Річниця вторгнення Росії у Грузію: нескінченний урок та безальтернативність євроатлантичного вибору
Десять років тому розпочалась війна Росії проти Грузії. Відголоски цієї війни досі живуть на Кавказі: “плаваючі” кордони, російські миротворці, розділені общини та сім’ї. Чому почався цей конфлікт і яке відношення він має до сучасних подій в Україні?
З початку серпня 2008 року на території самопроголошених республік Південної Осетії та Абхазії почався новий етап давно тліючого конфлікту. Після воєн кінця 1990-х років на їх території залишався російський військовий контингент, який “підтримував мир та порядок” у регіоні. Нова влада Грузії на чолі з тодішнім президентом Міхеїлом Саакашвілі взяла курс на остаточне вирішення територіального питання. У відповідь на це вже з 5 серпня російські війська стали масово заходити на території самопроголошених республік, і з початком грузинського наступу 8 серпня вони розв’язали повномасштабну агресію проти Грузії.
Конфлікт призвів до значних руйнувань та численних жертв – було майже знищено міста Цхінвалі та Горі, піддалися значним руйнуванням Поті та Зугдіді, було спалено безліч грузинських сіл, загинули сотні мирних жителів та десятки тисяч стали біженцями. Лише завдяки активному посередництву Європейського Союзу та особисто президента Франції Ніколя Саркозі Росія погодилася піти на переговори та підписати 16 серпня мирний план врегулювання (відомий як план Саркозі-Медведєва). Проте Російська Федерація фактично домоглась свого: Осетія та Абхазія де-факто були відірвані від Грузії і існували як квазі-незалежні держави (хоча й досі не визнані світовою спільнотою), Росія утвердилась ще раз як основна військова сила регіону, і шанси Грузії в найближчому майбутньому вступити в НАТО значно зменшились.
Саме останній аспект може надати певної геополітичності цьому протистоянню. 2008 рік був знаковим для пострадянського простору: на саміті НАТО в Бухаресті на початку квітня 2008 року Грузія та Україна вели переговори щодо вступу до лав Альянсу. Відомий у пресі як саміт “великих сподівань”, Бухарестський саміт приніс Грузії План дій щодо членства у НАТО – першій серед усіх республік Радянського Союзу. І хоча в тому році Україні було відмовлено в наданні ПДЧ, грузинський сценарій став тривожним дзвіночком для російської владної верхівки, яка очевидно починала втрачати свій до того незаперечний вплив у регіоні. Знову відроджувався старий страх “оточення НАТО” та життя в облозі ворогів.
Багато хто говорить про те, що для України сьогодні важливо розглядати війну 2008 року, перш за все, як хрестоматійний приклад війн нового типу. Перш за все, тому, що це “не державність” війни. В обох випадках стороною конфлікту виступали так звані “сили самооборони” самопроголошених територіальних формувань, які за підтримки регулярних частин збройних сил РФ фактично прикривали собою справжнього агресора та вигрібали весь жар за нього. По-друге, реакція партнерів та союзників. Без відповідних союзних зобов’язань не варто сподіватись на дієву та практичну допомогу ззовні: мало в кого є бажання напряму боротися з Росією, навіть ізольованою і ослабленою.
Також експерти говорять й про те, що після подій 2008 року російська загроза була явно недооцінена Україною та її політичними колами. Приклад Грузії наочно показував, що в одиночку протистояти Росії вкрай важко, а тому конче необхідною була інтеграція в західні оборонні альянси. Сподівання на загальну солідарність світової спільноти є доволі недалекоглядними, адже Захід не схильний активно реагувати, не маючи відповідної договірною бази чи прямого інтересу.
На сьогодні наша країна вже стоїть на шляху активної північно-атлантичної та європейської інтеграції, одначе в той же час вона ще перебуває в конфлікті зі своїм північним сусідом. 2008 рік явно переконав Путіна в його можливості продовжувати провадити політику сильного великого сусіда у регіоні, проте саме євроатлантичні прагнення України мають допомогти переконати його у протилежному.
Підготував Олександр Краєв
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.