П’ять історій Катерини Лісунової про Майдан

Я жодного разу не розповідала про свій період життя на Майдані, хоча спогадів, як і у всіх інших майданівців, – вистачить на велику книгу. І лише через півдесятиліття, я вирішила частково поділитись тим, що бачили мої очі.

СТРАХ:

– Дівчино, люба, вам тут неможна бути!

-Я лише на хвилинку! Я братові шолом принести. Він там без нічого. Без жодного захисту.

– Де твій брат? Як його звати? Я сам йому передам.

Тут пролунав гучний крик – так ніби потужна енергія вийшла із запалених ідеєю грудей. А потім – Слава Україні! Героям Слава! Відступають! Вони відступають!

– Катя! Ми підпалили їх БТР! І вони відступають! – це був мій брат, Талік. Він кричав із вершини тієї снігової стіни, яку ми називали барикадою біля “Будинку профспілок”. Потім весь світ побачить, як майданівці відбиваючись коктейлями молотова спалили БТР беркутівців. У ті хвилини я стояла з іншої сторони барикади і думала: “Живий! Слава Богу, живий!”

Я вже мала небагато віри, що залізні каски можуть від чогось врятувати…мені просто потрібно було побачити, що Талік живий. Щойно мій молодший брат виносив обгорілих людей із будинку профспілок, потім боронив сусідню барикаду… і більшу частину часу ми не мали жодного зв’язку одне з одним. Мені було страшно дивитись трансляції з Майдану. Тому я бігла туди – бо там було спокійніше.

Я відчувала, що я можу щось змінити. Але я готова була кричати від паніки, страху, та відчаю, коли за мною слідом йшли моя мати і мій молодший брат. Коли моя невтомна жага піти на центральну площу, – вела за мною не мільйони, але одиниці, одиниці найрідніших людей, втрату яких, – не замінять мільйони.

ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ

– Катю вже друга ночі. Завтра на роботу. Таксі звідси не їздять, метро не працює. Павлік зараз забирає всіх наших і везе по домах. Поїхали з нами, будь ласочка. Завтра, новий день. Завтра знову те саме, – посміхнувся до мене Андрій, журналіст із “Газета.юа”.

– Ти впевнений? Ну, а якщо іще трішечки. Будь ласочка, я так не хочу іти.

Ми сиділи у айті-наметі. Там завжди було багато журналістів. Я авжеж не казала Андрію, але насправді, – я не хотіла іти бо мені дуже сподобався один парубок. Чорнявий, із неймовірно красивими східними рисами. Ми з ним разом сміялись переглядаючи якісь майданівські відео. Протести – це завжди іронія, сміх, та дотепи. І так нам було весело, і такий вже він був красивий. А головне, що мене причарувало, – це якась невимовна спокійна впевненість у його погляді, – мовчазна мудрість. Таке буває у східних людей.

Але я авжеж, не могла зізнатись у тому Андрієві – бо то було несерйозно. Андрій, про мене дбав, – і був правий. Він виходив із намету і чекав на мене, – а я ішла спиною вперед, і не могла відірвати очей від мого парубка. Я обіцяла собі, що завтра його знайду. Неймовірна гравітація тягла мене залишитись – але я послухалась розуму і пішла. О четвертій ранку, – мого парубка вже не стало. Його звали Сергій. Прізвище його було Нігоян. На наступний день, весь Майдан знав мого Сергія. ….чому, на Бога, я не залишилася?

ПОЧУТТЯ БОРГУ

“- Чому ти такий слабохарактерний!?? Чому ти з усіма розмірено дискутуєш? Чому, ти допускаєш можливість, що із тими проросійськими виродками взагалі можна домовитись?! Їх вже ніщо не змінить…”

Це був пообідній час. На вулиці було сонячно. Я не спала дві ночі. У якомусь перевтомленому, хворобливому стані я сварилась із Едіком. Я образилась, розвернулась і пішла. На півдороги по Хрещатику, внутрішній голос дуже чітко сказав мені: “Напиши йому зараз! Вибачся! Бо він тут загине!”

Я дістала телефон, – це був звичайний голос логіки, бо всі ми тут ризикуємо загинути. Ці думки так чи інакше з’являлись постійно. Перед моїми очима все пливло, мені терміново потрібно було виспатись. “Я напишу йому, коли моя голова буде здатна думати, – а поки нехай моя голова хоча б доведе мене додому” – відповіла я своєму голосу.

Я проспала весь день. Прокинулась близько сьомої, на вулиці було вже темно. Мене розбудили повідомлення в телефоні: “Вибач мене будь ласочка. Ти права. Ти дуже сильна. Ти молодець.”, – це був Едік. Він сам вибачався.

