Володимир Макеєнко: 2018 – це рік стабільності, переломний період, коли у нас буде все добре
Український політичний діяч Володимир Макеєнко розповів про своє коріння, сім’ю, кар’єру, державницьку діяльність та життєві принципи.
Про це Володимир Макеєнко розповів у інтерв’ю у програмі “Територія позитиву” зі Сніжаною Єгоровою.
– Сьогодні у мене унікальна подія. Тому що в гостях у мене унікальна людина, по кожному факту з біографії якої можна знімати окрему програму. А можливо, інколи і навіть ціле кіно. Він займався керуванням літаками, потім займався політикою, законотворенням, потім – знову керуванням, але вже цілим Києвом. А зараз він керує телеканалом “Прямий”, який є найбільш технологічним та відкритим і стильним каналом з усіх, на яких взагалі я коли-небудь працювала у нас в українському телепросторі. Отже, сьогодні мій гість – Володимир Макеєнко. Я вас вітаю.
Вітаю вас.
– Я навіть трошки хвилююся.
А я як хвилююся.
– Давайте потримаємося.
Після таких гарних слів. Але я просто можу сказати: я просто працюю для людей. Колись люди мене зробили тим, ким я став, а тепер я просто працюю для людей.
– Колись вас взагалі зробили люди. Розкажіть про цих людей, що вас зробили. Про ваших батьків.
Батьки. На жаль, у мене батько помер дуже рано – мені було 12 років. Нас виховувала мама сама. Четверо дітей. Було п’ятеро. Одна сестричка померла, на жаль. Непросте було дитинство. Ну, в ті часи, мабуть, жили в однакових умовах, ще більш-менш. Мама все робили, щоб, як кажуть, діти вийшли в люди.
– Мама сильна жінка була?
Мама була сильна жінка. На жаль, в 17 році її теж не стало вже. Але дуже сильна жінка енергетично. І я пам’ятаю, вона мені казала такі речі, і мама, і бабушка, що будь завжди вдячний людям, люби людей. Це щастя і задоволення. Вір в Бога, молися, дитино – і все буде добре. Ніколи не візьми у людини копійки. Ніколи. Людське повинно бути. Якщо найдеш щось чуже – поверни, і тобі буде щастя.
– Скажіть, Володимире, ви найменший син?
Ні, я – другий.
– Ви другий?
Да. Ще сестра старша і дві сестри молодші.
– Тобто, в принципі, єдиний хлопчик в родині. А всі інші – дівчата.
Всі дівчата. Ще, плюс, дружина. Дівчата.
– Зачекайте. Давайте спочатку з вашого дитинства розпочну. Тому що я зазвичай спостерігаю за людьми. І ось коли людина успішна, мені стає цікаво про її дитинство. Адже якраз успіх закладається в дитинстві в родині, яка тебе виховує. Якщо, наприклад, хлопчик єдиний в сім’ї, зазвичай він улюбленець, йому все дозволяють. Але потім на нього вже жінки починають навішувати всі відповідальні моменти. Чи так відбулося це у вашому житті?
Трошки не так. Бо, я ж кажу, на жаль, батько дуже рано помер, то на мені було по дві функції. Я був і старший брат, і за батька. І, до речі, якщо відверто казати, це і на сьогоднішній день не закінчилося. Хоч уже вийшли заміж, племінники, племінниці.
– Скільки у вас родичів?
27.
– 27. Всіх порахували.
27. Я прекрасно знаю. Тому що, вибачте, дні народження, свята, і завжди похресників теж важко…
– Ви з усіма спілкуєтесь, зі своїми родичами?
З усіма. Я вам хочу сказати. Мені було 24-25 років, коли став депутатом Верховної Ради УРСР. Перший закон, який я прийняв, був автором… може, хто не пам’ятає, раніше жінки в декретну відпустку могли йти тільки на один рік.
– Так, це правда.
Я бачив, як важко моїй мамі. Ну що таке один рік? Дитина хворіє, тільки народилася – віддавай в ті яслі. Ще дітки не ходять.
– Починають ще більше хворіти.
Я в ті радянські часи настояв на тому і зробив все, щоб прийняли закон. Три роки оплачуваної відпустки і три роки, якщо жінка бажає, неоплачувавана. Тобто шість років. 90-й рік.
– 25 років. В сучасній Україні.
В радянські часи.
– В радянські часи ви прийняли такий закон, як депутат.
Уявляєте, як до мене відносились “червоні директори”, особливо, знаєте, ткацькі виробництва, швейні фабрики. Кажуть: “Володя, що ж ти робиш?”
