Генерал, який не зрадив собі: ким був Петро Григоренко
У середу, 19 червня, Харківська міська рада підтримала повернення проспекту Петра Григоренка імені радянського маршала Георгія Жукова. Харківські депутати вирішили повернути назву радянського маршала, чиї подвиги більше міфи, ніж правда, натомість відправити у забуття імя іншого радянського генерала, який поклав своє життя на боротьбу за права людини та самовизначення депортованих народів.
Про те, хто такий Петро Григоренко і чому він повинен залишитись у топоніміці українських міст розбирався журналіст Прямого.
Все починалось з таврійських степів
Народився Петро Григоренко 1907 року в селі Борисівка Таврійської губернії, нині це Приморський район Запоріжчини, в селянській родині. Мати померла від тифу, коли майбутньому генералу було три роки. Батько, агроном за фахом, був мобілізований під час Першої світової війни.
В своїх спогадах “В подполье можно встретить только крыс…” Григоренко згадує дитинство так:
“Родился я 16 октября 1907 года на Украине – село Борисовка, Приморского района Запорожской области. Ребенком я себя не помню. Воспоминания ребенка это, прежде всего, память о маме и о тех, с кем проводил время в детских забавах. Мамы у меня не было. Она умерла когда мне исполнилось три года. Образ мамы, и события, связанных с нею, в моей детской памяти не сохранились. Запомнились лишь ее волосы, какими они были, когда ее умершую выносили из нашей комнаты в “вэлыку хату” – своеобразную гостевую комнату. Волосы ее не были заплетены. Они широкой пеленой спадали до самой земли. Я сидел у стены, противоположной большому окну. Когда маму проносили мимо него, лучи заходящего солнца пронизали пелену ее волос. И они засияли каким-то чудесным золотым светом. Впоследствии, когда я видел на иконах сияние ликов святых, мне всегда приходило на память это чудное детское видение… Я вспоминаю отца. В те ранние мои годы он, суровый, молчаливый, очень требовательный и строгий, всегда находил нам работу и, как мне казалось тогда, не давал никакой передышки. Летом я буквально не слезал с коня. Мне представлялось, будто я и родился на лошади. Во время обмолота хлеба или прополки пропашных отец щелкал изредка по лошади кнутом. Иногда щелчок обжигал меня. Но это наверное был благодетельный щелчок. Я вскрикивал от боли и избавлялся от одолевавшей меня дремоты. Не будь щелчка, я мог бы свалиться прямо под копыта лошади. Так один раз и произошло. Но умные лошади остановились, и я выбрался из под них. Отец был всегда хмурый, заросший густой черной бородой. Брился он, оставляя короткие усы, только в воскресенье, перед посещением церкви. Я его боялся. После, из рассказов бабушки Татьяны, я узнал, что суровым отец стал только после смерти мамы. До этого он был веселый, разговорчивый, певун. Певунья была и мама”.
Підлітковий вік Григоренка припав на буремний період Національної революції 1917-1921 років. В той час таврійські степи в своїй більшості були під впливом “червоної пропаганди”. Так, Григоренко згадує, що його однослеьчани брали участь в громадянській війні на стороні більшовиків та махновців і лиш двоє пішли до білогвардійців. Інформацію про українську державність жителі Борисівки майже не мали.
“О петлюровцах, по сути дела, ничего не знали: “Какие то еще петлюровцы. Говорят, что за помещиков держатся, как и гетманцы”. Но когда явились двое наших односельчан, которые побывали в плену у петлюровцев, где отведали шомполов и пыток “сичових стрильцив”, безразличие к петлюровцам сменилось враждой и советская агитация против “петлюровских недобитков” стала падать на благодатную почву”.
Закінчивши сільську школу, Григоренко вступив до реального училища в містечку Ногайськ (нині Приморськ Запорізької області). Хлопець зростав в більшовицькій пропаганді, і був ярим ленінцем, тому не дивно, що першим у своєму селі вступив до комсомолу, та навіть очолював комсомольську ланку в рідному селі.
У 1922 році переїжджає до міста Юзівки (нині Донецьк), де закінчив фабрично-заводське училище за фахом “слюсар”. Далі кар’єра Григоренка розвивається, як у більшості українців в роки сталінської індустріалізації — працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром. З 1925 підвищений до помічника машиніста, а згодом й до машиніста на маневровому паротязі.
