“Крути 1918”: історична драма чи шпигунська белетристика

З 7 лютого в прокат вийшла найочікуваніша українська кінопрем’єра – історична драма “Крути 1918”. 

Відвідував показ фільму і журналіст “Прямого”.

Ні для кого не є секретом, що фільм має реальні історичні події – бій на залізничній станції Крути. Коли сотня українських студентів, гімназистів та юнкерів вступила в бій з трьохтисячним більшовицьким військом під орудою Михайла Муравйова. Бій під Крутами дав змогу придушити повстання на “Арсеналі” в Києві та підписати мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною, що тимчасово змогло врятувати українську державність.

Фільм має обрамлення у вигляді учасника бойових дій на Донбасі, який читає записник сторічної давності на місці меморіалу Героя Крут. Таким чином режисер Олексій Шапарєв намагається провести історичну нитку між подіями сторічної минувшини та сьогодення. І аналогія дійсно вдала, тому що наші відносини з північним сусідом за сто років не змінились.

В основі сюжету дві лінії – перша історія молодих хлопців-студентів – юриста, медика, картографа та співака в регентському хорі, які за покликом серця йдуть захищати Україну. Перша сюжетна лінія доповнюється мелодраматичним продовження у вигляді любовного трикутника між братами Савицькими та панянкою Софією. Інша – намагається зробити з історичної драми-полотна шпигунський бойовик і розповідає про передачі якихось секретних документів, які змінять хід війни, при участі Франції, червоної Росії та УНР.

Перша лінія – вдалась майже повністю – історія студентської звитяги та дружби, велика кількість фактурних дядьків, таких собі “махрових петлюрівців”, чудово скомпонований саунд – все це передає атмосферу українського героїзму. Однак є незначні зауваження щодо батальних сцен. Як заявляли автори, там повинно було бути щонайменше 1000 людей масовки та навіть залучення бійців Нацгвардії. Однак самі сцени не мають такого масштабу, як заявлялось, а постійна кадровка навколо вибухів, викликає посилене кліпання, особливо, якщо дивишся на великому екрані.

Друга сюжетна лінія безсумнівно провалилась. Якщо людина ніколи глибоко не занурювалась в проблематику цього періоду хто такі – Пятаков, Фош і тим більш Берг їй не зрозуміло. Історія з німцями, з точки зору історії, взагалі не витримує критики. Звісно задум показати, що війна завжди точиться і на фронті, і в тилу –  цікава, але коли до епічного історичного полотна приплітають шпигунський бойовик в стилі “фандорініади”, відбувається сюжетний розсинхрон і концентрувати емоцію глядача важко.

Акторський склад підібраний не без фейлів, але в цілому пристойно. Євген Ламах, Олександр Піскунов, Максим Донець та Олександр Олексенко чудово вживаються в ролі недосвідчених та сповнених патріотичного ентузіазму юнаків. З одного боку вони всі в жовто-блакитних стрічках і мрію про швидку славу для України. З іншого – звичайна студентська молодь з притаманними для того часу інтересами до римського філософа Сенеки (його тоді ще вивчали в школах) та нових пісень Вертинського. У фінальних передсмертних сценах особливо показують їхня дитинність, коли вони радіють знайденим льодяникам.

Не менш фактурним виступає і сотник Аверкій Гончаренко у виконанні Олексія Тритенка. Однак, враховуючи, що Гончаренко – реальний історичний персонаж, то його образ розкритий трохи слабо, однак це вже питання не до Тритенка, а до сценаристів фільму.

Найкраще камео року – це звісно міністр культури Євген Нищук, який грає згорьованого батька. Зазначимо, що з’являтись в камео в українському кіно для міністра стало доброю звичкою, починаючи з “Кіборгів”. Скоро він зможе стати свого роду українським Стеном Лі.

Найгірша, якби це не дивно, це жіноча роль, а саме Софія у виконанні Надії Коверської. Абсолютна “дерев’яна” гра акторки і безбарвність її реплік, майже зриває емоційність мелодраматичної частини сюжету.

Фейлами фільму стали Михайла Грушевського у виконанні Сергія Дзялика, який ніби боїться виступати перед народом та Дмитро Ступка, який, як виявляється зіграв Симона Петлюру, особисто я це зрозумів лише після звертання до нього по ходу фільму.

Найбільша акторська перемога картини – це безсумнівно Віталій Салій, який просто неймовірно втілився в образ більшовицького командира – Михайла Муравйова. Актор зробив з Муравйова просто неймовірний образ “червоного демона”. Він живе на морфії й перебуває в постійному “тріпі”. Він абсолютний моральний виродок, який впивається своїм звірством. Свого роду деміург цього фільму. В чомусь персонаж Муравйова схожий до негативних персонажів Тарантіно. В цілому це такий собі “Моторола”, який зумів дістатись Києва.

Ну і деталі. З деталями у фільмі дуже велика біда. То тут, то там ми бачимо пластикові вікна чи випадкові елементи сучасних київських фасадів. Звісно, що знімальна група не винна в тому, що історичну частину Києва нещадно попсували забудовники, але це можна було прибрати при монтажі.

За винятком тих самих льодяників, у фільми майже відсутні якісь деталі. Не існує символічних предметів, які могли б посилювати сцени. Натомість у фільмі є “милиці” у вигляді трагічного звуку, який роздається по всяк час, що згустити барви, прямо, як звук аплодисментів в сіткомах 1990-тих.

Ну і звісно було б варто залучити носіїв французької мови для дубляжу союзників з Антанти. Тому що та французька, щоб звучала у фільмі, нагадувала п’ятикласника, який визубрив на пам’ять текст усного мовлення. Чисто український акцент французької в фельдмаршала Фердинанда Фоша – це так само “кіноляп”, як і металопластикові кватирки в 1918 році.

Однак на фоні інших українських фільмів – “Крути 1918” мають пристойний саунд. Треки Христини Соловій “Стежечка” і “Гайдамаків” “Чорна рілля” – створюють ось цю атмосферу туги, яка повинна пробивати скупу сльозу.

Ну і безперечно, що найсильнішою частиною фільму є фінальні титри, коли глядачам показують фотографії реальних крутянців. Навіть у такого черствого і прискіпливого глядача, як я, став комок в горлі.

В цілому, якщо абстрагуватись від подій минувшини і теперішніх, і розглядати фільм, як фільм. То можна зробити основний висновок – Україні варто відмовитись від намагання скопіювати голлівудську індустрію, і намагатись знімати своє кіно, без “американських лекал”, як це наприклад роблять польські кінематографісти. Особливо враховуючи, що творчого потенціалу для реалізації власного кінематографа достатньо.

Дивився і записував Ігор Кромф

Читайте також: “Захищай своє Дике поле”: в кінотеатрах України з’явився перший вітчизняний істерн

Читайте також: Вниз по Диксиленду: чому “Зелена книга” – це фільм, який варто подивитись

Читайте також: Естетика підліткового цинізму: який він “Янгол” Луїса Ортеги

Читайте також: “Дивізіон Надії”: як Польща знімає історичні фільми без голлівудської індустрії

Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.