– Ти ж у нас забираєш працівників.
Я кажу: “Ні, порахуйте”. Хай краще жінка виховує дитину. Краще, ніж мати, не дасть ніхто виховання. Дитина буде здоровіша і спокійніша. Може, підприємство трохи і програє, але держава виграє.
– Сто відсотків.
І цей закон працює до сих пір. Я щасливий в тому.
– Ви не просто щаслива людина, ви ще й якась історична персона. Знаєте, “останній з могікан”. Адже ми неодноразово вже казали на нашому каналі, що ви один з небагатьох людей, хто приймав незалежність України, і ви приймали участь у написанні ось того прекрасного документу, коли незалежність…
Декларація про державний суверенітет. 16 липня 1990 року.
– Ви відчували в той момент відповідальність та історичність того моменту?
Так. Просто до цього, ви правильно сказали, я працював авіадиспетчером в управлінні повітряним рухом. Керував літаками. Психологічно я та людина, яка повинна прийняти в секунди єдине правильне рішення. Помилки не може бути. Інакше буде біда. І це мені допомагає – моя освіта, мій досвід роботи – по життю. Коли я бачу ситуацію, я нікого, вибачте, не слухаю, а тільки своє серце, свій професійний рівень і приймаю рішення. На той час, коли ще був Радянський Союз, 16 липня 90 року, я є, і я цим горджуся, одним зі співавторів Декларації про державний суверенітет нашої незалежної держави. Непросто було.
– А в чому був опір?
Коли в тебе, вибачте, довірені особи – три герої Радянського Союзу, які не могли тоді зрозуміти, як же так. Я їм старався пояснити, я старався донести, що це новий історичний момент нашої держави. І це вже для ваших дітей, онуків, для майбутніх поколінь. І мені це вдалося.
– Скільки вам було тоді років?
24. А наступного дня мені виповнилося 25.
– Ви знаєте, ви якийсь вундеркінд. Давайте ми зараз для наших глядачів трохи нагадаємо ваш творчий шлях, як то кажуть, політичний і професійний.
Серйозно? Цікаво.
– Подивимося. А після продовжимо розмову.
Довідка
Кар’єра Володимира Макеєнка розвивалася стрімко та в неочікуваних напрямках. Лише в 23 роки Володимир вже був професійним авіадиспетчером. Тоді ж і виникла здатність тримати баланс, вміння знаходити компромісні рішення в політиці та, в прямому сенсі слова, розрулювати ситуації. Про нього часто кажуть: Макеєнко не воює, Макеєнко домовляється. Він навіть зайняв почесне друге місце на всесоюзному конкурсі інженерів з управління повітряним транспортом. Але життя повернуло Володимира в іншому напрямку. В 1990 році він бере участь у народженні нової самостійної української держави і стає народним депутатом України першого скликання. З 1995 по 96 роки – фінансовий директор молодіжної громадської організації “Молодь ХХІ століття”. Листопад 94-го по квітень 95-го – позаштатний радник прем’єр-міністра України Віталія Масола. Зовсім молодим Макеєнко брав участь у створенні тексту Декларації про державну незалежність України, а також Акту про проголошення незалежності. Входив до складу різних політичних партій, здобув дві вищі освіти, займався бізнесом. Але завжди був в епіцентрі подій. Народний депутат шести скликань, він нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня – за значний особистий внесок у становлення незалежності України. Володимир Макеєнко – один з тих політиків, які бачили Україну в складі СРСР, але не тримаються за минуле і створюють майбутнє вільної України.
– Це лише короткий екскурс в історію. Я думаю, що це тільки верхівка айсбергу. Адже ви – людина непересічна, скажімо так. Ви – великий політик. Ви – достатньо серйозна персона в нашій історії. Але чому ви такий, мені здається, непублічний? Скажіть мені, будь ласка, як часто ви даєте взагалі інтерв’ю?
Дуже рідко.
– Дуже рідко. Я дуже вдячна вам, до речі, що ви погодилися. І я би дуже хотіла, щоб зараз для наших глядачів ви трохи відкрили завісу, чому ви обираєте такий шлях непублічної людини. Адже з вашими здобутками, з вашими історичними якимись моментами, де ви долучилися до створення української історії, ви б могли претендувати на більш якісь серйозні позиції в державі. Я знаю, що ви якраз свого часу очолювали КМДА. Але це був якийсь певний момент. Потім ви пішли. Ви постійно якось так, знаєте, відходите на якісь інші щаблі. Чому ви не йдете, наприклад, в президенти, чому не обираєте публічний шлях? Адже ви можете собі це дозволити. Ваша історія і ваша репутація вам дає такі підстави.