У 1926 році 19-річний ленінець отримує першу “партійну посаду” – політрука в першій трудовій школі в дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників. Згодом новий кар’єрний злет — секретар Селидівського сільського райкому комсомолу. У 1927 році Григоренко вступає до ВКП(б) і отримує призначення секретарем комітету комсомолу транспортного комбінату. У 1929-1931 роках був членом ЦК комсомолу України. У 1929 році Григоренко вступає на робфак, а згодом Харківський політехнічний інститут, звідки його переводять до Військово-технічної академії в Ленінграді. Так почалась військова кар’єра Григоренка.
Руйнування церков та бої на Халхін-Голі
У 1931 році переведений у Військово-технічну академію в Ленінграді, а після переміщення її факультету в 1932 продовжує навчання у Військово-інженерній академії в Москві, яку закінчив в 1934 році з відзнакою.
Після закінчення академії отримує перше призначення — начальник штабу окремого саперного батальйону у Білорусі. Підрозділ де служив Григоренко втілював антирелігійну політику ВКП(б) – займався руйнування православних храмів. Сам Григоренко брав участь у ліквідації трьох культових споруд, про що шкодував решту життя.
“Человеческий труд, ум, нервы вкладывались в эти чудесные творения, а я превращал их в кирпичи. И я решил: буду только строить. Пусть простенькие мостики, но разрушать… Нет, я не восстал против разрушения. Я подумал: “Но разрушать — пусть разрушают другие”. Тем и отмечены мои два витебские года: я разрушил три исторических памятника архитектуры, три храма — три святыни наших трудящихся — и построил несколько десятков простеньких деревянных мостов”, – згадував Григоренко.
У 1937 Григоренко з посади командира інженерного батальйону вступає до Академії Генерального штабу, що врятувало його від репресії серед червоних командирів.
У 1938 році Григоренко добився прийому у генерального прокурора Андрія Януарійовича Вишинського, якого за жорстокість позаочі називали “Ягуарович”. На прийомі чесний ленінець Григоренко розповів про зловживання співробітників НКВД Запорізькій області, опираючись на розповіді власного брата, якого заарештували за політичними звинуваченнями, але потім звільнений. Після цієї розмови деякі з організаторів репресій в Запоріжчині було заарештовано.
“Только много лет спустя я понял, что дело кончилось к моему полному удовлетворению только благодаря тому, что моё заявление по времени совпало со сменой верховной власти в НКВД. Это уже действовала бериевская метла. И мела́ она в первую очередь тех, кто “нечисто” работал, кто допустил разглашение внутренних тайн НКВД. Я не понимал также того, что сам ходил в это время по острию ножа”, – згадував про ці події Григоренко.
У 1939 Григоренко, як офіцер Генштабу, направляється в управління фронтовою групою під час боїв на Халхін-Голі. Однак Григоренко не відсиджувався в бліндажах і бував на передовій, дістав поранення під час мінометного обстрілу. Згодом Григоренко продовжив офіцерську кар’єру у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії (ОКДВА).
Варто зауважити, що тоді Григоренко не був дисидентом чи борцем з більшовизмом, навпаки — він був сам чесним та ідейним більшовиком та послідовником ідей Володимира Леніна. Яскравим прикладом є випадок, коли навчаючись на другому курсі академії, Григоренко написав листа секретарю ЦК Андрєєву, в якому, вимагав підвищити якість навчання в Академії Генштабу, зокрема звинувачував викладачів у прославленні ворогів народу і зменшенні ролі Сталіна в Громадянській війні. Також червоний командир та ленінець Григоренко пропонував перебудувати навчальний план і програми академії, створити марксистський підручник з військової історії та “добитися від керівників академії справжнього більшовицького керівництва справою підготовки висококваліфікованих кадрів”.
“Предан партии Ленина-Сталина и социалистической Родине. Окончил инженерную академию в 1934 г. и Академию Генерального штаба в 1939 г. Учился много, но ничему не научился. Командного опыта почти не имеет, вял, неповоротлив, в работе имеет много недостатков. Сам дисциплинирован, смел, к подчинённым мало требователен, нуждается в повседневном контроле и руководстве”, – характеризував Григоренка Командуючий Далекосхідним фронтом генерал армії Апанасенко.
На фронтах Другої світової війни
У 1941 році Григоренко виступив з критикою Сталіна за військову недалекоглядність, через що не отримав генеральської посади. Надалі у Григоренко були неприємності зі СМЕРШ (військова контррозвідка), оскільки там перехопили його лист до одного з критикою способів ведення війни. З цієї причини звання генерал-майора отримав тільки в 1959 році після засудження культу особи Сталіна.
У 1942-1943 – командир 18-ї окремої стрілецької бригади. Про цей період служби колеги характеризували Григоренка ненайкращим чином.
