Дитинство, степ і терор більшовиків: огляд на українську стрічку “Антон і червона химера”

З 18 березня в містах, де не діють карантинні обмеження, в прокат вийшла історична драма українсько-грузинсько-литовської копродукції “Антон та червона химера” за мотивами роману канадського письменника Дейла Ейслера. 

Кінооглядач “Прямого” подивився стрічку в докарантинні часи та готовий розказати, чому її варто дивитись після зняття епідеміологічних обмежень.

Сюжет стрічки хоч і не заснований на реальних подіях, але все ж має міцне історичне підґрунтя. Це історія запровадження політики “воєнного комунізму” і здійснення “червоного терору” більшовиками на Одещині. Картина складається з двох сюжетних ліній: перша – це історія дружби сина німецьких колоністів Антона та сина єврейського крамаря Яші. А друга – це історія підготовки замаху на Льва Троцького німецькою громадою Одещини. Подивитись на історичні події очима дитини – це майже безпрограшний варіант, останній успішний кейс – антиутопічна драма Тайки Вайтіті “Кролик Джоджо”, що дивиться на нацизм і Третій Райх очима десятирічного отримала “Оскар” за найкращий сценарій. Однак, “Антон і червона химера” – це не просто кіноповість про дітей у вирі історичних подій. Режисер стрічки, оскарівський номінант Заза Ушурадзе (передчасно покинув цей світ у 2019 році) додатково виставляє ще один важливий ракурс фільму – це погляд на історичні події збоку національних меншин, яких до сталінських депортацій проживало дуже багато в південних областях. Таким чином вдається подивитись на трагічні історичні події через подвійно інклюзивну оптику: очима дітей та очима національних меншин.

Попри те, що сценарна робота у стрічці часто вдається до занадто громіздких та “літературномовних” діалогів, а також уже передбачуваних сюжетних ходів, стрічка не виглядає занудною. Сюжетна лінія дружби білявого “янголоподібного” Антона (Нікіта Шланчак) та чорнявого “чортеняти” Яші (Микита Дзяда) сприймається легко наче старе радянське кіно про Тома Сойєра чи повісті Всеволода Нестайка.  Водночас лінія “дорослих” наповнена досить цікавими та неоднорідними персонажами – насамперед це пастор Фрідріх (Себастьян Антон), який у своїх муках чи може він убити та чи варто підставляти другу щоку, коли першу більшовики вже вирізали – просто ідеальне кінематографічне втілення протестантського екзистенціалізму Пауля Тілліха. Водночас його напарник єврейський крамар Йозеф – людина з потрійним дном, яка уміє вести свою гру та лишається вірною клятві до останнього. Карикатурними хіба в стрічці виглядають головні антагоністи – чекістка Дора (Тетяна Грачик) та власне сам Троцький (Олег Симоненко). Абсолютно картонно-шаблонні більшовики, що говорять лозунгами та мають занадто лінійну мотивацію – просто поганці, яких важко навіть порівняти з міфічними химерами.

Водночас місця де провисає сценарна робота, витягує операторська. Камери під командуванням Михайла Петренка забезпечують розкішні широкі плани українського степу, фіксуються на необхідних побутових деталях, та експериментують зі зйомкою у відображенні (сцена вбивства батька Антона) та  зйомкою знизу (сцена у копиці сіна, де ховались хлопчики) чим створюють цілісну візуальну картину у фільмі. Взагалі варто зауважити, що “Антон і червона химера” далеко не перша українська стрічка, де провисання сценарію витягуються якісною операторською роботою.

Читайте також: Магічний реалізм українського степу: рецензія на “Вулкан” Романа Бондарчука

Ідейною довершеністю стрічки є фінал, коли уже дуже постарілий Яша приїжджає навідати у лікарню дуже постарілого Антона через багато десятиліть і виявляється, що Антон воював за Райх під час Другої світової, а Яша був концентраційному таборі, однак попри важкі випробування історичними колізіями XX століття, ці двоє стариганів досі лишились тими маленькими хлопчиками, які клялись в дружбі на крові одне одному серед дикого українського степу. В цьому, мабуть, і полягає вершину гуманізму стрічки, що намагається розкрити ще один ракурс такої непростої української історії XX століття.

В сухому залишку, “Антон і червона химера” – це безумно вдалий приклад українського історичного кіно (особливо на фоні провальних “Крути. 1918” та “Заборонений”), яке одночасно охоплює трагічні події першої третини XX століття, проблему дитини в історичному процесі, багатоманітності українського народу, локальної історії в межах загального історичного наративу та, що головне – утверджує гуманізм, який найвищу цінність в суспільних відносинах. І навіть попри в де чому “телевізійний” сценарій – фільм однозначно вартий вашого походу в кінотеатр.

Спеціального для “Прямого” Ігор Кромф

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.