Знаєте, багато політиків, з якими я говорив, з якими ділився досвідом, у них загоряється, вони хочуть бути президентами, прем’єрами, головами Верховної Ради, Національного банку. А я їм завжди кажу: “Слухай, стати, в принципі, легко. Бути – дуже важко. Бути – це відповідальність перед такою великою державою Україна”. Тому що зайти для чого? Для того щоб покрасуватися: от я є такий, є такий шустрий.
– Ну, ввійти в історію. Знаєте, портрети, щоб висіли.
Навіщо?
– Люди ж чомусь це роблять.
Знаєте, є непублічні люди – професійні лікарі, професійні інженери. Хто їх бачить, хто знає?
– У нас на “Території позитиву” є. Ми їх зазвичай запрошуємо і показуємо нашим людям, що вони існують.
От ми і робимо разом з вами цю роботу. Ви – публічні люди. Вас знає весь світ. Ви цих людей підтягуєте для того, щоб вони знали, на різних передачах. Це дуже добре. Бути патріотом України – це мало. Треба ще бути професіоналом своєї справи.
– В якій справі ви професіонал? Адже ми зараз почули у вашій історії, що ви якраз авіадиспетчер.
А хто їх бачить?
– Але від них залежить життя.
Коли пасажир сидить в салоні літака, він не бачить, даже багатьох не знають. Пілот не бачить. Ніхто їх не бачить. Вони сидять в приміщенні і беруть на себе шалену відповідальність. Мабуть, це трошки з того професійного мого рівня, коли непублічність цієї професії, даже багато хто не знав того, що є така професія, – воно, може, звідти і йде. Я підключався до різних політичних проектів – скажу правду – бо мене запрошували. Бо запрошували. Я ніколи не стукався – “візьміть мене”, бо я такий чи такий. Якщо там бачили, запрошували мене – я йшов. Але я завжди діяв, в першу чергу, щоб зберегти життя людей.
Ви сказали про період, коли я очолював Київську міську державну адміністрацію. Це було запрошення різних політичних сил – і не тільки з України, а й ззовні – для того, щоб, вибачте на слові, якось вплинути на ту ситуацію, розрулити її. Тому що вона вже накалялася до тієї температури, де була втрачена вся логіка.
– Тобто ви як кризис-менеджер?
Думаю, що так.
– Тоді в той момент налагодили все, поставили все, як то кажуть, на потік – і пішли.
І пішов.
– Чому не залишилися? Чому ви не почали розвивати це, чому ви не почали якось робити для міста? Адже це теж досить-таки вагомий внесок в історію.
Я зробив головне – я вплинув на стабілізацію ситуації. А далі вже хай роблять ті професіональні люди, які займаються. Була політична криза. Візьмемо Радянський Союз, розпад Радянського Союзу, народження України – це теж була своєрідна, але цивілізована в Україні пройшла політична криза. Ми справилися з тією ситуацією. Не тільки я один. Але це теж було непросто. І багато не знали, що робити, як робити. Ми зробили цю ситуацію, нормально стабілізували – народилася держава Україна. І крок за кроком ми рухали державу вперед. Може, десь не дуже. Може, десь не так. Спотикалися, але йшли. Так що, в моєму житті це постійно.
– У мене до вас таке інтимне запитання.
А що завтра буде?
– Завтра буде завтрашнє.
От завтра подивимося.
– А сьогодні поговоримо про дуже головні речі, мені здається, такі людські. Вам дуже пасує ваша посмішка. Це моє інтимне запитання до вас. Чому ви не посміхаєтесь зазвичай?
Як?
– Я серйозно кажу. Коли я з вами познайомилася особисто, і ми почали спілкуватися, ви для мене засвітилися як ліхтарик такий великий. Але, коли я бачила ваші фото в пресі десь – ви постійно такий серйозний, суворий. Зовсім інша людина. Складається враження зовсім іншої людини. Чому я вас запросила? Тому що я дуже хотіла, щоб люди вас побачили трошки інакшим – таким, як ви є насправді.
Це правда. Я дійсно дуже люблю гумор, я люблю посміхатися. Я приймав участь в одній із ваших передач. Ви бачили, яка я людина є.
– Я сподіваюся, що ви ще будете приходити до нас частіше.
Обов’язково. Дивіться. Давайте такий приклад. Давайте перерахуємо, хто очолював бюджетний комітет держави Україна. Які прізвища?
– Давайте. Ви порахуєте, а я вас послухаю.