“Бригадой командовал один год и 3 месяца. За это время показал низкие волевые качества, мягкотел, нетребователен и неорганизован. На всем протяжении в бригаде была низкая дисциплина, неорганизованность, слабая выучка личного состава. Т. Григоренко неоднократно предупреждался за плохую работу, но добиться лучших результатов не смог. Имеет хорошую оперативно-тактическую подготовку, но практически организовать взаимодействие родов войск и управлять соединением не умеет. Сам дисциплинирован, но навести твёрдую дисциплину в частях в силу своей нетребовательности не может. Страдает чрезмерным зазнайством, переоценкой своих знаний и способностей, а на деле их не оправдывает. По своему складу характера на командной должности использовать нельзя. Лучше использовать на оперативно-штабной работе. За неорганизованность, отсутствие должной дисциплины в бригаде и слабое воспитание личного состава, вследствие чего в начале ноября с. г. было массовое отравление личного состава бригады, от должности командира бригады отстранён“, – дає характеристику генерал-полковник Пуркаєв.
Саме така характеристика зробила перепону в кар’єрі Григоренка, який уже відзначився в боях на Далекому Сході. З грудня 1943 Григоренка призначено заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт). У лютому 1944 офіцер дістав важке поранення та був відправлений на лікування.
З серпня 1944 – начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії (4-й Український фронт), брав участь в боях в Карпатах. У листопаді 1944 гвардії підполковника Григоренка нагороджено орденом Червоного Прапора за бої на підступах до Чехословаччини й взяття міста Керешмезе. У лютому 1945 року Григоренка нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня за вміле планування та особисту відвагу в боях за міста Попрад і Мольдава.
Під кінець війни Григоренко захворів на запалення легенів, однак, попри важкий стан, відмовлявся від госпіталізації до припинення військових дій. Ось такий “мягкотел, нетребователен и неорганизован” командир Григоренко.
Наукова кар’єра і початок дисидентства
Після війни Григоренко розпочав наукову кар’єру. Протягом 16 років Григоренко працював у Військовій академії Фрунзе, пройшовши шлях від старшого викладача до очільника катедри військової кібернетики.
У 1949 році захистив кандидатську дисертацію на тему “Особливості організації та ведення загальновійськового наступального бою в горах”, отримав ступінь кандидата військових наук, потім — звання доцента. Крім спеціальних знань військової науки, Григоренко цікавився історією, філософією — закінчив з відзнакою Інститут марксизму-ленінізму. В серпні 1961 роки завершив докторську дисертацію, захист якої не відбулася, тому що Григоренко був звільнений з академії за політичними мотивами.
Григоренко був автором 83 робіт з військової історії, теорії й кібернетики, монографії про війну “Приховування історичної правди — злочин перед народом” (яка була високо оцінена коментаторами видань Самвидаву) і ряду робіт з питань громадянських прав і національної рівноправності, написаних з марксистсько-ленінських позицій. У 1958-1960 керував авторським колективом основної теоретичної праці академії “Загальновійськовий бій”.
“Ещё в 1953 году я впервые услышал о работах Винера по исследованию операций в вооружённых силах. И хотя кибернетика была объявлена “буржуазной лженаукой”, я направил часть сил НИО на изучение всего, связанного с этой “лженаукой”. Было создано переводческое бюро, получившее указание прежде всего реферировать работы по кибернетике и исследованию операций. Лично я установил связь с академиками Акселем Ивановичем Бергом и Колмогоровым. Стал набираться конкретных знаний. Помогало нам и главное разведывательное управление генерального штаба. В общем, НИО взял это направление и вёл его, постепенно накопляя все больше данных, пока не подвёл дело к созданию в 1959 году кафедры военной кибернетики”, – згадував про початок своїх досліджень Григоренко.
До 1961 року Григоренко мав чимало проблем з партійними чиновниками на ґрунті антисемітизму.
Однак, 7 вересня 1961 року Григоренко виступив на партконференції Ленінського району Москви, заявивши: “Ми схвалюємо проект програми, в якій засуджений культ особистості, але виникає питання: чи все робиться, щоб культ особистості не повторився”, натякнувши на тодішнього керівника радянської держави Микиту Хрущова).
Тоді ж генерал запропонував “посилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Зжити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема високі оклади, незмінюваність. Боротися за чистоту рядів партії”.
Виступ генерала Григоренка назвали “помилковим” та позбавилиделегатському мандата. Після цього Григоренко написав відкритого листа московським виборцям, в якому критикував “нерозумну і часто шкідливу діяльність Хрущова і його оточення”, за що його негайно звільнили з академії і через півроку перевели з пониженням на Далекий Схід .