Ти ж абсолютно правий у всьому, а я дурна істеричка. Але ти все одно, пишеш мені першим і навіть за щось вибачаєшся, – подумала я. Буквально через день Едік Гриневич загинув від кулі снайпера. О 10: 25 ранку на восьмій барикаді, що навпроти станції метро “Хрещатик”, по вулиці Інститутській, тепер вулиці Небесної Сотні. Едік був братом мого ліпшого шкільного друга, Павліка…Едік називав мене сестрою, і якось жартома, навіть вдалось переконати його рідного брата у тому, що я їхня далека родичка. Коли Едік загинув, йому було 28 років. Так само, як сьогодні мені.

НЕНАВИСТЬ

Наша знімальна група приїхала під Кабмін на засідання Уряду. Там був розкладений так званий “тарифний майдан”, організований однією із партій, які називають себе черговими борцями за справедливість. Якісь бомжі використовували це чудово облаштоване наметове містечко, як тимчасовий притулок, а також типовий “протестний заробіток”. Там був розтягнутий великий плакат Небесної Сотні…

“Яке вони мають право використовувати обличчя Едіка у своїх політичних суперечках!!?? Яке право вони мають прикриватись обличчями справжніх героїв!?? Ненавиджу!”, – кричала я своєму водієві, оператору і всім присутнім…але нічого не могла із тим вдіяти. Потім ця ненависть стала огидно притупленою…бо таких речей було все більше. Але що ми могли зробити? Безпринципність використання портретів Небесної Сотні була образою для рідних загиблих. Усі інші легко приплітали до цього, власну виправдовувальну філософію.

Далі було гірше, – на день пам’яті Небесної Сотні, окремі політичні сили почали влаштовувати власні акції протесту. Я запитала одного із таких лідерів у прямому ефірі: “Сьогодні День пам’яті героїв. Ви йдете вулицею, де їх розстріляли і несете партійні плакати. Ви вважаєте свій протест доцільним у цей день?” Молодий політик розгубився, але сказав те що від нього потребується: “Я переконаний що Небесна Сотня підтримала би нас…”, – сказав він. “Легко вирішувати за мертвих”, – подумала я.

НАДІЯ ТА РАДІСТЬ

Нью-Йорк, третя ночі, метро на Таймс Сквер.

Горстка людей чекає на потяг, якого немає вже майже годину. Частина присутніх, нічого не чекає взагалі, – цієї ночі вони тут живуть. Інші схоже що повертаються із гучних алкогольних вечірок. Хтось кричить, сваряться між собою. Я тихесенько заховалась за колонною і переглядаю свої прямі включення, аналізую. Піднімаю погляд, а навпроти за іншою колонною також у навушниках і також ховається дуже милий на вигляд хлопчина. Ми посміхаємось одне одному. Коли приїжджає потяг, сідаємо поруч. “Ти чого так пізно подорожуєш?”, – запитую я. “Ти ж на вигляд абсолютно нормальний”. Він посміхається:
– Я застряг на роботі. А ти чого? Ти ж також, ніби нормальна.
– Та сама причина. Довелось працювати до пізньої години.
– А ким це ти працюєш так пізно?
– (посміхаюсь) Я журналіст, – а сьогодні були проміжні вибори у Конгрес. Плюс, я працюю для українського телебачення, тому доводиться існувати в умовах різниці часу.
– Ого! Ти з України! У вас в Києві був Майдан!
– (здивовано посміхаюсь) це дуже приємно, що ти знаєш про ці події.
– Я родом із Венесуели, – каже хлопець, – у 2014 у нас також були масові протести. Пам’ятаєш?
– Ого! Авжеж пам’ятаю! українці тоді за вами дуже стежили! І підтримували вас.
– А ми всі стежили за тим, що відбувається у Києві. Я також був одним із студентів, які вийшли на вулиці. Ми намагались все повторювати за вами. У нас було менше людей і гірша організація, – але ви нас дуже надихали. По телевізору постійно казали, що на Майдані злочинці, що вам немає діла до протестів у Венесуелі. Або що Майдан вже розійшовся….але ми нікому не вірили. Ми вірили у вас – ми захоплювались вами. На жаль, протести у Венесуелі були придушені (тоді загинуло щонайменше 45 людей) І ми залишились із своїм диктатором…. Зате вам, у Києві це вдалося! І ви вселили у нас надію.

Катерина Лісунова, спеціальний кореспондент “Прямого” у США