Так. Були різні прізвища: Азаров, Тимошенко, Порошенко, Турчинов і…
– Макеєнко.
І Макеєнко. Як можна посміхатися з бюджетом держави Україна?
– Мені зараз просто треба плакати.
Відомі прізвища на всю країну, на весь світ. Береш бюджет і працюєш над ним. Чи є інший варіант? Відклав бюджет, взяв першу сторінку і пішов на екрани, пішов і розказуєш про видатки, доходи…
– Адже у нашій студії ми якраз говорили з політологами, що зараз наша політика і дуже багато хто з політиків перетворилися на медіа-персон і на шоу-бізнес своєрідний.
Якщо відповідати за справу, якщо тобі довірили люди, то, будь добрий, відповідай і працюй.
– Ви відповідальний?
Да, я відповідальний.
– Розкажіть про вашу дружину. Вона у вас дуже красива. Чи не ревнуєте її?
Зараз – менше. А раніше – більше.
– Ревнували, так?
Так. Як не ревнувати? Завжди ревнував. Це звичайне, нормальне явище, коли дружина красива, гарна.
– Давайте подивимося на її фото.
У вас є фото?
– Ми підготували. Дивіться, коли в з дружиною поруч і з донькою – ви посміхаєтесь.
А вона мене лівою рукою – так оп.
– Вона трошки рулить вами?
Да.
– Ви зазвичай усміхнений, коли поруч з нею. Це кохання? Це було кохання з першого погляду?
Так, кохання з першого погляду. Ми познайомилися на Північному Кавказі, Мінеральні Води. Це був один тиждень неповний, п’ять днів. Ми зустрілися.
– Ми ненавмисно, до речі, добирали ці фото. Вони постійно. Ви з дитиною.
Це старший син. Він уже доросліший.
– Це донечка?
Так, дочка. Ще середній син є. Троє дітей. Це було кохання з першого погляду.
– Розкажіть докладніше.
Я жив в гуртожитку, був авіадиспетчером простим. П’ять днів.
– А вона?
Студентка.
– А вона принцеса.
Да. Вона студентка звичайна. Я приїхав, вона приїхала. Там був молодіжний табір. П’ять днів у мене було відпустки. Перша відпустка, яку я заробив. Дали мені один тиждень в горах. Я люблю гори дуже. І ми там познайомилися. І я сказав: “Ну що, поїхали?”
– Куди поїхали?
Заміж. Куди поїхали?
– Ви серйозно?
Я серйозно. Моя мама з її батьками біля РАЦСу в Києві познайомилися – за 30 хвилин до розпису.
– Та ви що.
Даже, скажу так, тоді неможливо було розписатися, тому що треба було два місяці після подання заяви. І я шукав, як обійти це питання. І закінчилося пляшкою шампанського і коробкою цукерок керівнику цього РАЦСу.
– П’ять днів, познайомилися і відразу одружилися. І скільки років ви разом?
27. Більше того, в ці п’ять днів нічого не було, крім легенького поцілунку.
– Ніякого сексу? Не перевіряли, чи підходите одне одному?
Боже упаси.
– Ану захрестіться.
Мені мама сказала: “Не дай бог, образиш яку дівчину, я ж тебе… Жінка, знаєш, як важко? В тебе сестри. Не дай бог”. Чому у мене таке відношення до жінок? Я їх всіх поважаю, люблю і побоююсь. Тому що…
– Трошки є.
Трошки є. Ну що ми, чоловіки? Ми працюємо, заробляємо. А жінки дають продовження. І вони нас все життя ведуть. Вони нами керують, вони нам підказують. Без них ми б на другий день зайшли в тупик чи… не знаю куди.
– Скажіть, будь ласка. Як ви вважаєте, ваш успіх у кар’єрі… я думаю, не зазвичай були такі радісні моменти. І ви сказали коротко, що ви зазвичай були як кризовий менеджер у великих якихось політичних горнилах навіть, я би сказала. Те, що у вас така дружина, те, що це ваш такий міцний тил, – це для вас запорука вашого успіху?
Так, обов’язково. Тому що життя не тільки на роботі, а життя і дома. А дома продовжується робота через телебачення, інтернет, газети, через спілкування з сім’єю.
– Вона переймається за вашу репутацію?
Так.
– Наприклад, зараз в епоху інтернету зазвичай про будь-яку людину, а особливо про таку людину, як ви…
Вона завжди поруч.
– Я розумію. Вона читає якісь тексти, вона там щось говорить: Володя, ти там не так зробив чи не те сказав?
