані Офісом Уряд і Парламент, створюють їм образ справжніх державних інституцій. Хоча вже два роки вони лише виконують таку роль на публіку. Єдиним і справжнім суб’єктним органом влади, де ухвалюють рішення, є Офіс Президента.

На жаль, більшість журналістів не розгледіла в особі Володимира Зеленського бомбу, що була підкладена під фундамент української державності.

Так, сьогодні все більше журналістів і ЗМІ починають критикувати Володимира Зеленського, його оточення, його провайдерів та аватарів.

Проте, це вже не має жодного значення. Розуміння справжніх ризиків для української держави прийшло до них доволі пізно.

Справжню цінність мають саме ті поодинокі голоси журналістів, що попереджали про злоякісну природу “слуг народу” і самого Володимира Зеленського ще в далекому 2019 році.

– Що буде далі?

Певен, що в багатьох своїх оцінках можу помилятися.

Визнаю, що є упередженим щодо Зеленського та його обслуги.

Вибачте, друзі, але після почутого в Юрмалі (а я чув вислови тодішнього лідера “Кварталу 95” на адресу України на власні вуха), важко залишатися неупередженим.

Тому очевидно, що у своїх оцінках та прогнозах можу помилятися. І це важливо розуміти тим людям, які будуть читати цей текст й шукати в ньому прості універсальні оцінки й висновки.

Менше з тим, ці оцінки для мене особисто дорогоцінні тим, що є результатом довгих складних рефлексій.

Отже, що далі?

Вважаю, попри зовнішнє посилення політичних позицій Володимира Зеленського, попри ще більшу концентрацію влади, впливу на державні інституції, побудована ним конструкція поступово слабшає зсередини.

І невдовзі почне спочатку потроху, а потім все більше розбалансовуватися.

Усе більше людей з його оточення активно шукатимуть прихистку в нових політичних проєктах.

Усе більше “слуг” почнуть виступати з активною критикою свого лідера.

На тлі цього процесу Зеленському годі сподіватися на монобільшість.

Фактично вже сьогодні Офісу президента доводиться звертатися за допомогою до “Батьківщини”, “Голосу”, “За Майбутнє”, “Довіри” і позафракційних.

Наступний парламент буде вже не тільки фактично, а і юридично – коаліційним.

Цікаво, що процес формування майбутньої коаліції запустила відставка Дмитра Разумкова.

Може, це має доволі спрощений вигляд, але, на мій погляд, відтепер політичні процеси в Україні будуть зосереджені на тому, чий проєкт зі створення майбутньої коаліції переможе:

• Офісу Президента
• Української опозиції до ОП

Як на мене, перша концепція об’єднання парламентських сил стане уособленням продовження політики Володимира Зеленського щодо відновлення політичної спадщини Віктора Януковича.

Друга – європейська, що зважає на потребу України у відновленні дії законів, інституцій, правил, культури, етики політичної діяльності й загалом демократії.

І в мене поки що немає сумніву в тому, що саме друга концепція формування коаліції у новому парламенті – переможе.

Чи буде легким процес передачі влади – від Офісу Президента – республіканській коаліції?

Вважаю, у жодному разі – ні.

Володимир Зеленський як людина з сильним відчуттям самозбереження вже розуміє, що “вагнерґейт” й інші “ґейти” готують йому довгий час перебування в залах різних судів.

Саме тому він буде чіплятися за владу як “мавпа, що чіпляється за гілки, коли не хоче спускатися з дерева”.

Це буде, гадаю, ще той цирк. Правда, несмішний.

Але Україна все одно переможе.

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.