Український Селін: десяті роковини Олеся Ульяненка
Десять років тому не стало одного з найяскравіші українських антисистемних письменників Олеся Ульяненка.
Як правило, після смерті життя письменника йому не належить, воно бронзовується до вікіпедійного лоску і назавжди міцно вростає в хрестоматії з класичним вертикальним портретом необхідного розміру. Біографія Ульяненка, якого буквально ще десять років тому можна було зустріти на столичній Деміївці, нагадує альбом химерно ранжованих старих фотографій, які не розкривають його життя, але лише поглиблюють біографічний міф Ульяненка.
Народився він у містечку Хорол Полтавської області, бо де ще може народитись геніальний український письменник, як не на Полтавщині. За своє життя йому вдалось зробити багато чого: заробляти підпільним боксом, стрибати з парашутом у Східній Німеччині, воювати в Афганістані та Югославії, ганяти контрабандою ікру квакш та зображати якутського шамана, тинятись залізницями в Центральній Росії та поринути в панк-богему Ленінграда. Одним словом, життя Ульяненка — це великий міф Ульяненка, міф про яскравий бунт.
В українську літературу Ульяненко увійшов, як автор роману “Сталінка”. Роман, який чітко окреслює локацію окремого столичного району, зробив йому неприємне реноме “чорнушника”. Герої роману — це сучасники Ульяненка, які жили з ним в одному районі: наркомани, педофіли, волоцюги. Ульяненко з холоднокровною вправністю науковця препарує людське гріхопадіння, викриваючи всі слабкості та гнилість сучасного суспільства з його “вазонним” способом життя. Ульяненко витворював унікальний макабричний всесвіт навколо старих київських будинків та автовокзалу “Центральний”, наповнюючи його гротеском, але таким, який викликає не посмішку, а скоріше вишкір.
За цю книгу Ульяненко здобув Малу Шевченківську премію. Це така собі вигадка часів Кучми, щоб обмежити доступ молодим письменникам до Шевченківської премії. Але Ульяненко не дуже нарікав, навіть навпаки радів нагороді.
Наступною книгою, що увірвалась в українське суспільство був “Знак Саваофа”, який критикував розбрат та хабарництво в Українській православній церкві Московського патріархату. Тоді російські священники наклали на Ульяненка анафему, письменник лише сміявся, що мовляв він греко-католик і з такими питанням треба до Папи Римського звертатись. Московський патріархат він називав агентурою Кремля ще у 2007 році.
В один рік зі “Знаком Саваофа” вийшла і “Жінка його мрії” – перша офіційно заборонена державою книжка в незалежній Україні. Уже звинуваченого в “чорнухі” та анафемованого УПЦ МП Ульяненка бюрократи з Нацкомісії з питань моралі звинуватили в “еротоманії та порнографії”. Письменник реагував бурхливо, заявляючи, що тоді варто заборонити і Генрі Міллера, і навіть Луї Селіна.
Останнього книгою письменника стала повість “Там, де Південь”, яка зануруює нас у напівсонний Миколаїв часів брежнівського застою. Водячи нас припортовими вуличками, Ульяненко знайомить з його корінними жителями – цими безкінечними чолов`ягами в засмальцьованих “тільняшках”, з розмитими партаками якорів на плечах та заходів сонця на руках. Ведучи нас містом, Ульяненко показує його втому від спеки та його інфернальність, яка прихована за тоннами радянської стабільності. Там, де на перший погляд все гладко і побілені бордюри, завжди існує упир, що гвалтує школярок чи зграя вурдалаків, що розпилює людей циркуляркою.
В американській літературі XX століття задався тренд на так звану “письменницьку щирість”, коли автор намагався більш реалістично описати пережите хоч це війна, як в Гемінгвея чи нескінченний потік п’янства та дебошів, як в Буковскі. Ульяненко задав тренд щирості в українській сучасній літературі. Російська література і її туземні поціновувачі люблять згадувати про Достоєвського, як великого мораліста від літератури. Україна мала свого. Будучи глибоким моралістом, він завжди намагався показати, що “ширятись крокодилом” 13-річній дівчинці – це недобре, але ще гірше удавати, що існують 13-річні дівчатка, що “ширяються крокодилом”.
По смерті Ульяненка лишився чималенький літературний доробок в понад десяток романів та повістей, кожна з яких не була схожа на іншу. На його думку, проблема сучукрліту полягала в тому, що автори роблять героїв схожими на себе, а не стають схожими на героїв. Саме тому в нас, що маньяк-педофіл, що економіст меблевої фірми однаково схожі на аспіранта катедри філології та літературознавства.
На фоні нинішнього українського літературного графоманства, постать Ульяненка виглядає все більш антисистемно та трансгресивно. Ніхто не знає, чим закарбується у вічності. Хтось стане легендою, а хтось просто передасть сіль.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.