Ні-ні, обережно, ні-ні, дуже обережно.
– Ніколи не робить вам ніяких зауважень?
Дуже обережно, дуже тактично, дуже тонко. Вона психолог.
– Вона психолог за фахом?
Так. Вона дуже обережно, дуже тонко, не нав’язує. І це досить відверто, без всякого зигзагу, але дуже обережно. І це запорука успіху, я вважаю, в будь-якій сім’ї і в будь-якого чоловіки. Тому що чоловіки, знаєте, амбіційні, вони іноді неврівноважені.
– Ви буваєте неврівноваженим? У вас бувають якісь такі стани, що ви просто виходите з себе? Мені здається, що ні. Але скажіть правду.
Ні. Знову повертаємося до тієї професії. Психологічний відбір був. Якщо ти неврівноважений, психологічно нестійкий, то на цю професію ти б не попав. Тебе би списали. Тому що повітряні ситуації в небі бувають різні. І треба спокійно, врівноважено прийняти єдине вірне рішення. Все. Я з цим по життю. Мене вивести з себе неможливо.
– Чи можна так сказати, що ви працюєте зі стихіями, в прямому смислі цього слова?
Так. Я їх не боюся. Я із задоволенням приймаю це як виклик долі і йду. Я не ховаюся.
– Відважний.
В мене ніколи не було жодного охоронця. Це всі знають. Я не їжджу з охороною чи не ходжу з охороною.
– А чого? Ви зазвичай були впевнені в тому, що у вас немає ворогів. Адже мають бути вороги.
Не маю я ворогів і ніколи в житті не було. Треба вміти вступати, треба вміти переконати, треба вміти сісти за стіл.
– І мати аргументи.
Тобі – агресію. А ти назад що? Добро. Тобі ще більше агресії – а ти ще більше добро. Ще більше. Це єдиний рецепт.
– А навчив тому рецептові?
Бабушка.
– Мене так само моя бабуся вчила. Вона казала зазвичай: “Людина робить тобі зло – а ти повернися і роби їй добро”.
А ти поверни з добром.
– Вона тобі знову зло – повернися і роби добро.
Ми ж не домовлялися про це, даже не обговорювали. Тільки добром можна вирішити всі проблеми.
– Це правда.
Вона мене ще вчила: “Онуче, май клепку в голові і витримку”.
– Ви добре вчилися в школі?
Як я міг вчитися? Багатодітна сім’я, Чернігів. Це була чернігівська школа восьмирічна. 1100 чоловік, “хрущовочка”.
– Але любили вчитися?
Любив вчитися.
– І зараз вчитеся?
В академії, коли вища освіта, так, я вчився. А в школі, ну, відверто, хоч іноді і пишуть, що був відмінником – це трошки не так.
– Підписують трошки, так, додають, домальовують ваш світлий образ?
Відверто, по п’ятибальній системі – 3-4. Але просто не було умов.
– Володимире, ви зазвичай говорите правду?
Да.
– Чи все ж таки бувають такі моменти, коли ви не скажете правду, але промовчите?
Наприклад, якщо жінка виглядає гарно, я можу сказати, що вона виглядає дуже гарно.
– Трошки додати.
Це і все.
– Скажіть. Ви більше любите доньку свою чи синів?
Всіх.
– Не однаково ж. Це правда.
Я кажу старшому: “У мене одне серце, але воно розділене на три частини. І не важно, що у вас різний вік – 25, 20 і 12”. 13 вже буде. Однаково.
– Скажіть. Хіба донечка все ж таки – це не трошки інакше, ніж сини?
Ні.
– Вона любить вас як тата?
Вона, як жінка, трошки хитріша, ніж хлопці.
– Керує вами?
Да. Вона керує, вона веде, вона зі своєю мудрістю жіночою генетичною. Але немає такого. Тому що не треба в сім’ї це показувати даже. А як ти не будеш показувати? Треба так, щоб відносився до всіх рівно. Всі діти різні. Однакових дітей не буває.
– Але, скажіть, будь ласка. Все одно, звісно, коли ви були трошки молодші, і у вас було менше можливостей, наприклад, для старшого сина. Зараз у малих дітей більше можливостей для розвитку. І зараз взагалі набагато більше можливостей в дітей є. Чи відчувають ваші діти ревнощі одне до одного?
Мого старшого називали “син полку”. Тому що з трьох років я його на шию, за руку – і з собою всюди. Ніяких нянь не було. Батьки далеко, не могли допомагати. На всіх відпустках, коли їхали кудись, з собою.
– А багато подорожували?