Перший арешт
Однак уже восени 1963 року перебуваючи у московській відпустці генерал організовує підпільну “Спілку боротьби за відродження ленінізму”, до якого увійшли сини Петра Григоренка і кілька їхніх друзів – студентів і офіцерів.
Організація створили сім листівок, що поширювалися в Москві, Володимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів, іноді тиражем до 100 примірників. Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, його каральна політика стосовно робітників, причини продовольчої кризи в країні.
У своїх листівках Григоренко виступав “за повернення до ленінських принципів”, “за відсторонення від влади бюрократів і держиморд, за вільні вибори, за контроль народу над владою і за змінюваність всіх посадових осіб, до вищих включно”.
За це в лютому 1964 року Григоренкаарештовують за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР (антирадянська агітація і пропаганда). Проведеним у процесі попереднього слідства медичним обстеженням, Григоренко був визнаний страждаючим на психічне захворювання і, за рішенням Московского міського суду, скерований на примусове лікування до спеціальної психіатричної лікарні, звідки в 1965 році звільнений на підставі висновку експертної комісії, що він вийшов з хворобливого стану.
Після того, як Григоренка випустили з психіатричної лікарні, він марно намагався відновити свої громадянські права. Влаштувався працювати вантажником в московський магазин, тому що отримати будь-яку кваліфіковану роботу не міг через відсутність документів. Згодом працював сторожем, екскурсоводом. Через деякий час отримав від Міністерства оборони пенсію, у 2,5 раза меншу, ніж мало бути. Почав працювати майстром в будівельному тресті, звідки його звільнений за скороченням штатів через рік. Після 1968 року не міг знайти взагалі ніякої роботи. З лютого 1966 року Григоренко у відповідь на спроби домогтися справедливості почав отримувати погрози позбавити його пенсії або знову помістити в психіатричну лікарню.
“В 1965 г. Григоренко установил контакты с Литвиновым, Богораз-Брухман, Якиром, Гинзбургом и другими антисоциальными элементами и вскоре занял среди них положение” идеолога “так называемого” антисталинской демократического движения. В последующие годы он связался с представителями крымских татар- “автономистов”, отдельными реакционно настроенными церковниками и украинскими националистами, а также с антисоветскими организациями на Западе”, – йдеться у звітах КГБ.
Другий арешт
Навесні 1969 року по прохання кримських татар Григоренко почав підготовку до суду над учасниками масових заворушень в узбецькому місті Чирчике, як громадський захисник. 2 травня 1969 року вилетів в Ташкент за телеграфним викликом в на кримськотатарський процес, однак виклик був помилковим. Раптове погіршення здоров’я завадило Григоренко негайно повернутися в Москву. Уже 7 травня, в Ташкенті, Григоренка заарештовує КГБ за статтею 191-4 КК УзССР (191-1 КК РРФСР).
З 13 по 28 червня тримав голодування проти незаконного арешту, при цьому його піддавали примусовому годуванню, побиттю і знущанням.
Судово-психіатрична експертиза в Ташкенті, проведена в серпні 1969 року, закінчилася висновком : “Ознак психічного захворювання не проявляє в даний час, як не виявляв їх і в період здійснення інкримінованих йому злочинів, коли віддавав звіт своїм діям і міг керувати ними. Здоровому глузді. У стаціонарному обстеженні не потребує”.
У жовтні Григоренка вивезли літаком до Москви, в Інститут імені Сербського, а вже у листопаді експертна комісія зробила висновок: “Страждає психічним захворюванням у формі патологічного (паранойяльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, що виникли в особистості з психопатичними рисами характеру і початковими явищами атеросклерозу судин головного мозку. Несамовитий. Потребує примусового лікування в спецпсихлікарні”.
У грудні Григоренка повертають до слідчого ізолятора КГБ в Узбекистані. Потім його переводять в камеру попереднього ув’язнення Куйбишевського обласного управління міліції, далі до Бутирської в’язниці в Москві. З травня 1970 року по вересень 1973 року Григоренко знаходиться в Черняховській спеціальній психіатричній лікарні МВС, потім до травня 1974 року — в 5-й московській міській психлікарні в селі Троїцьке. У Черняховській спецпсихлікарні почав писати свої мемуари, проте все написане було конфісковано адміністрацією лікарні й спалено.