Дуже багато. Ми старалися завжди їздити, десь на день, два, три, чотири, п’ять вискочити. Даже будучи головою бюджетного комітету, я сина забирав зі школи, приїжджав представник Міжнародного валютного фонду, я його саджав рядом. Він запитував. Я кажу: “Цей мій син”. А він каже: “У нас переговори офіційні. Що він тут робить?” Я кажу: “В тебе є діти?” Каже: “Є”. “А коли ти їх бачив?”. Каже: “Я зрозумів тебе”.
– Це у вас найголовніше – сім’я.
Да. Розумієте, робочі моменти проходять. Якщо ти віддаєшся роботі, не треба… Коли я захожу тут в студію і бачу дітей – я такий радий.
– До речі, я можу вам сказати, що це один з небагатьох каналів, де я працювала… я зазвичай так само своїх дітей нікуди не могла подіти. Я за собою тягала. Вони достатньо приємно себе і принадно вели. А тут у нас на каналі зазвичай всі з дітьми. У нас буває дитячий садочок.
Це дуже добре. Це вірно. Хай бачать, як батьки працюють. Вони насичуються цією атмосферою. І коли ви прийдете додому усталий, то діти будуть розуміти, чому мама чи тато втомилися. Чому? Тому що вони бачили цю роботу, вони бачать, як це важко. Якщо ти прийдеш і скажеш: “Так, відстань від мене, я втомився” чи “Я не можу, давай завтра”, – вона не зрозуміє. Буде конфлікт… ну, не конфлікт, а непорозуміння між батьками і дітьми. А коли дитина це бачить, відчуває, то вона це зрозуміє, чому мамі чи татові важко. Це дуже важливо. І приводьте дітей.
– Так. Дякую. Звісно. Їх нема куди подіти.
Як нема? Ось студія одна, от друга.
– Так. І вони постійно тут знаходяться. Але у нас прибиральниця, яка також приходить зі своєю донькою. Вона – підліток. І вона така щаслива. Вона каже: “Ви знаєте, Сніжано, вона зазвичай чекає, щоб піти зі мною на роботу”. Вона каже: “Мамо, я йду туди як на свято. Таке враження, що я потрапляю в якийсь інший світ”. І, в принципі, мені здається, що це дуже важливо. У нас тут взагалі неперевершена атмосфера. Протягом всього того часу, поки існує наш канал, і до нас приходять гості, і вони, коли потрапляють в цей демократичний простір, надзвичайно високотехнологічний, вони кажуть, що вони… деякі кажуть, що вони подорожували світом і бували на різних телеканалах і в Америці, і в Канаді, і скрізь. Вони говорять, що такого каналу вони ніколи ніде не бачили. Давайте про нього.
Такої душевної обстановки нема. Це точно.
– Скажіть, чому ви вирішили? Людина, яка взагалі нібито іншими займалася справами: політика, бюджетний комітет, вирішення питань, кризові якісь ситуації, незалежність України, розвиток держави, бізнес, дуже багато у вас є, я думаю, і консультативних моментів як людини з досвідом, і літаки, – але ось телебачення.
Життя одне. Мені цікаво все. Якщо ми вийдемо зараз з вами на ринок недалеко, ви побачите, що пів ринку мене знає особисто.
– Та ви що.
Да. Я вам можу розказати про огірки, про помідори, про черешню, звідки привозять.
– А про життя тих людей, що продають?
Обов’язково я їх знаю.
– Вивалюють вам відразу все.
Відразу. Тому що я став таким, скажемо так, успішним завдяки цим людям, простим людям. У нас, на жаль, зараз існує відтік людей з країни. Дуже багато виїжджає молоді, шукають іншої долі, шукають іншої професії. Давайте відверто. Куди може поїхати журналіст український? Скільки в рік у нас випускають журналістів? Тисячі людей. І треба робочі місця. Рушаться сім’ї, шукають іншої долі. Чому б не створювати робочі місця тут в Україні? Да, непросто, да, важко. Я тут народився, я тут живу, я хочу тут створювати. Хіба це один проект, який я створив? Зараз звідси менше п’ятисот метрів – у нас працює серйозна біржа фінансових ринків. Всі – випускники Інституту прикладного системного аналізу політичного нашого університету. Ну, тоді політехнічний інститут, який закінчив відомий Сікорський, який вимушений був поїхати до Америки і створити всесвітньовідомий гелікоптер, вертоліт Сікорського. Там. Так от, зараз ця молодь, якщо ми вийдемо зі студії… Субота, неділя – їх не вигнати. Вони працюють тут. Є можливості, є електронні засоби існування, є доступ до Bloomberg, цієї системи. Ми обов’язково підемо і побачимо. І теж працює дуже багато.
– Пане Володимире, завдяки тільки тому, що технології зараз так активно розвинулися, став можливий ось такий канал, в такому вигляді, в якому ми його маємо? Адже я зазвичай говорю, що наш канал, який знаходиться на 24-у поверсі в самому центрі, в серці Києва, в “Парусі”, – це взагалі як міжгалактична ракета. Вона заземлилася тут у нас у Києві і почала віщати. А деякі наші люди говорять… У нас же тут ліхтарі такі світяться по всьому Києву. Нас видно звідусіль. Всі говорять, що це якась літальна тарілка.
Так і є.
– Скажіть, будь ласка, чому у вас виникла ідея саме вкладати в такий високотехнологічний канал? Ще й повністю прямі ефіри. Це досить-таки складний професійний виклик. Більше того, ви ж розумієте, що ніхто не плескав у долоні, коли ви почали трошки розсувати інформаційний простір. Адже він до цього був поділений абсолютно…
Це ж здорова конкуренція. Це ж нормальна. Здорова конкуренція – прийняти участь і показати щось нове. Це ж рух. На “Прямий канал” подивилися багато людей. І я впевнений, в когось вже існують інші думки: а як зробити ще краще? Це ж нормальна конкуренція. Коли я заходжу на канал, на “Прямий канал”, дивлюся обличчя не тільки ведучих, а й тих, хто забезпечує цей процес, я бачу прекрасні очі. Люди зайняті, люди щасливі, люди працюють. Це ж дуже добре. Це інформаційний простір. Ніхто нікуди не втручається. Скажіть, будь ласка, я комусь за все існування цього часу каналу передзвонив з якоюсь думкою, баченням своїм, чи втручання? Ви не чули.
– До нас ніхто не втручався.
Я показав нову культуру. Існує договір між колективом і мною – невтручання. Були такі проблеми раніше? Да, були. Я показав нову культуру існування між власником і командою, яка працює. Це ж нормальне явище? Нормальне явище.
– Я вважаю, що це для України надзвичайно прогресивно. Не всі навіть люди ще й досі можуть повірити, що таке можливо, і що це вже існує в нашому просторі. І я так само повністю з вами згодна, що це найбільш придатний спосіб для розвитку. Але 2017 рік закінчився. Це досить-таки серйозний, потужний був поштовх і старт. Які ваші плани на 2018-й?
Не зупинятися ні в коєму разі.
– Ще вісім каналів відкрити? Тобто ви в якому напрямку хочете зараз пріоритетно існувати, в інформаційному просторі?
Ви бачите мої очі – вони такі загадкові трошки. Я думаю, сказати всю правду? Тому що я правдива людина. А як на рахунок конкуренції?
– Немає у нас конкурентів. Говоріть. Ви знаєте, я насправді зазвичай говорю всім нашим гостям, що сидять тут на вашому місці – а це найкращі дійсно люди у своїх галузях, вони флагмани, – що все, що сказано на святковій “Території позитиву”, обов’язково здійсниться. І все здійснюється.
В одному з ваших ефірів, де ми з вами були присутні, був дзвінок телеглядача, який сказав прекрасну фразу: “Я дивлюся “Прямий канал” і вдень, і вночі”. Нам всім дуже приємно. Низький уклін. Але хай люди вночі все ж таки сплять і займаються процесами: кохаймося, нас повинно бути – хоча б повернути цифру в 52 мільйони населення. Цікаво буде вдень, а вночі буде… Ми виходимо на цілодобовий формат помаленьку-потихеньку. Але все ж таки вночі це буде більш-менш трошки спокійніше для тих, хто працює в нічну зміну, може, десь хтось дійсно не спить, чи в інших часових поясах. Але це буде цікаво – цілодобове телебачення.
– Ви знаєте, мені здається, принаймні це моя така думка професійна, фахова, я казала, що я достатньо серйозно відійшла від праці на телебаченні як телеведуча. Тому що мене не влаштовувало як професіонала те, що все відбувається в запису, немає такого нерву, немає професійного виклику.
Живого спілкування.
– Немає живого спілкування, немає можливості взагалі перевірити, хто фахівець, а хто ні. Тому що коли всіх вдягнули, всім написали текст, всі там щось рулять, такі “говорящі голови”, і немає різниці між професіоналом і тим, хто він є.
Такий би канал я не створював. Даже думки в мене такі.