З моменту арешту Григоренка почалася активна кампанія за його звільнення — як в СРСР, так і за кордоном. Кримські татари пікетували в’язницю в Ташкенті. На демонстрації 6 червня 1969 року в Москві на площі Маяковського однією з вимог було звільнення Григоренка. Під зверненнями в його захист зібрано сотні підписів. З виступу на захист Григоренка почалася правозахисна активність Андрія Сахарова.
Відомий російський письменник Олександр Солженіцин в телеграмі президенту Ніксону просив клопотати перед радянським урядом про звільнення генерала Григоренка.
Після того, як дисидент Володимир Буковський в 1971 році передав на Захід історії хвороби декількох інакомислячих, які стали жертвами політичних зловживань психіатрією в СРСР, в тому числі й історію хвороби Григоренко, міжнародна медична громадськість стала чинити тиск на радянських психіатрів. У 1973 році на Заході вийшла збірка публіцистики Григоренка “Думки божевільного”, до складу якого увійшли його тюремні щоденники. Того ж року за цією книгою в Англії зняли фільм.
Московська гельсінська спілка
У 1974 році під тиском широкої міжнародної кампанії протестів радянська влада була вимушена звільнити Григоренка Генерал продовжив дисидентську діяльність.
У 1976 створюється перша легальна правозахисна організація в СРСР – Московська гельсінська спілка, в яку одномоментно вступає Григоренко. У 1977 році він стає неформальним лідер МГС. Бере участь в складанні більшості документів організації. На квартирі Григоренка відбувались засідання Московської Гельсінкської спілки.
У січні 1977 роки з’явився одним з ініціаторів створення при Московській гельсінській спілці робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Був одним з членів-засновників Української Гельсінкської спілки, потім її представником в Москві.
У 1975 році син Петра Григоренка Андрій під тиском КГБ змушений емігрувати на Захід разом з дружиною Марією Велікановой, донькою дисидентки Тетяни Веліканової.
Петро Григоренко виступав на захист заарештованих членів гельсінкських груп – А. Гінзбурга, Ю. Орлова, А. Щаранського, В. Сліпака, Н. Руденко, А. Тихого, З. Гамсахурдія . 17 грудня 1976 року спільно з іншими правозахисниками Григоренко підписав відкритий лист на захист Володимира Буковського від наклепу, що містилася в публікації на сторінках “Літературної газети”.
У лютому 1977 року Григоренко написав книгу «Наші будні» про боротьбу КДБ проти Гельсінкського руху в СРСР.
Вимушена міграція
У листопаді 1977, під приводом необхідності лікування, Григоренка з дружиною висилають з СРСР до США. За три місяці Григоренка було позбавлено радянського громадянства. США надало йому політичний притулок.
Попри це продовжував брати участь у правозахисній діяльності, здійснював численні поїздки і виступи на захист прав людини, брав участь в прес-конференціях. Читав лекції в університетах.
У 1979 році виступив на Сахаровських слуханнях у Вашингтоні. Остаточно відмовився від своїх комуністичних поглядів, став членом української громади в Сполучених Штатах, православним прихожанином. Очолив Асоціацію ветеранів Другої світової війни – вихідців з СРСР, що полегшувала їх адаптацію в незвичній для них американської обстановці. Був закордонним представником Української Гельсінкської групи, членом редколегії журналу “Континент.
Під час еміграції на пропозицію посади професора у військовій академії Вест-Пойнт відповів відмовою:
“Я вдячний цій країні, яка мене прихистила, в якій зробили мені операцію. Але земля Росії полита моєю кров’ю, наші країни в стані протиборства, і я не можу свій військовий досвід і знання передавати армії потенційного противника”, – зазначив Григоренко
Помер Петро Григорович Григоренко у 1987 від інсульту. Похований з офіцерськими почестями на українському цвинтарі біля Нью-Йорка.
Петро Григоренко – був людиною, життя якої є уособлення долі багатьох українців того часу. Вихований в ідеологічних лещатах більшовицької пропаганди, він пройшов весь шлях від різноробочого Донбасу до генерала та вченого, але не полишив в собі такі важливі цінності, як честь та мужність. Будучи щирим ленінцем, він критикував радянську владу за її похибки, допоки не зрозумів, що похибкою є радянська влада, як така. Петро Григоренко – це приклад того, як відбувається декомунізація свідомості, коли заради правди людина відмовляється від всіх благ істемблішменту та вступає в бій з кривавою людською державною машиною, чітко усвідомлюючи, що це боротьба не проти “поганихї керівників”, а проти самої більшовицької ідеології, яка засновувалась на людиноненависницьких основах, накритих машкарою соціальної рівності та братерства.
Читайте також: Від табличок до способу мислення: що змінює декомунізація в Україні
Підготував Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.