– Ви створили дещо живе. І я дуже вдячна вам, до речі, що якраз тут на каналі “Прямому”, і заради цього я тут, я маю можливість говорити з такими людьми, яких якраз ми піднімаємо врешті. Це не політики, співаки і танцюристи, а це якраз люди різних професій, які дійсно є зірками справжніми.
Ось ми і підійшли до тієї відповіді. Основна ціль, коли створював цей канал, – показати інше життя, іншу Україну й інших людей. Кого ми бачимо? 10-15-20 політиків, які трошки піднімають, вибачте, свій харизматичний рівень до рівня істеричного – і все. І все це валиться з екранів телебачення. І люди бідні сидять: чи виключити той телевізор, чи прижало їх так до крісла…
– Ми говоримо про негатив.
Не я, а це ви їх знаходите, людей запрошуєте. Ви показуєте тих людей, які кожного дня тримають нашу цю державу. Чи це стосується спорту, чи це стосується взагалі культури, чи навчання, чи якогось виробництва. Ми забули взагалі про людину праці: хто нас годує, хто нас одягає. Ми тільки показуємо… не хочу підбирати даже ці слова.
– Ми їх не показуємо тут.
А ви показуєте людей від нашого життя: ті, хто стоять в полі, біля верстату, які прославляють Україну. І це дуже добре, це дуже важливо. І ви показуєте їх не просто так в контексті новин – от такий-то переміг, здобув золоту медаль для України, чи якась там спортивна команда, – вони в студії, вони ходять по цьому залу, вони готуються, вони тут хвилюються. Тут я стояв і чув один раз. Вони прийшли. І каже: коли я виступала в фіналі якогось тем чемпіонату, я так не хвилювалася, як зайти зараз до вас в студію. Це ж дуже важливо. Ви їх по-іншому показуєте, розкриваєте. Ось вона, держава Україна. Це була основна ціль, мета створення “Прямого каналу”. І низький вам уклін, всім журналістам, за вашу працю, що ви це підхопили, відчули і зробили.
– Ви знаєте, Володимире, я вам дуже вдячна за те, що ви сьогодні тут у мене в студії, за те, що ви відкрили своє серце, свою душу, своє життя для наших глядачів. Ці квіти від наших партнерів – Аліни Жаркової. Вона справжня фея. І вони будуть прикрашати ваші святкові столи.
Аліночко, ви молодець, це прекрасні квіти. Дуже дякую.
– Передавайте вашій дружині ці квіти.
Обов’язково.
– І я сподіваюся, що те, що ви зараз сказали, – це тільки початок великого шляху, і що завдяки тому, що ви робите, Україна буде процвітати. Я в це вірю. Це не просто слова. І дуже вам вдячна за все те, що ви робите, робили для України і будете робити. У нас, на жаль, закінчується ефірний час. Але перед тим, як ми попрощаємося, будь ласка, декілька слів побажань нашим глядачам.
Новий рік – це рік стабільності. Я в цьому впевнений. 2018 рік Україна просто заслужила. Це такий переломний період, коли у нас буде все добре. І вибачте. Я звертаюся до всіх людей, в першу чергу до бізнесменів, які не витримали тієї ситуації. Хтось від’їхав тимчасово, хтось повертається, хтось не дуже. Хлопці, шановні громадяни, шановні бізнесмени, шановні інженери, ІТшники, лікарі! Я своїм прикладом хочу показати: держава є, вона існує. Мої діти теж вчилися не тут, але зараз вони працюють тут. Немає кращої і ріднішої землі, чим там, де ти народився, де ти живеш. Тому що тільки тут ти можеш відкрити свою душу, відчувати і жити на всі груди. Тому що в інших країнах нас не чекають. Чекають, посміхаються, але тільки до тих пір, поки доберуться до вашого гаманця. Ось держава Україна. Як би не було важко, які б труднощі нас не чекали, ми все переможемо. Повертайтеся в Україні, залишайтеся тут. Крок за кроком – і все буде добре. Тому що життя одне, і ми повинні його прожити тут, в нашій улюбленій державі Україна. З Новим роком вас!
Нагадаємо, власник телеканалу “Прямий” Володимир Макеєнко та його команда виграли конкурс Національної ради з питань телебачення та радіомовлення на відкриття нового інформаційного телеканалу, який буде вести мовлення у форматі цифрового телебачення у 22 населених пунктах Одеської області.
Як повідомляв “Прямий”, дванадцять українських телеканалів, у тому числі і телеканал “Прямий”, звернулися до Індустріального Телевізійного Комітету з листом, вимогою змінити правила на ринку українського телебачення.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.